Пам’яті Едмунда Еґана (1851 (1841?)–1901)

Немає сумніву, що не тільки сьогоднішньому українському селянству, але і всій Україні потрібна масштабна «Акція Еґана», оскільки коломойські та інші лихварі вийшли на значно вищий щабель і душать мій народ неймовірно. У 2004 р. були сподівання, що таким Е

22 вересня 1901 р. у лікарні м. Ужгорода від вогнепального поранення помер Едмунд Еґан (Ede Egan). 

Він народився 13 липня 1851 (1841?) р. у м. Чаковець (Чакторня) у Північній Хорватії у родині емігранта з Ірландії (Шотландії?). Після закінчення гімназії вивчав економіку в університеті м. Галлє (Німеччина) та право у Віденському університеті. У 1883–1896 Едмунд Еґан працював на посаді радника угорського міністерства сільського господарства, завідував молочним відділом. 

На відміну від сучасних чиновників, Е. Еґан глибоко переймався проблемами людей, які працювали на землі. Він побачив, що у найгіршому становищі в Угорщині опинилися українські селяни Закарпаття, які, важко працюючи, ледве могли заробити собі на хліб. У 1890 р. вийшла його книжка, присвячена сільському господарству Карпатського регіону, де було викладено бачення того, як подолати бідність. Серед його проектів було і масове ввезення до краю тірольських корів, і створення кооперативних молочарень, державне кредитування закарпатських селян. 

Однак всі проекти угорського уряду натикалися на шалений спротив як місцевих великих землевласників-угорців, так і орендарів-євреїв. За даними історика Жанет Керакес (Janet Kerekes. Masked ball at the white cross cafe: the failure of Jewish assimilation. P. 152 – книга доступна в http://books.google.com.ua) на 1913 р. євреї на правах оренди володіли близько 60-70% земель в Угорщині. Схема була проста. Великі земельні магнати мешкали переважно в Будапешті, Відні, Парижі, і їм було нецікаво ні займатися сільським господарством на своїх землях, ні здавати їх в оренду селянам, маючи при цьому справу з тисячами бідних людей, з якими треба було б укладати договори, збирати з них гроші. Натомість вони, як і польські магнати часів Гайдамаччини на Великій Україні, передавали свої землі в оренду євреям. Відразу величезні ділянки і на тривалий термін. А вже євреї, яких на Закарпатті було чимало (1785 р. – 2 тис. євреїв, 1850 р. – 40 тис., 1880 р. – 80 тис.; у % відношенні до населення міст: Солотвино – 44%, Буштино – 36%, Мараморошський Сигет – 38%, Мукачево – 43%, Росвиг – 38%) мали справу безпосередньо з українськими селянами, яким здавали землю в суборенду. Здавалось би, нічого незвичного. Але ціна, яку платили селяни, у 5-10 разів була вища за ту, яку сплачували євреї землевласнику. Крім того, євреї були монополістами у кредитній сфері – надавали українським селянам і навіть священикам позички під шалені проценти (500-1000% річних), монополістами у продажу товарів народного споживання і навіть церковного начиння, монополістами у скупці та продажу вироблених селянами сільськогосподарських товарів. Широко розповсюдженою була тактика споювання селян. Часто сільські ґазди підписували з власниками шинків договір, за яким все їхнє майно після смерті відходило до шинкаря, а той зобов’язувався його поїти до кінця життя безкоштовно. У результаті, сироти після смерті батька вже мешкали в орендованій (!) в шинкаря хаті. 

У 1889 р. суд м. Берегово розглядав справу одного селянина, який взяв у лихваря позичку в 5 форинтів, не зміг за рік її віддати, і борг виріс до 40 форинтів, а згодом і до 350. Суд конфіскував у селянина майна на 600 форинтів! А знаєте причину, чому селянин не зміг віддати 5 форинтів? Йому нереально було отримати на руки готівку інакше, як позичити її в іншого лихваря. Вироблене на землі він не міг продати за гроші, а міг лише обміняти в того ж лихваря на якісь вироби ремесла чи горілку! 

Відповідно, українське селянство Закарпаття перебувало чи не в найгіршому становищі серед всіх українських селян того часу. Масових масштабів набувала трудова еміграція з Закарпаття – між 1880 та 1914 р. тільки до США на роботу емігрувало 225 тис. закарпатських селян, які знайшли собі роботу на заводах, фабриках і шахтах штатів Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Огайо, Коннектикут, Пенсільванія. Місто Піттсбург і досі рясніє русинськими прізвищами (як відомий Енді Ворхол). 

Селяни Великої України й до скасування кріпацтва мали достатньо великі шанси стати заможними, віддавати своїх дітей до науки, а після реформ Олександра ІІ їхнє становище тільки покращилося. В Галичині вже віддавна діяли багато українських товариств, була розвинута система взаємодопомоги. В Закарпатті ж українець перебував у цілком ворожому оточенні, затиснутий між угорською панівною нацією та економічним визиском зі сторони євреїв. Ситуацію погіршувала майже повна відсутність національної еліти, яка б могла стати на захист русина. Єдиною надією для селян часто був місцевий греко-католицький священник. 

