Обличчям до людей

Мені завжди було цікаво, чи не соромно взагалі нинішньому поколінню "комсомольців" – студентським і молодіжним лідерам - обманювати народ? Виявляється – ні, не соромно, ну ніяк!

Раз по раз в Україні проводяться різного роду студентські та молодіжні конференції та зібрання студентського самоврядування та активістів. Це все – блеф і окозамилювання, так само як і мітинги та демонстрації, адже тільки мітингами чи з’їздами нічого не досягнеш – потрібна воля і бажання перемоги.

Знаєте, інколи стає сумно, коли бачиш, як нормальні хлопці і дівчата кладуть свою енергію та життя на вівтар нікому не потрібної діяльності і працюють «у смітник». Це можна сказати про консультативно-дорадчі органи студентства та молоді, адже вони частіше за все грають ролі красивих фасадів роздовбаних будинків влади. Зокрема, це прямо стосується Всеукраїнської студентської ради при Міністерстві освіти, і різних псевдо-незалежних профспілок, і наднаціональних організацій типу Європейського молодіжного парламенту чи чогось іще.

Насправді все це:

1)     Гонитва за баблом, якщо воно є (там де є спонсори – там є і табло);

2)     Бажання стати «рівнішим» за інших, посівши якусь державну і (бажано) високооплачувану посаду із можливістю;

3)     Торгівля собою в ефірах проплачених заздалегідь (це обов’язково!) телеканалів і радіо та на шпальтах так само проплаченої «незалежної преси».

Хтось може сказати, що це все не так. Але факти жорстокіші за будь-яку вигадку. Наведу один красномовний приклад. У луганському прикордонному загоні ще у жовтні 2010 року молодого офіцера по-звірячому вбили за те, що він «накрив» контрабанду, при чому, вбили самі ж прикордонники. І ніхто ніде нічого не каже, не здіймає галасу, преса взагалі мовчить, як води в рота набрала. Я їх розумію – можуть грохнути, бо хлопець виявив явно не блок цигарок. То оце і питання: хвороби суспільства і держави наші доблесні ЗМІ не подають, а проплачені сюжети – хоч кожен день.

Повернімося до маленьких «наполеонів». Усі очільники усіх молодіжних і студентських організацій національного рівня прагнуть потрапити у велику політику. І потрапити надзвичайно невибагливими методами, абсолютно не добираючи засобів. І майже усі роз’єднують країну, інколи навіть не розуміючи цього, що є найстрашнішим. Через свої амбіції лідери ВСР проводять свої «хороводи» чи то у Миколаєві, чи то у Харкові, так званого «Національного студентського союзу» - на західній Україні, боячись їхати на Донбас та Південь України. Інші організації теж намагаються піти із Києва, забуваючи, що це – столиця і серце України, і тільки Київ може об’єднувати Україну. Проводячи ж «концерти» у різних регіонах, однаково далеких від центра, студентські псевдо-лідери порушують баланс і вносять новий акцент у федералізацію України, про яку говорили у 2004 році у Сєвєродонецьку. Але тоді усі студентські лідери (які, до речі, майже не змінилися з тих пір – роки ідуть, а вони все «студентські лідери») засудили цей шлях, а тепер самі ним ідуть, розколюючи держави на догоду своїм власним амбіціям та владолюбству. Шкода їх.

Так само шкода, коли такі «лідераси» використовують для досягнення своїх цілей цілком адекватних і розумних простих студентів і молодь, студентське самоврядування (де воно є таким). Для освячення якоїсь чергової і нікому не потрібної дурниці збирають великі хурали, запрошуються камери, журналісти, щоб показати, як «золота молодь» працює. А от скажіть мені, чому студент Ростислав Рижков, син ректора університету кораблебудування в Миколаєві, раптом поїхав до Брюсселя від України та ще і за широкої підтримки Міносвіти? Хто йому дав на це право, скажіть, студентство? Чи може усі скинулися, щоб нікому не відомий миколаївський «мажор» з’їздив на шопінг? Чому про це усі мовчать?

 Незалежні від студентства профспілки і різноманітні організації теж не пасуть задніх у театрі абсурду і шизофренії. Вони мітингують проти чого хочеш, але не проти суспільно небезпечних ініціатив і дій. От ціни піднялися на харчі – а що студенти не їдять? Чому проти цього немає мітингів? А коли українські помідори коштують утричі дорожче, ніж імпортні апельсини – це нормально? Де мітинги і флеш-моби на підтримку українського товаровиробника? Про що тоді говоримо? Говоримо про пташок, «міфічний опір» комусь (напевно, студентам та їхнім інтересам), якісь нікому нафіг не потрібні символи і плакати. Дивно, чому національна ідея, національна культура і національна економіка підміняються з легкої руки «незалежних» активістів шароварщиною та меншовартісністю.

До речі, стосовно усіх, хто називає себе незалежним (маю на увазі організації). А де ж вони беруть гроші на свою діяльність? Правильно, від тих же політичних або закордонних, або олігархічних спонсорів, яким вигідно відволікати молодь від головного і від того, що їм реально скоро нічого буде їсти, а ми все мітингуватимемо. І за які гроші «незалежні» та «непідкупні» студентські організації туляться в офісах у центрі Києва? Ну, як то кажуть, кожному своє.

Що пропоную? Хм, якщо люстрація – то для всіх, включаючи синків великих начальників і «золоту молодь», яка має стати на місце. Якщо мітинги – то проти низького рівня життя, зомбування і перетворення українців на неосвічену, загорнуту у китайський непотріб націю. Якщо зібрання – то не маленьких «наполеонів», а звичайні студентські віча, на яких кожен міг би висловитися і підняти ті проблеми, які для нього є головними.

Упевнений, цей шлях веде вперед. Розбрат в українців ніколи не закінчувався нічим добрим. Раджу «лідерасам»: покайтеся, і люди вас, можливо, пробачать. Бо вміння визнавати свої помилки і пробачати – набагато цінніші, аніж якісь амбіції.