"Резервація" українських чиновників, або дурний приклад - заразний.

Чому чиновництво відгороджується від людей?

   Буквально вчора довелося побувати в державній фінансовій інспекції. Колишньому КРУ. Я бував там і раніше. І в радянські часи, і в перші роки незалежної України. Враження, скажу вам, гнітюче. Якщо колись ви могли вільно зайти до потрібного вам чиновника і поспілкуватися з ним в його службовому кабінеті, то сьогодні - зась. Сьогодні ви можете дійти тільки до охоронця, котрий сидить за скляною стіною і спілкується з вами через скляну амбразуру. А як іще назвати невеличку кватирку, через яку не те що обличчя його не видно, голос чути слабко. Людина, з якою тобі потрібно поспілкуватися, спускається на перший поверх і спілкується з вами через металевий нікельваний турнікет. Тобто, ні ти - туди, ні він звідтіля для спілкування ввійти - вийти не можете. І все це під пильним оком відеоспостереження.
   Описана ситуація - повсякдення нашого чиновництва. Починаючи від обласної держадміністрації і закінчуючи райвідділами внутрішніх справ. Скрізь охоронці, скрізь відеоспостереження, скрізь тебе спитають: до кого, навіщо, в якій справі і ще з десяток запитань на додачу. А які фасади, які інтер'єри та кабінети в цих закладах? Які меблі? На яких автівках ці чиновники їздять? Не вірите? Підійдіть до службової парковки фінінспекції. Побачите на власні очі. Невже за зарплатню куплені? Гай - гай...
  А підіть до обласної дитячої лікарні. Подивіться на територію. Зайдіть до середини. Походіть по палатах. Порівняйте... Ніби ж і ті, й інші з держбюджету фінансуються. А я! Коби ж то. Складається враження, що наше чиновництво кимсь зачинене в "резервацію", але особливу. В ній  тепло, ситно, а головне - спокійно. Народ коридорами не ходить, правди не шукає, не скаржиться. Охорона "відфільтровує" незручних відвідувачів, а з найбільш настирливими можна зрідка поспілкуватися через нікельований турнікет.
"Вибачте, шановний" -, нахабно усміхається вам у вічі чиновник. - "Я у своїй "резервації"! Вам сюди - зась!!!"
Уже стоячи на подвір'ї цієї, не шанованої мною, установи, згадав вічне: "Риба гниє з голови".