Київ, Київ, де твоє обличчя?

Я прожила в Харкові вісім років і до сьогодні зупиняюся на арт-виставках біля робіт харківських художників. В Києві я вже вісім місяців — і не знаю, чи вистачить мені життя, щоб стати його частиною…

«Ти ще не переїхала до Києва?» — подібне запитання мені почали ставити вже на останніх курсах Харківського національного університету. Я намагалася втримати в пам’яті всіх друзів, колеґ і знайомих, які вже встигли переїхати до Києва. І я так само про себе запитувала, коли бачила якогось талановитого нереалізованого харківського журналіста: чому він лишився тут? чому не спробував? що його стримало? До останнього мене тримала в Харкові віра в те, що нічого хорошого нам усім по окремо і нам усім разом цей наш вселенський переїзд до Києва не принесе. «На кожному з вас лежить важка і відповідальна місія — повернутися в рідні міста і містечка, щоб розбудувати, покращити, зміцнити місцеву журналістику», — говорили нам наші викладачі. І я вірила в ці настанови, в те, що реалізувати себе можна будь-де, що монополізація одного міста, витворена за радянським зразком, не може бути вічною. Але коли восени у Харкові припинили мовлення кілька телеканалів і перед тобою відкрилася безрадісна перспектива обирати з тих небагатьох провладних російськомовних медіа, які ще лишилися в місті, щоб отримувати копійки і робити відверто рекламні або агітаційні ролики, я сказала собі: все! якщо не зараз — то ніколи!

Київ велетенський і неохопний. Я намагалася проїхати його вздовж і впоперек маршрутками, трамваями, таксі і на метро. Я прагла хоча би окреслити якісь його межі, бо, щоб стати частиною чогось, ти маєш спочатку це щось уявити. І так само фізично я не можу означити собі кількість людей, які в цьому місті живуть, які щоранку заповнюють ущерть весь його наземний і підземний транспорт, на вихідних — усі вулиці, площі, парки, ринки, супермаркети, кінотеатри, храми, безкінечні спальні райони з однотипними панельними будинками, а ще ж міста і містечка під Києвом, які намагаються взяти на себе частину того перевантаження, яке день за днем перетворює Київ на місто без меж, без форми, без серця…

А поза тим Київ вільніший. Може, якраз через те, що він велетенський, що немає такого куточка країни, звідки люди не намагалися б усіма правдами і неправдами перебратися у столицю… А там, де немає меж, там не може бути і правил. І хай як довго ти б не добирався у Києві на роботу, скільки б свого часу ти не гаяв у всіх цих безкінечних переїздах з однієї точки у другу, але ти маєш можливість бути собою. Перші місяці перебування в Києві видадуться вам відпочинком і розрадою, якщо до цього ви були україномовним харків’янином. Тобі не потрібно відстоювати свою позицію, коли ти купуєш хліб у магазині, коли ти ходиш у перукарню, коли ти просиш закомпостувати квиток, коли ти читаєш у метро книжку сучасного українського автора чи запитуєш про необхідну тобі вулицю. В Києві так багато людей, і вони говорять такими різними формами української і російської, що врешті саме тут я отримала право говорити своєю мовою.

Харків правильніший. Вулиці у ньому паралельні і перпендикулярні, в метро люди не сидять на сходинках ескалатора, у парках не лежать на траві і лише одиниці дозволяють собі вирізнятися і не пристосовуватися. Але ці одиниці згрупованіші і зрідненіші, ніж у Києві. І якщо ти хочеш осягнути нинішній культурний Харків, тобі не треба буде витрачати на це роки, бо всі, хто нині творять його справжнє обличчя, той дух, за яким ти і сприймаєш Харків, рано чи пізно перетинаються одне з одним. І ось коли ти дізнаєшся про Жадана, Літературний музей, муніципальну галерею, Макова, Куликова, «Театр 19», Бабкіна, Михайлова, Волокітіна, театр «Post Scriptum», будинок «Слово», кінотеатр «Боммер», а за всім цим ще всюдипроникна пам’ять про "розстріляні" 30-ті, про Хвильового, Йогансена, Косарева, Єрмілова, напівміфічного Мітасова… І якщо тобі пощастило потрапити в цей Харків, ти, звісно, лишишся на все життя його патріотом, бо харківська культура не просто поняття існуюче, воно піддається твоєму розумінню і твоєму захопленню.

У Києві всього цього більше, щовечора ти маєш із десяток цікавих пропозицій, куди піти, кого почути і побачити. Але зрозуміти, що стоїть за київською культурою, проникнутися нею ти не можеш, бо столична культурна фраґментарна і розмита, вона зосереджується навколо сотень різних музеїв, арт-центрів, студій, спілок, редакцій, театрів, майстерень і таких само сотень, тисяч людей. І лише протягом перших місяців мене вражала можливість прийти в кінотеатр і зустріти там Фагота чи, скажімо, Оксану Забужко — людей, які в Харкові своїм приїздом створюють неабиякий інформпривід, а тут просто приходять подивитися разом із тобою кіно. Але й до такої кількості відомих людей на квадратний метр звикаєш, бо і їх тут — співаків, художників, акторів, письменників — забагато, і ти не можеш сказати, що вони київські. Вони — українські, а тому всі разом вони не допоможуть тобі осягнути це місто.

Перше, що осягаєш, коли перестаєш бути туристом і стаєш таким, як і мільйони інших, звичайним мешканцем Києва (який подібно до інших орендує квартиру, сплачує кредити за житло і техніку і їздить через усе місто на роботу), що тут ти завжди маєш бути насторожі, бо обдурити тебе можуть на кожному кроці. Ці мільйони непрописаних, невлаштованих людей, які, подібно до мене, спокусилися на вищі зарплати, кращі умови роботи і більший вибір можливостей, мають якось виживати серед мільйонів собі подібних. Тобі продають не той товар, який ти просиш, тобі пропонують не ту роботу, про яку йшлося в телефонній розмові, тобі вставляють в окуляри не ті лінзи, які ти носиш, тобі показують квартиру, в якій, виявляється, всі господарі психічно не дієздатні... Київ загартовує, і ти з часом починаєш грати за його правилами, за правилами, коли ти маєш навчитися продавати, інакше продадуть тебе.

Перші півроку я всім розповідала, що в Києві несмачний хліб, до того ж, його можуть продавати без обгортки — половинками і четвертинками. Що в Києві більше, ніж у Харкові, який усі за інерцією вважають сірим і брудним, сміття і безпритульних. Що в Києві вищі зарплати, але й космічні ціни на всі типи наданих тобі послуг. Що в Києві направду більше можливостей і шансів знайти роботу, але так само більше шансів знайти такий колектив, де не прийнято вітатися і де швидко забувають про колеґ, які потрапили до лікарні.

Я страшенно хочу поїхати до Харкова, щоб подивитися на новий мистецький «ЄрміловЦентр», але разом із тим не хочу жити там сама, а тим більше, щоб там жили мої діти. Бо, попри всю його розмитість і фраґментарність, Київ вільніший, бо щоранку, їдучи на роботу і виринаючи на кілька хвилин з-під землі, я бачу Дніпро і Лавру, бо Київ, хай і не київський, але все ж український.