Хомутець: руйнація історичної пам’яті

В селі Хомутець на Полтавщині триває руйнація унікальної історичної пам'ятки - палацу Муравйових-Апостолів

Хомутець козацький

Поселення заснували миргородські козаки в XVI ст. 9 грудня 1620 р. польський король Сігізмунд ІІІ віддав Миргород з хутором Хомутець шляхтичу Івану Чернишевському. Але за рік ці землі захопив черкаський староста Костянтин Вишневецький. 21 серпня 1621 р. суд присудив ці володіння королю, який віддав їх Бартоломею Обалковському. Але свавільний князь Вишневецький не підкорився рішенню суду, і до 1648 р. Хомутець залишився у складі Задніпровської Вишневеччини.

Під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького його господарем став Павло Єфремович Апостол, виходець з роду молдавських бояр. Після одруження з донькою миргородського полковника він перейшов на козацьку службу. Обіймав уряди хомутецького сотника, а згодом миргородського полковника. У 1657–1658 рр. хомутецькі козаки брали участь у повстанні під проводом полтавського полковника Мартина Пушкаря проти гетьмана Івана Виговського.

Наприкінці ХVII ст. відбувалось майнове й соціальне розшарування козацтва, старшина перетворювалась на панівний стан, отримуючи маєтки. В 1689 р. Хомутець став родовим маєтком Апостолів, коли син П. Апостола Данило, майбутній гетьман Лівобережної України, отримав універсал гетьмана І. Мазепи на володіння містечком. У 1710 р. це право підтвердив царською грамотою Петро І. Гетьманом було збудовано дерев’яний палац, закладено сад з теплицями.

Після смерті чоловіка 28 травня 1734 р. Височайшу грамоту на володіння Хомутцем отримала його дружина Уляна (Олена) Мокрицька (1690–1742). Тут вона знайшла свій останній спочинок. Наступним спадкоємцем став другий син гетьмана Петро Данилович Апостол. Він з ранніх літ виховувався в Петербурзі, мешкав у столиці в якості заручника. У 1728 р. був призначений лубенським полковником, але з повелінням жити у Москві, звідки був відпущений незадовго до смерті батька. У 1754 р. полковник Петро Апостол збудував у Хомутці кам’яну Троїцьку церкву з дзвіницею.

Після його смерті маєток успадкував старший син Данило Петрович, генеральний хорунжий (1762–1767), бригадир, член Малоросійської колегії (1784–1786).

Останнім власником Хомутця з роду Апостолів був Михайло Данилович, полковник (1814). За ревізією 1782 р. він володів 8051 душею у містечку Хомутець та селі Попівці. Він вважався диваком. Проживши 13 років у шлюбі, він вигнав дружину після того, як їх єдиний син помер в дитинстві. Потім він розпочав жити з дружиною колезького асесора Лизогуба. За скаргою останнього Апостола на три роки ув’язнили до Лубенського монастиря на покаяння. Після його смерті у 1816 р. рід по чоловічій лінії урвався.

"Ліберал", "епікуреєць" і "егоїст" Муравйов-Апостол

На початку ХІХ ст. маєток успадкував Іван Матвійович Муравйов-Апостол, нащадок Данила Апостола за жіночою лінією, відомий письменник, перекладач, сенатор і дипломат, батько трьох декабристів – Сергія, Матвія та Іполита. Він народився у сім’ї генерал-майора Матвія Муравйова та Олени Апостол, онучки гетьмана Д. Апостола. Його мати вийшла заміж, всупереч волі батька, за що була позбавлена приданого. Про неї чоловік згадував такими словами: «Замість приданого її я кохав, розумна і доброчинна була, притому богобоязлива, поради надавала мені як другу, від гарячковості мене стримувала». При пологах вона померла, і новонароджений залишився з немолодим батьком.

Іван Муравйов зробив блискучу придворну та дипломатичну кар’єру. У 1792 р. він став вихователем великих князів Олександра та Костянтина Павловичів, потім був призначений обер-церемоніймейстером. При дворі він зажив слави перекладача англійських п’єс для Ермітажного театру. Ерудит і поліглот І. Муравйов-Апостол звернув на себе увагу Катерини ІІ та Павла І, користувався покровительством віце-канцлера М. Паніна, що сприяло подальшому кар’єрному росту. У грудні 1796 р. він розпочав дипломатичну службу з посади міністра-резидента при дворах герцога Ольденбурзького і єпископа Любекського. Тут він познайомився з німецьким філософом І. Кантом, популярним поетом Ф. Г. Клопштоком. У 1799–1800 рр. був посланником у Копенгагені. У 1800 р. відкликаний в Росію, отримав чин таємного радника, а в 1801 р. став членом Колегії закордонних справ. Але у 1805 р., внаслідок суперечностей з імператором Олександром І вийшов у відставку.

