Я переїжджаю до Києва назавжди. Чому так боляче...

Я переїжджаю до Києва назавжди. Чому так боляче... бо болить душа. Доводиться прощатися із тим, в що вклала всю себе - газета, улюблена газета "Свобода слова". 7 років роботи. Вже три дні ходжу, і думаю про її майбутню долю ... Згадую, як пішла з газети "БМУ", про це знали всі мої читачі. ПП Цись Олександр з міста Лохвиці через моїх подруг передав конверт із грішми, щоб я відкрила свою-власну, він був просто моїм читачем, і дужа багатою людиною в районі, я  майже його не знала.  Галич Олексій дав офіс в центрі міста, це був найкрутіший офіс, навіть на сьогоднішній день, він теж дуже любив мене читати.  Згодом я відкрила свій власний офіс в сусідньому місті Гадячі, зараз він тут й залишився.   

Мені дуже тяжко було розкручувати видання, на другому місяці вагітності, Валерій Брюх - мій фотограф,  ночами робив скриньки для оголошень, я домовлялася із кожним магазином одночасно  в трьох районах, бо треба було щоб газету взяли під реалізацію. Обійшла усіх ПП, щоб взяти рекламу, газета була намальована в зошиті в приблизному варіанті. Рекламу давали майже всі, мене там знали добре. Потім прийшла в колектив Зрібняк Світлана, вона робила все що їй скажуть, була дуже віддана, але згодом ми і її відправили в декрет. Потім з'явилася Ольга Плис, жінка "без печали". А мої чудові  верстальники газети : Наталка Житник, могла працювати три доби без "вимкнення", Раїса Попик теж вміла терпіти мене, з нею можна було працювати навіть дистанційно. А Тамара Рубан, літературний редактор, це взагалі жінка-легенда, ця йде мадам на пролом будь-де. Наталя Бондар, з цією людиною не засумуєш, жінка у віці, всі хто її читають, думають, що їй 27 років. Про мене навпаки, всі думають, що мені років 50....А діти, чудові хлопці Владик і Сергій  моєї найулюбленішої працівниці Наталії Бобровської, яка виконувала усі функції, її хлопці то складали меблі в моєму магазинові, то складали газету, бо там 12 аркушів, а типографія не має такого обладнання, яке відразу ж й складає.   А хіба можна забути тих продавців газет, які обривають телефон із криками "Люди питають газету!!! Коли буде газета???". Бабцю Віру із Лохвиці, яка може взяти пачку газет, поставити серед дороги табуретку, покласти зверху колоду, і кричати на всю автостанцію :"Газета! Свіжа газета! Газета про правду!!!". А дід Панас із Гадяча, той взагалі хоче завжди бути першим, щоб лише в нього першого з'являвся на прилавках свіжий номер. А незабутній Столєпченко Руслан, який, на жаль, загинув, це взагалі була чудова людина, він лише радість приносив, і він ніс її навіть тоді, коли її і не могло бути. А Світлана Гейко, яка замість публікацій друкує книги, і ображається по цей день, що я не всі ставлю матеріали. А чудова Людмила Кучеренко, яка примусть плакати навіть тих, хто не вміє. і не знає, що таке сльози. А Ян Пругло і Ганна Довгошей, які працюють на обласному сайті "Полтавщина", і ми завжди "викрадали" їхні новини, бо це нам цікаво, і ставили в своє видання. А Таміла Тужик, бідна, і безробітна дівчина, яку ніхто не брав на роботу, бо вона слабо-розвинута,  то ми її навчили продавати газети, і дуже любимо.  Тепер вона супер продавець, усім продавцям. А Тушко Ніна, рекламний агент, дуже відповідальна, ми усі робимо вигляд, що її боїмося, бо вона для нас цінна працівниця. Це все мої друзі.

