Варшавський договір 1920-го року

...Te, Libertatem, laudamus і прагнемо тебе більш від усього...

У період становлення незалежної Української держави помітно посилився інтерес до історії свого народу та взагалі становлення державності, який був шлях. На цьому історичному шляху і досі існують «білі плями», які, можливо, і не будуть ніколи вже викриті. Намагання віднайти ці прогалини у національній пам’яті заполонило не тільки фахівців у галузі певних зацікавлених дисциплін, а й громадського суспільства, членів різних політичних об'єднань. Історична тема, як і тема культурно-національного відродження, почала домінувати в багатьох публікаціях і рефератах на наукових конференціях і вже зараз посідає одне з найважливіших місць на сторінках публіцистики і у ЗМІ, на сторінках, приурочених тим чи іншим подіям.

Однією з «білих» сторінок в історії нашої країни є боротьба українського народу за соборність своїх земель На даному етапі розвитку історичної думки гостро обговорюється питання про шлях консолідації українських автохтонних земель у єдиній державі, як однієї нероздільної території. Ця проблема у багатьох випадках висвітлюється досить однобоко. Дехто прагне звести її до 1919 року, інші – до року 1939. Такий підхід не відображає поступового плину історичного процесу возз'єднання українських земель у єдиній державі, динаміки розвитку подій, які дали цей результат. Бо ж не могли усі значущі події трапитися у той чи інший рік й одразу призвести до цілковитої єдності України! Це просто абсурдно і схоже на абракадабру. Історичний процес – річ дуже проста, тут важливо лише відслідковувати чітку послідовність дій. Однією з невід’ємних ланок цього «маршруту» є Варшавський договір 1920 року – мир між урядом Директорії й Польщею.

Як відомо, причиною підписання Варшавської угоди з боку українців було насамперед бажання не допустити встановлення влади більшовиків та бажання зберегти незалежність Української Народної Республіки (УНР). Польща не мала укладати договорів, спрямованих проти України, але в той час бажала лише розширити кордони своєї території і погодилася допомогти у вирішенні міждержавних проблем українців тільки з певних своїх політичних міркувань, які мали стати своєрідним «приємним» сюрпризом для вкраїнських лідерів.

У квітні 1920 року важливим об'єктом переговорів двох сторін став поділ між собою західноукраїнських земель.

Тому 21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР К. Левицький і міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали загальну і торгівельну економічну конвенції. Польський уряд визнавав існування УНР, а кордони з Польщею встановлювались по лінії, яку війська Ю. Пілсудського вже зайняли. Таким чином, у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (з 1918 року), Західна Волинь і частина Полісся по Збруч і Горинь (з травня 1919 року) та вся Галичина (з липня 1919 року). З відома С.Петлюри дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким таємно від уряду УНР підписала Варшавський договір, який включав у себе політичну та воєнну конвенцію. Такий крок уряду С. Петлюри був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.

За першою з них польський уряд визнавав незалежність УНР, Директорію та Головного отамана Петлюру верховною владою на Україні. Директорія в свою чергу погодилася на встановлення східних кордонів Польської держави по річках Збруч і Горинь. Іншими словами, до складу Польщі мали увійти Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся – територія площею 100 тис. кв. км з населенням близько 10 млн. чоловік.

24 квітня 1920 року було укладено таємну військову конвенцію. Збройні сили Петлюри стали підпорядковуватись польському командуванню.

Воєнна конвенція передбачала кооперовані дії польських та українських військ у поході проти Радянської України. У свою чергу Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків у межах УНР. За Польщею визнавалось право на безмитний транзит товарів через Одесу на 15 років. Український уряд зобов'язувався під час походу постачати польське військо харчами, кіньми, волами тощо.

Таким чином, підписуючи Варшавський договір, «пілсудчики» прагнули, по-перше, загарбати західноукраїнські землі (це було, мабуть, провідною ідеєю), по-друге, створити між Польщею і Радянською Росією буферну Українську державу під своїм контролем, що було дуже вигідною перспективою на той важкий час.

Симон Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у плеяді політичних і військових подій в Україні. Він підкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога на західному кордоні. Хоча, як вже показувала не один раз історія, наші вельмишановні керівники вже який раз наступали таким союзом, створеним саме з такою метою, на «граблі», які багато разів били по стану країну. Пани б’ються, а у холопів чола тріщать, як могли б сказати, однак, все ж таки, логічно, що у ньому була гостра потреба.

Наслідком підписання Варшавського договору стала інтервенція польських військ з військами Петлюри, Польща на декілька місяців захопила Білорусію, Правобережжя України та Київ, внаслідок чого політичний авторитет українського військового ватажка дуже впав. Однак треба визнати, що С. Петлюра прагнув своїм вчинком лише збереження незалежності УНР, що частково виправдовує його союз з Польщею.

Варшавський договір викликав незадоволення серед української громадськості. Наприкінці травня 1920 р. у Празі відбулася конференція українських ессерів, у якій взяли участь М. Грушевський, О. Жуківський, М. Шаповал та інші представники еміграції. Вони заявили, що Варшавський договір є незаконним. В. Винниченко виїхав на Україну, щоб переконати більшовицький уряд створити радянську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського трудового комітету С.Вітик звернувся до Москви з декларацією, в якій констатував, що Варшавський договір укладений незаконно і пропагував розпочати мирні переговори з урядом УНР.

Після підписання Варшавського договору події розвивалися за своєю логікою 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ і С. Петлюра переїхав з Вінниці до столиці України. А вже 27 травня, він доручив В. Прокоповичу сформувати новий уряд.

Але не встиг цей уряд приступити до роботи, як стало відомо, що радянські війська перейшли у контрнаступ, прорвали фронт і скоро захоплять Київ.

         У жовтні 1920 року, по закінченні польсько-радянської війни, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.

С.Петлюра взяв всі прогріхи на себе, хоча він дійсно намагався зробити щось доцільне для встановлення незалежності.

Варшавський договір втратив свою силу. Україна перебувала до 1991 року у складі Радянського союзу під владою більшовиків. Наша держава пережила багато чого, і ми не знаємо, що ще випаде на долю нашої країни, навіть незважаючи на те, що ми незалежні, керуючись Конституцією. Але чи так це? Цілковита незалежність, за нашим гірким досвідом, тягне за собою ще гіршу залежність і відповідальність, адже зараз, самостійно презентуючись на міжнародній арені, всі «дрова» лише наші, і всі відшкодування лягають на плечі лише населення нашої держави. Чи свобода це? Ще до неї йти і йти…