Олігарх на мокрому піску

На робочому столі Максима лежала мушля. Завжди, коли йому було сумно, він підносив її до вуха й заплющував очі. Мушля дарувала подих моря. У дитинстві йому подобалося сидіти на березі й вивчати мову хвиль, які лагідно торкалися берега та перетворювали пісок біля його ніг на мед. 

– Максиме Олександровичу, нарада – нагадала секретар. 

 

Він поклав мушлю згори стосу паперів, сунув мобільний телефон в кишеню брюк і рушив до конференц-залу. Дорогою йому посміхалися працівники головного офісу Корпорації Максима. Всі знали: за похмуре обличчя генеральний може звільнити. 

 

– Панове, настав час підбити підсумки,– сказав він ще від дверей, і кожне слово ловила сотня відданих менеджерів у однакових білих сорочках,– Три роки тому ми створили політичну партію «Ривок», лідер якої, наша національна гордість, зірка футболу, зараз виступає з трибуни Організації Об’єднаних Націй про мир та дружбу в усьому світі. Це коштувало, повірте, недешево. Але він вартий тих коштів, за які я його купив. Тепер,– Максим всівся просто на стіл у президії,– я хочу почути ваш звіт. Доведіть мені, що ми виграємо для нашого хлопця президентські вибори. 

 

Почали виступати з місця члени політради та секретарі обласних виконкомів; казали про сотні тисяч прийнятих до партії, голосно лунали назви проектів та відсотки електоральної підтримки. У одній області провели праймеріз, на яких переміг свій кандидат. У іншій області роздали м’ячі з автографами у кожну школу. І всюди висіли бігборди, з яких знаменитий футболіст закликав виборців: «Не пасуй – голосуй!». 

 

– Партія «Ривок» обіграла всіх параолімпійців старої ліги і стала потужною політичною силою. На нас народ покладає надії,– підсумував Максим,– Скажіть, яка у нас політична програма? 

 

– Країна чемпіонів! – хором відгукнулися партфункціонери. 

 

– Правильно! Ми – велика команда. Соціальні гарантії має кожен, ми своїх не кидаємо. Підвищимо зарплати. Забезпечимо гідну старість. Збільшимо народжуваність. Подолаємо корупцію. Всі сили, таланти, майно, навіть серце покладемо на олтар спільної перемоги. Горе тим егоїстам, які стоятимуть на цьому тріумфальному шляху, бо ворогів народу буде покарано! Виконуй поставлені завдання, працюй з ранку до ночі, жертвуй собою, сумлінно виконуй свої обов’язки перед командою, і зможеш пишатися перемогою наших чемпіонів. А якщо претендуєш на звання чемпіона – бери участь у спортивних святах. Одного з мільйонів судді оберуть чемпіоном. Інші мають пам’ятати, що головне – участь, а не перемога. От що ми скажемо народу перед виборами. І це буде справжній гол. 

 

Максим зробив паузу. Всі дивилися на нього, спітнілі й радісні, у екстазі командного єднання. Він тримав їх у кулаку, а з ними – ті мільйони громадян, яких вони привели до партії. Насолоджуючись цим відчуттям, він розтулив жменю. 

 

– Зрозуміли? Молодці. Всі вільні. 

 

Біля виходу з конференц-залу Максим помітив, як, не звертаючи уваги на охоронців, до нього проривається якийсь двадцятирічний хлопчина. Поманив його рукою до себе. Охоронці розступилися. 

 

– Максиме Олександровичу, вам багато чого не кажуть,– швидко заторохтів він,– Хоча наш кандидат справді є лідером виборчих перегонів, у інтернеті купа публікацій про корупцію. Пишуть прямо, що ви його купили, що наша партія – приватний клуб менеджерів Корпорації Максима. Є фотографії його відпочинку з дівчатами у вашому замку в Турції. Наводяться дані про збільшення ваших особистих статків після минулорічної перемоги партії «Ривок» на парламентських виборах... 

 

– Ну і що? Хай пишуть. Наклепники. 

 

– Ви недооцінюєте цю журналістку, Олену Голосевич! Вона пише, що за фасадом командної гри ви і ваш кандидат нічого не пропонуєте країні, окрім бутафорських змагань та конфліктів. Вона пише, що в усіх затіяних вами політичних конфліктах всі, окрім вас, програють, а ви виводите в офшори чергові мільярди. І вона пише, що нічого не міняється, бо на вас всі сподівання, а ви нічого не хочете міняти. Тільки ведете розкішне життя та обіцяєте, обіцяєте, обіцяєте. 

