Микола Міхновський: «Народ має право жити, коли він має силу жити»

«Per aspera ad astra» - крізь терни до зірок, як мислив Сенека… Терновий шлях М. Міхновського до незалежності України, до нашої «зірки», досягнення нашої нації.

«Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на весні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани» - М. Міхновський. У цій глибокій цитаті зосереджений сенс буття батька українського націоналізму. Не злого націоналізму, який приписують йому, запеклому самостійнику, і його послідовникам, а націоналізму, який став сенсом життя і світоглядом кожного патріота своєї вітчизни і взагалі свідомого українця. Свобода – поклик серця, право вибору, свобода нації – з її досягненням ми самі собі оберемо впевнений крок у майбутнє.

     Нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з 17 століття, Міхновський Микола Іванович народився  1873 року у  селі Туровка Полтавської губернії Російської імперії. Він був відомим українським громадським і політичним діячем, адвокатом, публіцистом. Варто відзначити його також як основоположника, ідеолога та лідера ультранаціоналістичного українського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Як відомо всім, хто хоч раз брав у руки підручник з історії України, Міхновський, єдиний з українських політичних діячів від початку до кінця самостійник, є автором відомої брошури «Самостійна Україна», одним із організаторів українського війська, одним із засновників першої політичної партії у Наддніпрянщині – Революційної Української партії (РУП), лідером Української народної партії, співзасновником Української народної демократичної-хліборобської партії, членом Братства Самостійників, ідеологом  державної незалежності України. Після такого переліку здається, що він жив вічно і, можливо, живе навіть зараз, поповнюючи послужний список матінці Україні. Насправді ж — ці всі його досягнення і гучні посади були досягнуті лише за скромний його вік - 51 рік. І, мабуть, важко знайти момент, коли його життя було спокійним, не збентеженим. Це був вічний рух, рух за правду, за ідею, за народ – рух, якому Микола Міхновський присвятив своє досить бурхливе життя, доводячи, що він патріот і син своєї землі.

      Світогляд Міхновського сформувався під впливом батька, котрий виховував його в «самостійницькому дусі».  Батько свято беріг національні традиції й сміливо проводив богослужіння українською мовою – звичайно, це не дивний факт, адже рід його сягав ще козацьких часів, коли у повазі була саме рицарська відвага, нездоланна у запеклих боях за самостійність, і служіння релігії, оборона її від наруг та за право її на існування.

       Студентські роки Миколи проходили у Київському університеті на юридичному факультеті, куди він вступив у 1890 році. На цей період його життя припадає період зростання національного самоусвідомлення українців, а це призводить до різкого зростання числа української інтелігенції, зацікавленої у питанні самостійності їхньої держави.

         Революційно налаштовану молодь у цей період притягували ідеї й ідеали соціалізму. На початку 1890-х років в українській інтелігенції з’явилась нова течія, яку заснував студент - Микола Міхновський сміливо почав проповідувати, що лише тільки шлях боротьби за отримання державної незалежності є єдиним шляхом, на який повинен стати український народ. Тобто, як ми розуміємо, тут він вперше показав себе, як самостійник, виразивши свою думку щодо автономії у складі Росії. Микола Іванович вбачав, що це є нісенітницею і ні до чого не призведе, особливо на рахунок України, яка за таких умов ніколи б не стала самостійною, а права, що надала б автономія, є непорівнянні зі справжньою незалежністю. («Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо»)

      Ще першокурсником він став членом  «Молодої громади» і долучився до українського визвольного руху. Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його – йому, як радикально налаштованому юнакові, хотілося діяти, йти вперед, підкоряти непідкорені на той момент вершини, які б свідчили про те, що народ український готовий боротися і відстоювати власну державність і право на існування.

