«ПРО ТЕ, ЩО НАМ СНИТЬ У НАШИХ СНАХ (Сповідь галичанина)

Дорогі (ледве не сказав «любі», але вчасно схаменувся) друзі! Сьогодні, задля неділі хочу вас трохи розважити. І вміщую таку собі притчу, яку написав один мій товариш.

                               Дорогі (ледве не сказав «любі», але вчасно схаменувся) друзі!
          Сьогодні, задля неділі хочу вас трохи розважити. І вміщую таку собі притчу, яку написав один мій товариш. Він, правда, забажав, щоб його ім’я залишилося невідомим. Задовольняю його бажання. Нехай це додасть деякої інтриги. Якщо говорити про зміст притчи, то вона, мабуть, висвітлює підсвідоме ставлення наших громадян до нашої влади і взагалі до сучасного українського буття. Отже, до справи!

           Повесні мені завше снилоси, що в мене ростуть роги. Причому во¬ни не просто  самі собі ростуть,  а  ніби  як я їх вирощую.  Коли  вони,  нарешті, з’являютьси – вилазять на світ Божий, то спочатку м’якенькі. Але потім починаєтьси процес їхнього закостеніння. І сей процес є дуже болючий. У сей період я намагавси лігати якомога пізніше, а пркидавси ні світ ні зоря. Весь час хотілоси спати і гумор постійно був препоганий. Психи аналітики, до яких я звертавси, усі як один, були заскочені на сексі. Коли дізнавалиси, що я нежонатий, спочатку губилиси, але потім знов правили своєї, що се пан має острах перед шлюбов і взагалі перед перспективов близьких стосунків із жінками. Цікавилиси: а чи пан си не бавить онанізмов? Доходили висновку: то треба здолати. Копирсалиси у минулому, аж до відомого мені коліна. А там, у нашому життю, чого тільки не знайдеш! Влаштовували мені «рефрейминґи». Спочатку я си бояв сего «рефрейминґу», а потім утямив, що гірше ніж те, що відбуваєтьси уві сні, воно не є.
          Але були й такі, що з ними можна було просто побалакати. Один, лагідний такий, у літах казав, не бійтеси, мужчина, справжні роги ростуть лише у пусторогих копитних. Та ще й називав їх уголос: барани, тури, антилопи, архари. Говорив, що здебільшу се красиві тварини – звісно, якщо їх не доглядати. Та й узагалі: що таке роги? За конструкцією, мовляв, їх можна сміливо порівняти до чохлів, що си натягують на кісткові стрижні, які до черепа приросли. Прирощуваннє їхнє йде від їхніх основ. Нема нічого дивного у тому, що роги з’являютьси у вас повесні. Дивним є те, що вони потім зникають. Се – неправильно. Взагалі ж, говорив він, рогоносці зустрічаютьси й серед непарнокопитних. Це носороги. Але до сего звіра ви, вочевидь, не дотягуєте, говорив він.
          Крок за кроком ми у своїй аналізі підсвідомости дійшли до кайнозойськов еров. Яких тільки чудес ми там не надивилиси! У чвертичному, до прикладу, періоді ми знайшли лише два види оленів, але зате які у них були роги – розмахом штири метри й вагою п’ятдесят кильоґрамів! Иноді не хотілоси повертатиси. Але життє диктувало своєї. Правда, і в сему життю було багато цікавого, до приміру, у гамелеона Джексона-Веника було цілих троє рогів.
          За сезонністю появи панських рогів панові ближче олені – робив після серйозних та глибоких роздумів висновок Дохтур. Проте, за думкою багатьох і таки впливових зоольоґів, що се й не роги у них зовсім. Пан же наполігає, що у пана роги. Він – себто я, тобто і не Дохтур зовсім, а Пациєнт, дивувавси, казав, що він ні на чому, зрештою, і не наполігає. Просто, казав, що болісно переносить період їхнього росту. Тоді Дохтур починав був питатиси, як я си ставлю до ріжних там періодів – сезонів, порів року, значить. Ну, та й инше, що на його думку, тобто не Дохтуря, а Пациєнта – себто мене, до справи не мало жадного стосунку. Але той наполігав, і він – себто я – захоплювавси, багато чого розповідав на сю тему, та й на инші теж.
         Під кінець бесіди Дохтур сей, лагідний такий, літній, майже завжди був дуже задоволений, питавси мене – Пациєнта тобто, ну, казав, пан відчуває, як ми із вами просунулиси сего разу? Я хтів не обідити Дохтуря, той був лагідний такий та літній, тому стримано із ним погоджувавси.
        Коли Пациєнт – себто я – не міг відповісти, куди ж потім щезають роги – адже після завершіння весни вони більш не снятьси – Дохтур задумчиво хитав головою і казав, ймовірно, ви їх скидаєте. А потім питав дивне як на мене – Пациєнта – запитаннє, а чи не з’являютьси у панських снах, опісля того як пан скине роги, миші або, скажімо, тушканчики?
         Одна зі версій, що її був висунув Дохтур, була та, що рогість – це прояв боротьби за иснуваннє. Адже було беззаперечно, що для оборони сей реманент є вельми корисний. Особливо, коли руки зайняті. Роги сміливо можна розглядати як правдивий покажчик сили й ґенетичного здоровля. Які видатки внутрішньої енерґії та кальцію си витрачають їхні власники, аби їх виростити! Слабкому се не під силу. Тобто роги – се не біда, та й, зауважимо, не розкіш, але розумна платня за процвітаннє.