 

– Ти знаєш нашу позицію стосовно таких брудних натяків. Ми ініціювали проект «Вільний Інтернет» для звільнення всесвітньої мережі від брехні та наклепів. Настав час притягнути до кримінальної відповідальності тих, хто засмічує наш інформаційний простір. Не секрет, що всі такі паскудні статті пишуться за гроші. Ця Олена Голосевич – продажна джинсова курва, яка заздрить групі підтримки нашого кандидата, заздрить справжнім чемпіонам. Взагалі, моніторинг продажності журналістів від громадської організації «Максимально чесно» показує, що 90% інформації зі всіх джерел, окрім Телекомпанії Максима – суцільний обман та провокації. Так і пояснюй виборцям. 

 

– Але, можливо, варто було б вкладати якісь кошти в справжні інновації? 

 

– Що ти канючиш? Думаєш, чемпіони не подумали про це? Корпорація Максима – найбільш інноваційна, ніхто не витрачає на фінансування науки стільки, скільки ми. 

 

– Максиме Олександровичу, мої друзі з Технічного Університету винайшли революційну технологію виготовлення надміцної дешевої пластмаси, яка б могла замінити залізобетон, але після запитів про підтримку, зокрема, направлених вам, моїх друзів примусили припинити дослідження і вигнали з університету під предлогом поганої успішності... 

 

– Так і треба прогульщикам занять! Тобі по пальцях роз’яснювати, що до чого? Всі винаходи роблять на заході. Якщо ми порушимо світовий порядок – від нас вимагатимуть повернення кредитів, які ми не можемо повернути. У нас соціальна держава. Наша команда забезпечує всесвітньо відомим брендам дешеву робочу силу. 

 

– Кому потрібні такі порядки? 

 

– Скажи, ти в якій команді?! Подумай над цим! 

 

Максим розвернувся й пішов до свого кабінету. Дорогою проінструктував секретаря: з’ясувати особу жовторотого мрійника й звільнити з вовчим білетом. Його душив гнів, але звичний вигляд мушлі на купі паперів подіяв заспокійливо. Зморшки на чолі розгладилися. У паперах був моніторинг критичних публікацій: цілий поверх хмарочосу Корпорації Максима займала прес-служба, яка відслідковувала кожне жорстке слово, залякувала журналістів, власників газет, сайтів, телеканалів та радіостанцій, спростовувала, судилася, дискредитувала, відволікала увагу від неприємних і скандальних фактів. 

 

У лютуванні обуреної і обдуреної громадськості – тобто, тих небагатьох громадян, які дозволяли собі відмовлятися від його продукції та обіцянок – Максим чув знайомий з дитинства загадковий шум океану. Цей шум вабив і захоплював, роздирав серце, прищемлював душу. 

 

Все життя він провів на березі моря долі, яке кидало йому під ноги людей, гроші, славу й владу. Коли всі зневажили промисловість, море кинуло йому заводи, як під час шторму випльовує волохате шмаття водоростей. Коли ніхто не вірив жодній ідеї, до його кабінету заносило сотні талановитих ідеологів у пошуках хліба з маслом. Він брав у руки кожну з цих примхливих морських зірок, кожну медузу, уважно вивчав і кидав назад до скаженої стихії шторму. Коли держава на замовлення його лобістів підняла податки і розорила дрібний бізнес, бо він не терпів конкуренції – горді підприємці, ще вчора господарі своєї долі, приходили до нього на поклон, щоб влаштуватись менеджерами середньої ланки в Корпорації Максима. 

 

Він спорудив свою імперію з покірних людей, зліплених простими потребами й амбіціями, так само як будував в дитинстві піщані замки на березі моря з піщинок, зволожених солоною водою. Для Максима не було більшої радості, ніж зтиснути у жмені безвільний пісок і, поволі розтуляючи, скидати мокрі блискучі піщинки донизу, на їх справедливе мізерне місце у величних, химерних фортецях. До нього часто підбігали однолітки, дивилися, просилися в компанію; а він мовчки будував своє, міркуючи над майбутнім й намагаючись розгадати таємничу мову морських хвиль. Одна дівчина назвала його піщані замки лайном, інша безжально розтоптала, волаючи на все узбережжя, що він не любить її. Максим продовжував будувати. Він знав, навіщо вийшов з моря: без нього ці хвилі, ці піщинки просто не мали б сенсу.