Перша українська національна організація з виразно політичними цілями була заснована групою студентів Харківського і Київського університетів, які влітку 1891 року займалися статистичними переписами на Черкащині, неподалік могили Тараса Шевченка. Саме там четверо молодих людей  склали присягу на вірність Україні, та заснували таємне політичне товариство, на честь поета назвавши його «Братством тарасівців» - Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський. Міхновський, в свою чергу, був одним з ідеологів і проповідників братства. Він займався розробкою ідеологічної платформи під назвою «Credo молодого українця».

    «Братство тарасівців» своє метою визначило боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу й неподілену, від річки Сян до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільну, без пана та хама, без класової боротьби, федеративну республіку» (викладено у «Самостійні Україні», далі текстом.) Далі йшлося про шляхи досягнення поставленої мети:

"Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави… Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму".

Справа «тарасівців» здавалася майже безнадійною, але Міхновський відчайдушно кинувся в боротьбу за поширення цих поглядів. Це були виступи людини іншого світогляду, не популярного і не визнаного більшістю українських діячів – свого індивідуального, нестримного, гарячого. Пропаганда «тарасівців» не мала помітного успіху. І все ж по всій Україні з'являлись поодинокі однодумці, які поділяли погляди молодих «самостійників», причому не лише серед студентів, а й селян, міщанства, інтелігенції. Організація припинила існування 1893 року після того, як частину «тарасівців» було заарештовано, а іншу — вислано у села. Якщо заарештовують – бояться впливу. Влада і її методи боротьби з «інакомислячими» однакові з давніх-давен – аb ovo (від початку.)

       У 1897 році Міхновський, працюючи адвокатом в одній з київських контор, їде до Львова, де встановлює тісні контакти з західноукраїнськими діячами й закуповує велику кількість заборонених видань, у тому числі книги М.Драгоманова та І.Франка. У 1899 році він переїжджає до Харкова, а вже в 1900 студентське суспільство під його керівництвом дає в русифікованому Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» І.Котляревського.

       19-26 лютого цього ж року Міхновський виступає перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві й Харкові, закликаючи до озброєної боротьби за права українського народу. Приблизно в цей же час він бере участь у створенні Революційної Української партії (РУП) – першої політичної самостійницької організацію у Надніпрящині, 1900 рік. Свої ідеї стосовно цього Міхновський викладає в брошурі «Самостійна Україна», яку видають у Львові накладом 1000 примірників у тому ж році. Деякий час це видання було програмою РУП: "Самостійна Україна" - перший маніфест державності України на Наддніпрянщині, який закінчувався гаслом: "Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ".

         Хоча вже зовсім скоро він покинув РУП, його активна участь засвідчена вже тільки «"Одвертим листом» до міністра Сипяґіна" від імені РУП з приводу заборони зробити напис на пам’ятнику І. Котляревському у Полтаві українською мовою.

      А вже у 1904 році, Міхновський разом з нечисленними однодумцями виходить з РУП і створює Українську народну партію (УНП), котра проголошує своєю метою боротьбу за незалежність України. Знов Микола Міхновський стає провідником і головним ідеологом, автором програми УНП й інших партійних видань, котрі на довгий час стають основними для багатьох поколінь українських націоналістів - дотепер. Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників "Десять заповідей УНП", написаний 1903 року і широко відомий в Україні та за кордоном. «Десять заповідей УНП» — один з найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», пояснював він свою позицію

Свої ідеї він популяризував також у періодичних виданнях, котрі засновував з нескінченною енергією, незважаючи на різноманітні  заборони: «Незалежна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Слобожанщина» (1906), «Сноп» (1912 -1913).  Його зусиллями було створено «третє Харківське товариство обопільного кредиту» у 1909 році. У 1912-1913 роках він активно працює в Харківському товаристві Квітки-Основ’яненка, за що поліція підозрювало його в використанні Товариства для поширення своїх самостійницьких поглядів.

       Його діяльність не була суто пропагандистського характеру. Міхновський вдавався й до терористичних актів. У  1904 році  УНП на знак протесту підірвало у Харкові пам’ятник Пушкіну. А у Києві й Одесі планували підрив пам’ятників російських імператорів, свого роду символів поневолення народу українського. Він вбачав це необхідністю для досягнення загальної мети, для досягнення «зірки», незважаючи на «терни», себто засоби і перешкоди у цьому контексті.

