Чи зустрічалися ви коли-небудь з людиною, з якою познайомилися електронно? Що ви при цьому відчували — радість відкриття чи розчарування?
...«В реальному житті
познайомитися з вами я б не хотіла», — написала я своєму польському знайомому.
Він, власне, і не знайомий — ми з ним п’ять років листуємося. Першого листа я
написала йому, коли ще працювала в одному журналі. Лист був офіційний — я мала
запросити пана Н. на якийсь важливий захід. Врешті, пан Н., який обіймав мою ж
посаду в цьому журналі, щоправда, на сорок років раніше за мене, був єдиним, хто
на той лист відгукнувся, до того ж, із-за кордону. Я була здивована, а тому
написала ще раз, уже розлогіше: трошки про себе, як прийшла у журнал, де
навчаюся… По тому я змінювала адреси, місця роботи, міста, але листування наше
було незмінним і — винятково паперовим. Але при цьому я ніколи не уявляла, що з
паном Н., який став мені за якогось далекого вчителя і наставника, можна
зустрітися і поговорити. Тому я так і написала: «Зустрічатися з вами боюся. В
житті ви можете виявитися буркотливим дідом, який знущається з рідних і вимагає
до себе надмірної уваги. Очевидно, і я виявилася б у житті не такою начитаною,
роздумливою і мрійливою»… Так ми ніколи й не зустрічалися, але листуємося до
сьогодні — і кожен із нас грає у тих листах певну роль і уявляє другого таким,
яким сам хоче. Цікаво, що пан Н. все ж запрошує мене подивитися на Краків за
його вікном і проїхатися автівкою разом із його доньками-близнючками польськими дорогами в пошуках ідеальних пейзажів. Просто пан Н. з іншої епохи, тієї, де в
людей не було іншого засобу для спілкування (окрім самого спілкування), як
писати одне одному листи і при цьому вони завжди вірили, що рано чи пізно
познайомляться зі своїм адресатом...
...Ви зустрічалися
коли-небудь з людиною, з якою познайомилися електронно? Що ви при цьому
відчували — радість відкриття чи розчарування? Коли щойно ввійшло у звичку
писати електронні листи, я написала лист героєві свого першого, ще
студентського, інтерв’ю і домовилася про
зустріч. Розмова відкладалася місяць за місяцем, у когось постійно були
проблеми з часом, я писала свої запитальні листи так настирливо, що непомітно
вони переросли у листування, за місяць якого мені здалося, що ближчої людини
ніколи у моєму житті не було. А потім все ж вдалося зустрітися в якійсь
університетській кав’ярні, щоби записати те інтерв’ю, яке згодом не стало жодним
текстом і ніде надруковане не було, бо я була настільки спантеличена і
розчарована, що розшифровувати наше дивне спілкування (я не могла пригадати
свої запитання, а він намагався виглядати розумнішим, ніж був насправді) не
стала. Тих листів так бракувало, що можна було запідозрити в мене якусь
наркотичну залежність. І тут з’явився новий інтернет-друг, який лагодив мені комп’ютер,
ми «розговорилися», потім почали радити одне одному книги, розповідати про свої
побачення, навчання, роботу, улюблені місця, фільми... Ну, і вирішили нарешті
зустрітися за кавою. І ось цей мій друг розповів, що весь цей рік він був нестямно
закоханий у мене, ту мене, якою я була в інтернеті, а тепер він навіть не знає,
як поводитися зі мною справжньою, бо на той момент він до мене нічого не
почував...
...Ще гірше із друзями з
соціальних мереж, які взагалі не передбачають довгих листів і пауз поміж ними.
Образ людини тут формують короткі фрази, завжди прикрашені усміхненими
смайликами і лайками. Мої знайомі із фейсбуку здаються мені впевненими,
обізнаними і надзвичайно цікавими співрозмовниками. Вони можуть написати що завгодно
на якийсь твій коментар, можуть натиснути «подобається» під новиною незнайомої
їм людини, прокоментувати твої світлини і наробити тобі купу компліментів. «Варто
зустрітися», — говорить черговий знайомий/знайома. І ви не втримуєтеся — і
свідомо йдете на цю помилку. І ось твоє враження: новий знайомий узагалі не
дивиться в очі, коли щось говорить, він не дослуховує тебе і постійно
намагається заповнити тишу якоюсь новою історією, він не говорить, чи ти, твій
одяг, зачіска, твій макіяж йому сподобалися… І про тебе у нього думка, безсумнівно, не
краща. А зранку ви знову приходите на роботу, а там купа лайків під твоєю
фотографією у новому осінньому пальті і запитання, що ти думаєш про поезію
такого-то автора — і знову втягуєшся фраза за фразою у це спілкування. В ньому
є якась почерговість, у ньому тебе дослухають, у ньому скажуть, що тобі личить,
а що ні, у чому ти молодчина, а в чому бовдур — відкрито і комфортно. Але в очі
все одно ніхто не дивиться, і не доторкнеться до тебе навіть паперовий лист...
...Віднедавна я намагаюся не
спілкуватися у фейсбуці з рідними, друзями дитинства і навчання. Так само роблю
все для того, щоб не перетнутися з кимось із фейсбуківських знайомих, не
промовити: «Ми з вами дружимо у фейсбуку» – і не позбавити нас обох такого
необтяжливого віртуального комфорту нашої дружби...
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.