Одним з них був Юлій Фірцак, який у 1897 р. уклав „Меморандум про розвиток і підвищення рівня духовного й матеріального життя руськомовного народу північно-східних Карпат і Рутенії”, де було описано катастрофічне становище українців у Закарпатті. Угорський уряд у тій чи іншій мірі намагався дбати про своїх підданих, отож, вірно оцінивши ситуацію, що склалася на Закарпатті, скерував для її вирішення Е. Еґана, який розпочав т.зв. “Верховинську господарську акцію”, яка увійшла до історії як «Акція Еґана». 

У 1897 р. у м. Мукачево було створено штаб цієї акції, т.зв. Експозитуру для гірських районів, якій допомагало близько 20 греко-католицьких священиків. Діючи не тільки за наказом угорського міністра сільського господарства Іґнаца Дараньї, але й за покликом власного сумління, враженого гнітючою бідністю русинів, Едмунд Еґан об’їздив більшість сіл Закарпаття, зустрічався з селянами, священиками, вчителями, урядовцями, поштарями. Свої спостереження Е. Еґан виклав у доповіді угорському уряду "Економічне становище руських селян в Угорщині" . Перші програмні засади допомоги людям були виголошені 28 березня 1898 р. у м. Свалява, а вже 12 лютого 1900 р. у мукачівському готелі «Чіллаг» було підбито перші підсумки зроблених кроків. 

“Економічна допомога Експозитури українським селянам полягала в посередництві при орендуванні землі (землю змогли орендувати 4303 заможних господарства) та купівлі поміщицьких земель з метою обмеження дій лихварів (зокрема в магнатів Шенборнів – на їхній замок зараз якраз претендує Балога – було орендовано 13 тис. акрів землі). Угорська держава виділила кошти на поліпшення полонинського господарювання, зокрема на утримання Нижньоверечанської господарської дослідної станції, розвиток садівництва, виноградарства, тваринництва, птахівництва і бджільництва та деяких технічних культур (льону, конопель), організацію т. зв. взірцевих господарств у селах Арданово і Хмільник (тепер Iршавського р-ну), Дийда (Берегівського р-ну), Бадалово, Пийтерфолво (Виноградівського р-ну) та ін., та різних господарських гуртків на селі, що створювалися для пропаганди сільськогосподарських знань й інтенсивного ведення господарствава. Гуртківцями були, як правило, заможні селяни, яким держава за пільговими цінами продавала машини, реманент, посівний матеріал, племінну худобу, їм читалися лекції з агротехніки, організовувались екскурсії на виставки та в передові господарства Австро-Угорщини. Для поліпшення продуктивності тваринництва міністерство землеробства Австро-Угорщини завезло в Закарпаття із Тіролю, Швейцарії та Баварії велику рогату худобу (з 1897 до 1906 – понад 1500 голів племінного молодняку), що була продана у 151 село Березького і Марамороського комітатів, а також завозила з державних маєтків плідників (жеребців) і розміщувала їх у селянських господарствах. Акція Еґана сприяла розвитку ремісничо-кустарних промислів на Закарпатті: проводилася робота з відновлення забутих народних традиційних ремесел і створення нових, на селах діяли дрібні кооперативи-артілі та великі майстерні з виготовлення кошиків, меблів, полотна, килимів, худож. вишивки тощо. У 1909 р. на Закарпатті діяло 26 лозоплетільних і 15 деревообробних майстерень, 6 – з виготовлення очеретяних виробів, 10 – килимового вир-ва, в яких працювало понад 3700 осіб. Щоб послабити проблему безробіття, зменшити закордонну трудову еміграцію закарпатських селян (на поч. ХХ ст. понад 90 тис. селянських сімей Закарпаття існували головним чином за рахунок роботи за наймом), Експозитура щороку вербувала і відправляла великі групи заробітчан-контрактників (від 2 до понад 10 тис. осіб щороку) у державні та поміщицькі господарства Австро-Угорщини. Одним з важливих напрямів діяльності Експозитури було сприяння розвитку кооперативного руху на селі та банківських установ у містах: 1909 на Закарпатті діяли 58 банків і ощадкас, кількість кредитних спілок 1900–13 збільшилася від 31 до 206, а їх членів – від близько 8 тис. до 51 тис., тобто в 6,5 раз. Загальна сума неповернутих державі коштів із усіх виділених нею ресурсів на фінансування «Акції Еґана». на поч. ХХ ст. не перевищувала 50–60 тис. крон тобто складала невелику частку – 2,5% сплачуваних селянами Закарпаття податків. ” (С.В. Віднянський. «ВЕРХОВИНСЬКА ГОСПОДАРСЬКА АКЦІЯ»). 

