5 березня - кінець і початок трагедій. Чи бути дежавю?

Шкода, що український політикум не вшановує день 5 березня. Дуже шкода, адже цей день є для багатьох з них особливим.

         5 березня 1861 року, у Прощену неділю, по всіх російських церквах було прочитано маніфест Олександра ІІ про звільнення селян від кріпацтва. 5 березня 1933 року нацистська НСДАП у Німеччині перемогла на парламентських виборах. 5 березня 1950 року був убитий Роман Шухевич. 5 березня 1953 року помер Йосип Сталін.

Усі ці дати об’єднані трагедіями, які почалися або завершилися цього дня. Саме цього дня чекали покоління українських селян, яких явочним порядком, після змови української ж шляхти і російського самодержавства, було перетворено на рабів. На жаль, ні відміна кріпацтва, ні розвал через 130 років після цього Радянського Союзу вже не здатний змінити ту рабську і зґвалтовану свідомість українців, які тепер заважають нам нормально жити і розвиватися, а нашим політикам – мислити загальносвітовими стандартами свободи і прогресу.

Знаменним цей день, упевнений, за кілька років зроблять наші доблесні політики, адже саме цього дня у далекому 1933, коли українські селяни методично винищувалися сталінським голодомором, на виборах у Німеччині перемагає повністю популістична і тиранічна партія Гітлера – НСДАП. Причому, перемагає із результатом, до якого нині прагнуть і розбита наголову опозиція, і «деградована перемогами» Партія Регіонів – 44%. Що зробила після перемоги партія демагогів і соціальних націоналістів – відомо усьому світові. Виникає закономірне питання: чи готові ми віддавати таку кількість голосів за таких самих популістів, які потім доведуть нас до приниження, злиднів та огиди, з яким не зрівняється жодне правління жодного президента.

1950 рік став трагічним і в історії українського національного визвольного руху, адже саме цього дня було вбито головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Можна по-різному ставитися до цієї історичної постаті, проте не можна відняти одного – Роман Йосипович Шухевич такий самий військовий герой, як і Петлюра, Тютюнник, Коновалець і Степан Бандера; маршали Жуков і Малиновський, генерал Ватутін і Сидір Ковпак. Усі вони боролися за народ, за вигнання чужинців з їхньої землі. І для того, щоб осягнути постаті Бандери і Шухевича, не обов’язково бути апологетом ВО «Свобода», можна не читати кон’юнктурних підручників. Для того, щоб зрозуміти внесок Романа Шухевича у становлення української свідомості, достатньо поїхати до перлини Галичини – Львова, і погуляти вулицями, почути їх, прочитати їх історії та оповіді.

Однак, найважливішою датою для українців, усього Радянського Союзу та майбутнього стала смерть чи не найстрашнішого диктатора ХХ сторіччя – Йосипа Сталіна, який віддав чортові душу саме 5 березня у 1953 році. На жаль, ніхто не оцінює зараз уроків авторитаризму Гітлера і Сталіна, ані влада, ні опозиція. Пані Королевська сліпо копіює гасла своїх «грантодавців» - Партії регіонів («почую кожного» - «захистимо кожного»), партійці «Батьківщини» й інших опозиційних сил заграються у кулуарні ігрища, забуваючи про свою основну місію, а народ продовжує зубожіти. За такої ситуації для нового Гітлера просто ідеальні умови для приходу до влади. Опозиція слабка, влада дискредитована, лідера немає…

Так само можна провести і аналогію зі Сталіним. За історією, Йосип Віссаріонович намагався здаватися усім лише «тінню Леніна», до його смерті не виступаючи публічно. Але після смерті «кремлівського мрійника», Сталін вийшов на першу роль і на 30 років встановив у державі режим «єжових рукавиць» за прізвищем одного із своїх соратників. За правління тирана загинули мільйони українців, зруйновано десятки тисяч сімей, насаджено страх, параною і рабську покірність партії. Одночасно були побудовані тисячі заводів, перевершити масштаби будівництва яких не може ніхто; було створено надпотужний економічний комплекс, зменшено безробіття, ліквідовано неписьменність і безпритульність. Але тепер нам здається, що жодні економічні здобутки не можуть виправдати смерть і катування мільйонів своїх громадян.

Я умисно не проводитиму аналогій із біографіями керівників України і СРСР тих часів. І я умисно промовчу про те, яким чином можна навести лад в державі, адже за це треба заплатити надмірну ціну. Проте занадто багато аналогій прослідковується, але вже значно у менших масштабах.

Звісно, опозиція – теж далеко не янголи, але зараз у владі корупціонерів значно більше, ніж було до 2010 року. І тому дивний характер встановлення законності і правопорядку з боку правоохоронних органів виглядає більше схожим на показові процеси 1929-1930 років, аніж на встановлення істини. Працівники культури, які спочатку «хором» безкоштовно агітували і співали за Тимошенко, зараз так само «хором» прославляють Президента України. На жаль, жоден з українських політиків не може нашим «зіркам» вказати на їх продажність так само, як Жириновський вказав Пугачовій.

Тим не менш. Наша задача – не проводити паралелі між Йосипом Сталіним і Віктором Януковичем, позаяк це – покликання істориків. Наше завдання – не допустити тиранії і встановити такий лад із такими керманичами, в якому було б затишно жити нашим дітям.

Шкода, що в Україні немає політиків, які б вчилися не на своїх помилках, а на помилках минулого. Тирани ніколи не бувають вічними, хоча би тому, що людство ще не вигадало засобів для вічного життя. І шкода, що цього не розуміла свого часу Юлія Тимошенко, як тепер не розуміє Віктор Янукович. 5 березня 1953 року стало історичним днем, який довів, що на цьому світі немає вічних тортур, катів і таборів. В’язниці колись падуть, репресії скінчаться, однак допоки рабська свідомість, цинізм і апатія будуть панувати в голова і душах українців, доки політики будуть боротися за шматок хліба біля трону володаря – доти ми заслуговуємо на тирана. І не важливо, як звуть цього «сталіна» - він все одно піде.

 «…Влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя. Розважність, звичайно, підказує не змінювати здавна встановлені уряди з дрібних і минущих причин; згідно з цим цілий досвід свідчить, що людство воліє радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж виправляти лихо скасуванням звичних форм. Проте, коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно спрямована на досягнення тієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов’язок повалити такий уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому.» (Декларація Незалежності США).