 Гадяцька типографія друкувала дуже дорого, тому я прийняла рішення купити "Ромайор" і зменшити формат газети. Мать його тричі той станок, на 6-му місяці вагітності, у підвалі під багатоповерхівкою ( вибила приміщення під власну типографію, згодом його забрав перший чоловік, бо все реєструвала на нього, так робила, щоб не сказали, що все гребу під себе) почали пробувати друкувати газету самі. Взяла на роботу хлопця, який тільки-но вийшов із в'язниці, Романа Кухтара. Там він виготовляв цвяхи, тому цей типографський гул йому був байдужий. Із такими страшними потугами ми віддрукували лише три номери, і я це буду згадувати все життя. Папір намагнічувався, присоски відразу хапали по три листа, я вже й плакала біля того станка, й молилася, зате тепер знаю, що "в природі" є лише 4 кольори, решту просто змішують, і виходить гарна картинка.  Потім знайшла іншу друкарню, яка друкувала в двічі дешевше ніж попередня друкарня, бо знали, що я маю станок, і можу знову до нього повернутися.  В знак "подяки", за те що попередня Гадяцька типографія не скинула ціну на газету, і "примусила" купувати горе-станок я поїхала на ВАТ "Склоприлад" до колишнього прокурора Севастянова, і сказала, що хочу друкувати чорно-білі листівки під їхні термометри для їхнього ж заводу: "Вагітним відмовляти не можна!". Ми поговорили, і я забрала майже всю чорно-білу продукцію собі. Під ці замовлення взяла в кредит "Ризограф", та "Різо".  Вже давно й сплатила.  До цього їздило багато людей домовлятися  із Севастяновим про отримання цих замовлень, але він не давав. З часом, я забрала і кольорову продукцію, підкладки під термометри.  Сумарно це десь на 600 тисяч гривень було, але я всі замовлення оформила на першого чоловіка, то так вони за ним і залишилися. Це для тих, хто говорить, що я заміж вийшла через гроші, але тут грішми і не пахло для мене. Та й до грошей мені завжди було байдуже, я творча людина. Так от, багато хочеться згадати, і багато було хороших моментів, але не хочеться зараз думати, що газета помре, адже я її покидаю, покидаю назавжди. зараз перед очима стоїть картина, як ми ночами її пишемо, верстаємо. друкуємо, складаємо, розвозимо по магазинах... і так 7 років. Газета допомагала усім, усім абсолютно безкоштовно, пережила найстрашніші часи. Тиск влади. збитковість, втому, все. Жодного разу ми не лягли під владу, жодного політичного замовлення не було виконано нашими руками. Цього року, саме перед виборами  була дана команда взагалі не продавати нашу газету, багато хто підігнув плечі, але були і такі, що продавали, продають, і будуть продавати, та й від цього тираж не зменшився, навпаки, навіть більше стало читати. 

Пам'ятаю, як приїхав Олексій Пирогов до мене в магазин, а до мене приїхали люди за допомогою за 120 км, ця родина дякуючи мені отримала політичний притулок в Польщі. Вони мені кладуть на стіл гроші за допомогу, а я кажу "Я не працюю за гроші, заберіть негайно!", я їм допомогла за спасибі, якого навіть потім не дочекалася. А Пирогов мені говорить : "В тебе на завтра не вистачає 2000 гривень на друк газети? Я тебе не розумію, ти не береш "подяк", а потім плачеш, що треба щось продати в магазині, хоч якийсь диван, бо немає грошей!!!". Насправді він пишався тим, що я не беру хабарів. Так, це правда, я тоді змовчала, але він тоді побачив, що то газета з'їла два моїх магазини, бо вона була збиткова, і усі видання у нашій державі, всі до одного ЗБИТКОВІ! Газета, телебачення, це задоволення для багатих, так говорять ті, хто робить це для душі, а не ради грошей. І це я один приклад навела, було коли й голова Гадяцької адміністрації передавав 120 тисяч, щоб я тільки не друкувала про страхову компанію в якій він мав дев'ятий рівень,  я відмовилася. і написала про це, і що ви думаєте, люди оцінили це? - Ні! Сказали: "Ну й дурна, а ми б взяли, і що вона цим хотіла довести?". Ось така реакція була  на чесність, і бажання не брати хабарі.  Вчора мені колишній міністр України Роман Безсмертний сказав "Не суди людей публічно, коли пішла в політику", може він й правий, не буду! 

Вже ніхто не виведе 10000 людей на мітинг, не заблокує дорогу у Лохвиці, і не віддадуть людям за добу обіцяну заробітну плату із ВАТ"Спиртзаводу", не вийдуть люди по команді нашої газети під адміністрацію, як це було раніше і не залишать центральну Гадяцьку пошту недоторкану, не почує більше влада, що вони не праві по відношенню до простих людей.  Їх ніхто не буде критикувати, вони вип'ють шампанського у зв'язку із мої виїздом, але вони однозначно будуть сумувати за мною, за моєю газету, вони більше ніколи не почують про себе правду... Я знаю точно, що у п'ятницю в маршрутці проїджаючи ці міста я буду плакати ... а водій Солдатов скаже: "Дурна ти, не плач"

Газету я вже майже передала іншій людині, залишилося переоформити документи, але я знаю, що це вже не те буде видання, не та газета, не та політика і правда, яку друкувала я. Вже не прийде бабуся, колись було таке, і не скаже: "Я прийшла в вашу редакцію, щоб лишень глянути на вас. Мені так інколи не дуже на душі, а я візьму вашу газету, почитаю, почитаю, і під подушку, і стає краще ..".  

Зараз я прийняла рішення йти працювати на всеукраїнський телеканал, я мріяла про це все життя, але я ніколи не думала, що я буду такою нерадою.