Відстань, дозволена для міграції

Ми так легко лишаємо місця нашого народження, згадуючи їх лише в офіційних біографіях. Вони нагадують нам про себе нічними дзвінками і довгими родинними чаюваннями у залі із завішеними дзеркалами...

Звісно, це нормально і закономірно. І не варто звинувачувати Радянський Союз у тому, що всі повільно стікаються у столицю в пошуках якогось нового рівня життя, розтягуючи обличчя Києва в якусь неозначену гримасу. Взагалі, здається, що нам стало ще легше переїздити з місця на місце, розпорошуватися, розмінюватися на нові професії, людей, житла і починати все спочатку, думаючи знову ж таки про «підвищення рівня свого життя». 

Це словосполучення звучало найчастіше в останній родинній дискусії, коли старші закликали дітей, племінників і онуків звалювати з цієї країни, бо нічого хорошого тут не буде: Юля сидить, дороги не чистять і не ремонтують, зарплати в конвертах, і медицина там само… Діти, племінники й онуки слухняно погоджувалися й озвучували плани на найближчі місяці: хтось уже подав документи на візу, хтось продає квартиру і машину, хтось кооперується із друзями, щоб їхати збирати європейську полуницю. Колись усі ми відразу після школи виїхали із своїх сіл і районних центрів до великих міст, щоби спочатку на локальному рівні підвищити рівень свого життя. Не допомогло — переходимо на рівень міжнародний. 

Ми зібралися вперше за останні п’ять років через смерть дорогої нам людини. Хтось не приїхав, бо замело дороги, хтось вирішив, що нічим і так не зарадиш, для когось це не було аж такою значимою подією, щоби дзвонити шефу і брати відгул. І тоді у мене виникло запитання: якби ми всі таки глобально підвищили рівень свого життя, чи приїхали б ми провести в останню путь людину, яка всім нам дала життя? Як вчасно ми б про це дізналися? Якою була б наша реакція? Чи зважилися б ми посеред ночі турбувати свого закордонного шефа? Чи прожили б ми сповна весь той тяжкий, але з якоюсь метою дарований нам Богом досвід — ту страшну ніч, коли всі ви вперше після дуже давнього дитинства їдете в одній машині, і той вечір, коли вже все позаду, і ту квартиру, куди з’їжджалися раніше всі на осінні канікули і в якій нині так шалено когось бракує — аж хочеться покликати, забігти в залу і сісти поруч у крісло…

Хоча насправді не так і важливо, про яку міграцію ми говоримо і куди ми всі безупинно їдемо в пошуках омріяного високого рівня життя. Ми ж стали такі гіпермобільні і комунікабельні. Відстані зникли. Рівень життя і спілкування підвищився. Наші рідні завжди під контролем. Їм усім можна подзвонити. Вони всі можуть побачити нашу квартиру, наших дітей, котів, собак і золотих рибок завдяки скайпу. І весь цей рівень життя летить у тартарари, як тільки серед ночі задзвонить телефон... І коли ти проживеш усі наслідки того дзвінка, ти так виразно побачиш усі ті обличчя, з якими виростав, іржавий велосипед у гаражі, поламану лавку, улюблену вчительку, якій треба робити термінову операцію, садок, який немає кому обрізати, дідів пай, який так зручно здавати в оренду, як, власне, і його будинок.

Все це навалюється на тебе, і ти починаєш відчувати себе великим патріотом, а разом із тим — таким само слабкодухим шукачем вищого рівня життя, а ще екологом, який повсякчас думає про цілісність і непорушність екосистем (наших кіл, сказала б Оксана Забужко).

І досить — ніхто не має права когось звинувачувати, ліпше якось прораховувати це життя наперед і думати, що ж стається з тими екосистемами — селами, містечками і містами (а я ж іще пам’ятаю останніх родичів, які жили на хуторах!), коли ми їх залишаємо. Що стається з нашими велосипедами, пінопластовими корабликами, обписаними шкільними партами і скрипучими гойдалками? Що для тебе цінніше — вони чи рівень твого життя?

І така тотальна неспроможність відповісти на це питання, бо ж десь там вдалині, мов фонова музика, думки про самореалізацію, зарплати, дозвілля і найкращу освіту для своїх дітей. І того страшного вечора я лише сказала своїм братам і сестрам, що далі столиці варто би нам уже не їхати. Бо максимальна відстань від місця твого народження до місця з найвищим рівнем життя вимірюється так просто. Це відстань, яка не завадить вчасно тобі подзвонити і вчасно повернутися туди, звідки все починалося. Де завжди лишатиметься незаповненою твоя ніша в неподільній екосистемі.