        Тут у Пациєнта – себто у мене – починало си кружити ув голові. «Дохтуре, а коли ж почнетьси сеє процвітаннє?» – несміливо питавси я. Дохтур дививси на мене печально та продовжував психо-енерґетичну коректировку. «А спитайтеси, либонь, у мене те саме, але з иншими интонаціями». – «Як це, Дохтуре?» – «Ну, от якби ви мали право требувати од мене сего процвітанню».
       «Так що, друже мій, каліцтво – синонімою нещастя не є!» – робив Він свого доконечного висновку. – «Кажуть, що у сиву давнину – бігме, як не у XVII столітті – жила ув Анґлії така собі Марія Девіс із двома рогами на скронях, що буцімто сприяло її блискучим успіхам у любови … ну, ви мене розумієте…» – «Та це ж кобіта!», – несміливо вдававси до протесту Пациєнт – я себто – тим не менше приходячи до збудженого стану. – «І слава Богу, що то є рідкісний випадок. А то уявіть собі родину, де з обох боків будуть оці самі … ну … з рогами! Завжди може виникнути спокуса до використанню їх на залагодженнє сімейних стосунків».
       «І в наше славне сьогоденнє, коли стрімко відбуваєтьси звуженнє интимного простору иснуванню…» – «Якого, якого простору, Дохтуре?» – «Несуттєво, друже мій, якого – будь-якого! Коли тіснява ця породжує аґресію,  роги – то не просто… То дар Неба – ось я би як сказав!».
        З кожним роком роги ставали все тонші та слабші. І Дохтур сей радів із того, мов дитина. Слава Йсу! І я, Пациєнт себто, вже почав був міркувати, а чи не повідомити Дохтурові несподівано та радісно, що роги ув мені щезли, тобто прийти одного разу повесні і сказати: «Дохтуре, спасибі вам величезне. Роги мені си не снять більше».
        Але кожного разу щось мені завадило. Втім, я розумів на рівні підсвідомости, у чім тут справа. Від часу початку мого спілкуванню зо психоаналітиками, психотерапевтами та иншими зацікавленими ув мені особами лабиринти підсвідомости стали для мене ріднов домівков. Так от десь там, у глибинах самотньо й тускно раз у раз лунало запитаннє: ну, а далі – що? І з ще більших глибин доносиласи відповідь: «Та нічого, дурню! Живи як жив!».
        Після цього у процесі подальшого спілкуванню Дохтуря зі мнов, себто із Пациєнтов, я відчув що у мені починають си відбувати зміни. З’явилиси риси, що підсилили моє життєлюбство. У весняний період я починаю розквітати, користуюси успіхом у кобіт, із ентузиязмов відвідую кнайпи й таке инше. Все це відбуваєтьси, коли я не сплю. Уночі мені так само снятьси роги. Мене переслідують болісні відчуття. Але з поміччю Дохтуря ми проводимо за тою ж самою схемою рефрейминґ болю. Біль – то  є просто инше життє. Якщо сприймати її з гримасами, вона принижує, якщо сприймати як инше життє  – вона шляхетности й гонору додає.
       У період із березня до середини червня я (себто Пациєнт) розквітаю. Відчуваюси гонорово. Потім починаєтьси спад, и він (себто я) починає  упадати ув депресію.
        То ж тепер виходить, що період розквіту міняєтьси із періодом депресії й, відповідно, стає незрівняно довшим, проте відчуттє короткого періоду розквіту  багаторазово перевищує відчуттє періоду депресії, і Пациєнт, себто я, вже не хоче повороту до минулого – туск виздоровлюючого за хворобою.
       Я (себто Пациєнт) добре призвичаївси до рогів, болю та життю із Дохтурем. Нам так добре було увчотирьох, і мені (Пациєнтові себто) вже си уявляло розмірене життє: розквіт, роги, біль, депресія – аж до самої смерти, моєї або може й Дохтурової. Инколи я си замислював: а що коли Дохтур помре раніше? – він же ж такий літній та лагідний! Але силою я відкидав тії думки.
       Спливали роки, зникали держави та народи, натомість з’являлиси нові. А у нас – Пациєнта і Дохтуря – нічого си не міняло: розквіт, роги, біль, депресія… і знову – розквіт, роги, біль, депресія... І сни, сни, сни… Ми із хвилюваннєм чекали кожнов наступнов фазов, для того аби вловити тремтіннє найменших деталів, найтонших відмінностів.
      Аж ген, одного разу плавну течію нашої еволюції було раптово обірвано. Зовсім неочікувано, невмотивовано й нагло виник Хвеномен  і після сего роги перестали си снити. Одразу і назавжди. Як відрізало! Таке горе! Дохтур аж плакав. Аби-сте ви знали, з яким жалем і я тепер згадую свої милі роги! Як же мені було ліпше із ними, ніж з оцим мерзенним Хвеноменом. І тепер я думаю, може мені на старість узяти та й оженитиси на якій молодій курві, аби вона мені настановила-м роги, тоді, мож, ми сей клятий Хвеномен щезне? Йой, леле! як же ж то воно було б файно!»