Рецензія на книгу В. Ковальчука і Л.Стойкової «Злочин без кари»

...Чем чище жертвы, тем грязней руки палачей... (Станіслав Єжи Лец)

Історія України трагічна за своїм плином. Крок за кроком вона розплачувалася за власні ідеї, за жагу бути незалежною, за своїх палких героїв. Сльози, душевні крики, болючі спогади – люди, які пройшли етапи цієї історії, збагатили себе досвідом, витримали муки, але все одно залишилися вірними своєму серцю і душі.

«Злочин без кари» - захоплююча книга, читаючи яку, більш детально поглиблюєшся в окремий епізод історичних подій на Україні, навіть якщо у книзі він показаний досить локалізовано і, на перший погляд, суб’єктивно. На те це і книга-сповідь, щоб поринати з головою у вир почуттів, нехай і болючих.

Василь Ковальчук - журналіст, історик, культурний діяч, один із небагатьох, хто порушив тему життя учасників операції "Вісла" (етнічна чистка, здійснена у 1947 році керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини, яка полягала у примусовій депортації (виселенні), з використанням збройних сил вказаних країн, українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині.)

         Василь Ковальчук – виходець з Лемківщини, співавтор  цієї книги-сповіді, написаної разом зі своєю дружиною Лідією Стойковою, виходець з Лемківщини. Він пише у романі від свого імені, майстерно передаючи емоції і створюючи ефект присутності завдяки використаному стилю написання. Аудиторія, гортаючи сторінки книги, переживає разом з героєм його трагедію, живе з ним і страждає. Автор палко кохає свій рідний край, поважає історію, шанує традиції.

Звертаючись до даних авторів, Василь Ковальчук змушений був примусово покинути свій рідний край, Лідія Стойко – рости без батьків. Ці факти з особистої біографії подружжя змушують замислитись над тим, як багато таких жертв комбінацій влади є на території нашої держави та сусідніх…

У першій, найбільшій частині книги, міститься розповідь, присвячена опису життя людей, яким у далеких вже для нас 40-х рр. довелося покинути рідні домівки, і податися в невідомість на схід. Автор розповідає переважно про власну родину, описує їх переживання й страхи через неочікуваний переїзд, далі нове життя — нові проблеми, і поступово його розповідь починає охоплювати наші дні.

         Ще більший ефект присутності виникає під час перегляду великої кількості фотографій своєї сім'ї, і людей, прізвища яких згадуються протягом усієї оповіді. Це дуже цікавий прийом і він неначе «купує» читача тим, що після цього він може детально уявити собі описаних людей, самостійно провести аналіз, придивляючись до них. Однак, звичайно, головною метою фотокарток є те, що вони є незаперечним доказом реалістичності історії, вагомим фактом правдивості викладеного.

Закінчується розділ “Полонез для Лемків” кількома віршами, якими автор ділиться своїми болісними серцю почуттями. Влучно і досить гармонійно: красива поезія ніколи не буде недоречною у творах, особливо з автобіографічним змістом. Вірші варіюються своєю тематикою, але їх об’єднує провідна тема – кохана автором Лемківщина.

Автором другої частини книги є Лідія Стойкова, дружина В. Ковальчука. Стойкова в свою чергу викладає важку долю своїх батьків, репресованих ні за що. Листи матері символічно вплітаються в загальний текст як вічна пам'ять про рідну маму, яка була закатована тогочасною владою. За що? Тоталітарний режим не жалів нікого, лише терзав. «А сейчас я чувствую себя самой счастливой в мире, что вы живы, и так хочется попросить, попросить всем существом: мои славные, хорошие, доживите, продержитесь, пока я приеду, так хочется собраться ещё хоть раз после этих тяжёлых годов разлуки… После весточки из дому я опять бодра, сильна, крепка физически…». Важко читати, важко замислюватись. Нестерпно уявляти себе на місці автора… Материнські слова у кінці листа залишають давитись слізьми навіть закоренілого скептика, зачерствілу людину – розчулюють до сокровенних глибин: «Рости, моя хороша люба донечко, моє карооке щастя. Обнімаю і міцно цілую тебе – твоя мама».

Найболючішим є те, що все це – реальні події. Важко читати книги з висвітлюванням такої трагічної тематики, зокрема історичні теми. Я щиро вдячна, що тоталітарний режим зі своїми пришивними справами залишився позаду. Сподіваюсь, що він не повернеться більше ніколи на терени нашої держави і зникне там, де він ще, на жаль, існує.

Книга «Злочин без кари» – дзеркало суспільної свідомості, а самі автори – глибоко свідомі люди, які мають досвіду навіть більше, ніж потрібно. Історія не буває гладенькою, не буває ідеальною, а історія періоду тоталітарного режиму надзвичайно складна для сприйняття. Треба жити, дивлячись вперед і не обертаючись назад, однак пам’ятати помилки минулого, мати ці болючі спогади як свого роду стимул творити майбутнє на свій розсуд, робити його яскравим і надійним

"Чи будуть покарані винні у стражданнях невинних людей?" – безперечно будуть, адже всім нам суддя Бог, а він образи, заподіянні його невинним дітям, не пробачить.