Як бачимо, «Акція Еґана» не тільки покращувала становище українських селян Закарпаття, але й була економічно вигідною для самої Угорщини, збільшувала ВВП держави, інтенсифікувала її економіку. Однак ця акція дуже не подобалася лихварям та орендарям, оскільки вибивала основу з їхнього паразитарного способу життя. Ліквідовувався економічно недоцільний інститут посередника, який привласнював левову частку виробленої селянином доданої вартості, оскільки договори оренди землі укладалися через державний інститут. Не було потреби брати гроші під лихварський процент – діяли каси взаємодопомоги, які видавали кошти під 6-7% річних. Внаслідок впровадження новітніх технологій не тільки значно збільшився об’єм та якість сільськогосподарських продуктів, що вироблялися на селі, але й виникла можливість їх переробки до отримання готового до споживання продукту – вина, коняку, сиру. Було ліквідовано лихварську монополію на торгівлю в селі – товари народного вжитку і навіть горілку на селі стали продавати кооперативи, за цінами значно нижчими, ніж перед тим правили лихварі. Отже, додана вартість залишалася на селі. 

«Акція Еґана» шкодила лихварям, шинкарям та орендарям, але вона ж допомагала бідним євреям, які, зокрема, отримували безкоштовно насіння цінних культур, а також могли скористатися з дешевих державних кредитів. Не слід вважати, що погляди Е. Еґана були антисемітськими. У своїй доповіді угорському уряду він вказував на змову закарпатських євреїв, спрямовану на отримання якнайбільшого зиску, але у цій змові були задіяні і угорські чиновники, і великі землевласники. Варто відзначити, що найбільш жорстокого визиску русини зазнавали не з боку місцевих, закарпатських євреїв-хасидів, які мешкали тут віддавна у невеликій кількості, і вже зуміли інтегруватися в суспільство, займаючись, головно, ремеслом, а з боку так званих „galitsiyaner”, галицьких євреїв-ашкеназі (саме їх Гітлер у масовій кількості зустрів у Відні у 1907 р.). 

Діяльність Едмунда Еґана викликала спротив не тільки місцевої мафії, але й певних урядових кіл, які непокоїлися, що економічне піднесення русинів може спричинити і політичне. Едмунда Еґана почали переслідувати. Сипали йому отруту до коньяку, обкрадали, грабували, підпалювали його житло. Подавали на нього суд і лжесвідчили проти нього. Писали йому анонімні листи, пропонували гроші, лиш би він виїхав десь до Відня чи до Будапешта. Однак цей чоловік настільки перейнявся долею подвійно чужого для нього народу, що не хотів відступати. 

20 вересня 1901 р. він їхав у кареті з Ужгорода в с. Середнє. Біля теперішнього с. Барвінок у нього стріляли. Хоч місцеві селяни змогли довезти його до Ужгорода ще живого, та в лікарні він помер, так і не назвавши своїх вбивць. Розслідування не виявило вбивць і згодом. “Верховинська акція” хоч і не була згорнута, та все ж зі смертю свого натхненника просувалася меншими темпами. 

На похороні Едмунда Еґана в Ужгороді зійшлося 12 тисяч українських селян – пастухів, дроворубів, виноградарів з найвіддаленіших куточків. Очевидці стверджували, що селами стояв голосний плач, майже в кожному селі було проведено жалобні народні збори. 

“Спаситель русинського народу”, як ще довго називали Еґана, назавжди закарбувався в народній пам’яті українців Закарпаття. На місці його загибелі було зведено пам’ятний хрест, знесений окупаційною комуністичною владою у 1960-х, але відновлений 23 березня 2002 р. (див. фото) 

Значення Едмунда Еґана для українського Закарпаття важко переоцінити. Його «Верховинська акція» дозволила русинам піднятися з колін, розпочати інтенсивний економічний та духовний розвиток. Один промовистий факт. У 1930-х р. в Ужгороді була українська футбольна команда СК “Русь”, яка грала у чехословацькій «вищій лізі». Складалася вона переважно з учителів, а на виїзди ... літала власним літаком, за що в народі отримала назву “літаючі вчителі”. 

Саме тут доречно пригадати приказку “Чого бідний – бо дурний. Чого дурний – бо бідний”. Патологічна бідність українського селянства завжди зумовлювала його бідний духовний стан, була причиною пияцтва, спричиняла сімейні конфлікти, велику дитячу смертність. Як тільки український селянин ставав на власні ноги, він намагався вивчити дітей, допомогти церкві та національній громаді. Бідна людина не може бути свідомою і буде шукати причину своїх негараздів у сусідові, жінці, дітях. Вона нездатна і захищати власну державу, а буде лиш вірно служити своєму колонізатору. 

P.S. Немає сумніву, що не тільки сьогоднішньому українському селянству, але і всій Україні потрібна масштабна «Акція Еґана», оскільки коломойські та інші лихварі вийшли на значно вищий щабель і душать мій народ неймовірно. У 2004 р. були сподівання, що таким Еґаном стане Ющенко, але сподівання виявились марними. І коли вже слова Ломоносова про “собственных Невтонов” i “быстрых разумом Платонов” справдяться для України, і її земля народить своїх шевченкових “Вашінгтонів”? 

P.P.S. Велике прохання не вважати цю статтю антисемітською. Добре ставлюся до євреїв, їхньої релігії та звичаїв. Більше того, вважаю, що без містечкового єврея не було б і українця, якого ми знаємо. Ця стаття – проти шкідливої паразитарної монополії.