Феномен "Свободи", або радикалізм, як засіб оздоровлення

Феномен "Свободи", або радикалізм, як засіб оздоровлення

Минув 21 рік незалежності України. 21 рік бідності народу і надії на краще життя. 21 рік обіцянок. Обіцянок, що все ще буде. Треба тільки почекати. 21 рік народ чує і бачить у владі майже одні й ті ж особи, тих же людей, які контролюють заводи, фабрики і пароходи, а значить гроші і владу. Господарів нашого життя.

    Дещо змінюється. Інколи змінюються обличчя, риторика. Адже треба вливати свіжу кров. Вони це розуміють, такі правила гри. Гри в обман. Гри сотень проти мільйонів. Гри у владу і опозицію. Гри в вибори.

  Чесно зізнаюся, я погано пам'ятаю, що було до 1996-97 року, коли я став більш-менш свідомо сприймати, що відбувається. Упевнений, - було теж саме, що і зараз. Що і завжди.

     Ні для кого не є секретом, що вибори - це єдиний час, коли країною править народ. Весь інший час правлять ті, кого на виборах вибирають. Це час великих можливостей, час для випускання пари. У часи ж між виборами цей пар накопичується. Зростає напруженість в масах, а разом з нею і бажання щось змінити.

     Таке відбувається завжди і скрізь. Влада порушує закон. Журналісти тільки наколюют ситуацію. Пишуть про свавілля влади, про корупцію, бюрократію і все таке. Про це нема чого говорити, увімкніть телевізор. Люди розповідають один одному особисті історії про бюрократів, хабарників, про корумпованих судей, продажних ментів, про те, що не ремонтуються дороги і дорожчають продукти.

    Таким чином хвиля народної злості росте, злість накопичується. Коли ж маса стає критичною, тоді і приходять вони, - довгоочікувані вибори. Коли народ сам може щось вирішити, і головне взяти на себе відповідальність (типу самі ж вибрали) за результат того, що буде відбуватися в наступні роки. Разом з цим ми отримуємо нову надію. Надію на світле майбутнє і гарне життя. Ми з полегшенням видихаємо і говоримо самі до себе: «Ну тепер все буде добре».

       Ось для цієї розрядки все і придумано. Придумана гра. Гра в погану злу владу і добру, вірну і віддану народові і боротьбі опозицію. Гра в поганого і доброго, гра в розділяй і володарюй. І в цій грі нам всім дана своя роль і власний вибір, при чому тільки між двома варіантами.

    Розглянемо простий приклад. В основній своїй масі ви чистите зуби Колгейт або бленд а мед, Купуєте Оріфлейм або Ейвон. Миєте голову хед енд шолдерсом або Пантін про ві. Вболіваєте за футбол чи бокс. Я звичайно ж все спрощую, є ще варіанти, але суть, я думаю зрозуміла. Ви робите тільки те, що нав'язане, що потрібно робити. Вибір між тим, що запропонували. Ви не можете відмовитися і попросити щось ще. Або їж, що дають або ходи голодним. У вас немає реального вибору, є тільки псевдо вибір. У політиці відбувається теж саме. Змінюються лише назви. Суть залишається та ж. За єдину Україну перетворюється на ПР, наша України в БЮТ. Вони змінюють кольори, обмінюються членами, пересідають в парламенті, але бюджет таки дерибанять разом, щоправда ті, що несуть тяжкий хрест ВЛАДИ, на кого сипляться всі камені ті дерибанять значно в більших обсягах. Але їм як би і належить, вони ж в народній немилості. Так відбувається до тих пір поки не приходять вибори і вони знову міняються місцями. Хтось стає владою, а хтось опозицією.

       І не треба розповідати, казки. Я особисто бачив, як Арсеній Петрович виходив з міністерства всіх міністерств і раді всіх рад. З головного офісу країни в провулку Рильського.

      І що саме цікаве, що це нормально. Так відбувається скрізь, у всьому світі. Це все заради стабільності. І я не жартую. Весь світ живе за одними правилами. У США, в провідній країні світу взагалі 2 партії.

       Ми двадцять років вибираємо між А і А. Між олігархами і олігархами. Між «стабільністю» та «стабільністю». Між бідністю і бідністю. Між корупцією та корупцією. Двадцять років на одному місці. Вибір без вибору.

     І все нормально. Механізм залишається працездатним, його придумали розумні люди, він міцний і надійний. Він працює, але до певного моменту, поки суспільство не починає хворіти. Поки вибори не дають тієї розрядки, яка потрібна. Коли пара  більше не випускається і злість перетворюється в лють. Система працює, поки є економічне зростання культурний розвиток, поки існує мораль і духовність. Поки є рух вперед. Адже суспільство, як і кожен член в ньому потребує розвитку. Така природа людей. Від цього нікуди не піти. Це істина, аксіома, константа. Це правильно. Все працює, поки є прогресс  та рух вперед.

