Всі згадують помаранчеву революцію, згадується і мені…уривками, як
повідомлення з фронту. Під Києвом танки, на Майдані – люди, Юля, Ющенко,
донецькі.
В ті часи я була в декреті, доці не було ще й року, тож слідкув
ала за подіями через телевізор – він працював ледь не цілодобово, зі слів знайомих та чоловіка.
Мене на Майдан не пускали категорично, вдалося туди потрапити лише
декілька разів, коли вже напруження спало, у вихідний день. Ми лише
проходили через натовп, біля сцени, я тримала на руках малу з пов’язаним
помаранчевим шарфиком, у мене на руці була помаранчева стрічечка, мені
хотілось хоч так доторкнутися до тих історичних подій, вдихнути того
повітря свободи, на рівні емоцій запам’ятати ці обличчя, цей настрій.
Уявлялось, що колись в старості онукам та правнукам буду розповідати, як
воно було тоді, якщо не поб’є склероз…
Мій чоловік приєднався
до демонстрантів ледь не одразу, він не жив у наметах, спочатку їхав
туди одразу після роботи, стояв до ночі і повертався додому. Коли до
мітингів почали долучатись цілими підприємствами, він повісив на
робочому місці помаранчеві стрічки і заявив керівництву, що працюватиме
вдома ночами, а вдень стоятиме на Майдані. Його охрестили націоналістом,
шовіністом і нацистом – такої революції у проросійській компанії ніхто
навіть уявити не міг. Йому ледь пробачали те, що він говорив українською
з колегами, а тут такі заяви. Врешті він таки підбив декількох колег, в
основному його підлеглих, і вони по черзі, прикриваючи один одного,
таки тікали на той Майдан, носили ті стрічки, дратуючі керівництво. Як
його тоді не звільнили, я не знаю, все-таки то був період, коли ще
чогось боялись… Ніхто не знав, як воно обернеться, тож з часом до їхньої
маленької революції стали відноситись більш лояльно, чим чорт не
жартує…
А я, чекаючи його вдома з маленькою дитиною на руках,
молила Бога, аби тільки все було мирно, аби не почали стріляти, він
повертався звідти в такому настрої, що було зрозуміло – тисячі людей з
таким запалом в очах не спинити навіть танками…
Моя подруга
працювала майже на Хрещатику, тож була там щодня, і я їй таки трохи
заздрила – вона бачить те все на власні очі. Хоча на досить солідному
терміні вагітності і в дощ, і в сніг щовечора після роботи стояти на
Майдані все ж таки було небезпечно, мені так здавалось. Щоправда, не
знаю через це чи ні, але малий в них таки ще той революціонер. Поки що
правда революції влаштовує лише вдома та в школі, але лозунг «Свободу не
спинити» в цьому семирічному хлопчикові живе в усіх його проявах.
Можливо, ці діти, наші діти, які навіть не пам’ятають тих подій, можливо вони зможуть те, чого не змогли ми.