      Під час Світової війни у нього зароджується ідея створення фундаменту української армії. Він вважав, що кожен воїн російської армії, котрий є українцем, повинен вважати себе воїном майбутньої української армії. Він збирався ініціювати створення українських підрозділів у царській армії, але на той час його задум не був достатньо продуманий. 15 березня 1917 року Міхновський збирає своїх однодумців й проголошує створення альтернативної Центральної ради, котра чітко проголосила свій курс на незалежність України.

      Але наприкінці цього ж місяця самостійники Міхновського входять до складу Центральної ради. За ініціативи Миколи Івановича у Києві на березень 1917 року припадає три військових віче, останнє з яких ухвалює рішення про формування Першого Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. 16 березня 1917 року було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка», очолив його Микола Міхновський.

      Після заколоту, який влаштували полуботків ці, куди входив і Міхновський, 3-4 червня, його відсилають на Румунський фронт за проханням В. Винниченка і С. Петлюри. Головною метою спроби військового заколоту, знову ж таки, було намагання проголосити незалежну Україну, у той час, як УЦР ще вірила в можливість досягти автономії політичним шляхом.

Після Жовтневого перевороту, пізньої осені 1917 року він повертається  в Україну, на Полтавщину. Де починається новий період його життя пов’язаний з УНХП. Її засновниками були давні друзі Міхновського — брати Володимир та Сергій Шемети та відомий історик і політичний діяч В'ячеслав Липинський. УДХП обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою. Партія виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від есерів, зберігала приватну власність на землю, орієнтувалася на міцне фермерське господарство. Микола Міхновський почав схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні, і тепер, відкинувши соціалістичні ілюзії, пов'язував майбутнє України з реалізацією демократично-хліборобської програми. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні

     Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність (також намагався взаємодіяти з Гетьманатом П. Скоропадського, але свого роду радники тогочасного гетьмана були гостро проти самостійника, в чому переконали і П. Скоропадського), виїжджає на Кубань. 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати. Оселився в станиці Полтавській, почав вчителювати, якийсь час служив у кооперації.

Приблизно у цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням, не з його радикальними настроями і бурхливою реакцією на все, що пов’язано з Україною.

      1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі.

     Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Так само довго існувала версія про те, що смерть Міхновського - справа рук ДПУ. Але цю версію спростовують свідчення Ждана Шемета - сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновський. У 1998 році Ждан Шемет вперше засвідчив, що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом:

       "Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола" .

        Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше згадував:

      «Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до України».

      Долю Міхновського важко назвати щасливою. Усе життя йому довелось відстоювати ідеї, які не підтримувала більшість. Він був змушений увесь час «йти проти течії». Він отримав стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися через її «шовіністські» погляди та націоналізм. Його розкритикували, висміяли, відштовхнули. Після себе він залишив зовсім невелике, але визначне і вагоме наслідування для державної історії та генезису політичної думки навіть сучасного українця. Його роботи склали цілу епоху в українській соціально-політичній думці. А його постать назавжди залишиться в історії України, як постать людини, яка жила для України, намагалася зробити все для своєї нації і відстоювала своє право називатися українцем.

Його відомий вислів «Україна для українців!» досить часто лунає й надалі з усіх боків, однак прикро, що його досить часто перекручують і надають зовсім хибного змісту. Україна і справді буде для українців, коли самі українці будуть цього прагнути так само гаряче, як цього прагнув Міхновський.

Чи вільні ми зараз? Чи вільна наша країна? Чи досягла мета Міхновського свого фінішу? Думаю, всі погодяться: ні. Якщо кожен хоча б на хвилину буде любити Україну так, як це робив Міхновський, не перетинаючи межу, звичайно, то, безперечно, ми скоро будемо мати змогу бути вільними у повному сенсі цього слова, а не лише у певних рядках Конституції.