    Коли ж організм починає хворіти, і більше не в змозі себе вилікувати самостійно. Тоді допомагає тільки струс, тільки хірургія, хіміотерапія, перезавантаження. Це відбувається сьогодні. Наше суспільство хворе. Влада просто забула, що крім неї є ще хтось, є народ, який згідно з конституцією є основним джерелом цієї ж влади. Влада знехтувала правилами гри. І не просто знехтувала, а почала вводити свої. А природа, як відомо не терпить порожнечі. Не можна просто брати і брати, треба щось віддавати на заміну. Не можна просто користуватися, треба платити. Завжди і за все. В нашому ж суспільному тілі відбувається наступне: голова, тобто влада, просто забула про те що треба годувати тіло, вдягати, коли холодно, мити та доглядати. І тепер маємо закономірний результат. Тобто числені хвороби, язви і пухлини.   

    Давайте згадаємо історію. Леніна, Гітлера. Не кажучи вже про Фіделя, Піночета, Французьких радикалів. Не важливо якого вони кольору, червоного або білого, якого напряму правого або лівого. Я не сильний в історії і тим більше в політиці. Але спільне між ними одне. Всі виникли в часи хворого суспільства. Коли треба було хірургічне втручання. І всі діяли радикальними методами і засобами. Так це боляче, згоден. Різати по живому. Кров, біль, шви, постільний режим, антибіотики, лежи і мучся. Але краще так, ніж терпіти постійний, хоч і не сильний біль. Краще зціпивши зуби витримати ніж повільно гнити і смердіти.

      Сьогоднішню українську «Свободу», яка так само проголошує радикальні ідеї, порівнюють з фашистами, а лідера Тягнибока з Гітлером і лякають страшними з дитинства словамі.  Так, Гітлер був в цілому негативним персонажем, ніхто не сперечається. Всі говорять про фашизм, війни, але ніхто не говорить, що крім війни, Гітлер зробив дуже багато хорошого для своєї країни. Економічна політика Гітлера була дуже і дуже успішною. Ви тільки уявіть: Німеччина після програної Першої Світової лежала в руїнах, економіки не було, безробіття досягало 50%, інфляція кілька тисяч. Крім того Німеччина зобов'язана була виплачувати величезні суми репарацій і контрибуцій. І раптом за недовгі 10 років стала провідною країною. Сильною настільки, що змогла розпочати нову війну і завоювати пів світу. Сильною не тільки економічно, а насамперед ідейно, духовно. Товариство, це було економічним дивом, ривком, проривом, злетом. Уявіть на хвилинку, що було б, якщо його фанатизм був трохи розумніше, трохи м'якше.

     Є приклад ближче. Це СРСР. Після жорсткого воєнного комунізму був НЕП. І до 1925 року СРСР просто встав з колін. Електрифікація, індустріалізація це тільки 2 слова, які я пам'ятаю зі шкільної програми з історії. Два, але дуже відчутних і значущих.  По суті ж з відсталої с/г країни СРСР перетворився на потужну промислову державу. Так, було боляче, летіли голови, процвітали репресії. Подібно до хворого організму, суспільство позбавляло себе від непотрібних елементів від розірваного апендициту, від мутацій і пухлин. Звісно ж я не є прихильником режиму, прихильником ідеї, прихильником того, що було потім. Але ж економічному сенсі СРСР був дуже сильним, це факт.

      Ми 20 років терпимо. 20 років ниє, болить, гниє потихеньку. 20 років брехливої ​​стабільності, 20 років обіцянок, надій, розчарувань. Я повторюся, не пам'ятаю, що було на початку. Я знаю що відбувається зараз. Подивіться навколо і дайте відповідь на 1 питання. Яка з галузей економіки не працює? Може стоять металургійні заводи? Може хімія? Або харчова промисловість? Машинобудування? Поля незасіяні? Нема тваринництва? Ні. Все працює. Як паровоз. Як надійний годинниковий механізм. Все приносить прибуток. А де ж гроші? А, так. Точно. Вугілля. Шахти ж не працюють. Дотації. Але про це якось потім. Я сам звідти. Мені є що сказати. Але це наступного разу.

     І нехай говорять про толерантність, про парламентаризм, про конструктивний діалог, про поступове покращення і таке інше, нехай обіцяють далі. Але час прийшов. Наболіло. Пора. Вистачить. Гейм овер. Допомогти може тільки скальпель.