У 1796 р. І. Муравйов, подорожуючи Україною, заїхав до свого двоюрідного брата Михайла Апостола. Так відбулось їх знайомство. Як згадував сам І. Муравйов: «Він прийняв мене, обласкав мене, як найближчого родича. Я гостював у нього три дні; і цим обмежився тоді зв’язок наш…». Після повернення посланника з-за кордону стосунки відновив М. Апостол, який шукав захисту від колишньої дружини та племінниці своєї сестри, котрі намагались заволодіти його майном, а самого ув’язнити у монастирі. І. Муравйов втрутився у цю ситуацію, використавши свої знайомства при дворі. На знак подяки М. Апостол запропонував родичу прийняти прізвище Муравйов-Апостол і стати спадкоємцем його величезного статку, містечок Бакумівка, Хомутець, Попівка та Савинці з селами і хутором Столбіним.

Після виходу у відставку І. Муравйов-Апостол мешкав у Бакумівці, подарованій М. Апостолом у 1801 р. Після смерті М. Апостола 1816 р. з’явився духовний заповіт, який начебто відмовляв І. Муравйову-Апостолу в праві спадщини, проголошуючи спадкоємицею всього маєтку племінницю покійного Синельникову. Миргородський повітовий суд негайно визнав цей документ. Це рішення підтвердив і міністр юстиції. Однак після звернення І. Муравйова-Апостола до імператора, за рішенням Комітету Міністрів, справу було вирішено на його користь, за винятком маєтків М. Апостола в Київській (придбаний у 1804 р. після складання заповіту на ім’я І. Муравйова-Апостола) та Херсонській губерніях.

У 1817 р. Іван Муравйов-Апостол оселився у Хомутці, володів 3478 кріпосними душами і тринадцятьма десятинами землі. Донька відомого поета В. Капніста, власника сусіднього містечка Обухівки, С. Капніст-Скалон повідомляє, що після смерті М. Д. Апостола його родичі Синельникови, незадоволені заповітом покійного, спалили будинок і вирубали найкращу в саду столітню липову алею.

Згодом І. Муравйов-Апостол перепланував парк і прибудував до палацу кам’яні флігелі. Центральна двоповерхова частина палацу з’єднувалась напівкруглими переходами з боковими флігелями, утворюючи П-подібну композицію. З боку паркового фасаду існувала тераса-лоджія, сходи від якої вели до ставка зі штучними острівцями.

За відгуками сучасників, І. Муравйов-Апостол був ерудитом, естетом, поліглотом і бібліофілом, мав чудові вокальні здібності, завжди був душею товариства. У Хомутці він займався літературною працею, перекладав Горація, Цицерона, Аристофана, вивчав давніх та нових авторів, що писали про Кримський півострів, яким збирався подорожувати. Часто бував в столицях, де відвідував літературні салони, був близько знайомий з Г.Державіним, М.Карамзіним, В.Капністом, К.Батюшковим, В.Пушкіним, М.Гнєдичем, І.Криловим, О.Шишковим та ін. видатними літераторами епохи. Незалежна позиція і сміливі судження його знаходили підтримку в літературному та громадському середовищі, а творчість письменника ставала предметом активного обговорення. Сучасники цінували перш за все незвичайний розум та виняткову обдарованість письменника. На жаль, сьогодні його творчість відома лише спеціалістам та бібліографам.

Батько і діти

Побут у Хомутці був приблизно таким, як у багатьох великих поміщиків тієї епохи. Власник Хомутця славився як гостинний господар, тонкий гастроном і епікуреєць. С. Капніст-Скалон згадувала: «Він, як відмінний гастроном, нічого не шкодував для столу свого. Огрядний і одягнений, як франт, іспанець, метрдотель, вправно підносив страви, пропонуючи кращі куски і пояснюючи то французькою, то німецькою мовою, з чого вони складаються, – з господарем же він розмовляв іспанською».

Живучи на широку ногу, власник Хомутця зумів розтратити родинний капітал. У листі до В. Капніста Іван Матвійович, зокрема, писав: «Хто скупиться, зберігаючи кишеню для нащадків, той недалекий від безумства. Я, що б про мене не говорили, хочу розпочати пити і веселитися». Володіючи значними маєтками у Полтавській, Рязанській, Новгородській і Тамбовській губерніях, які оцінювались в 1,5 млн. крб., великим кінським заводом, він завжди мав борги. У 1826 р. сума боргу дорівнювала 132 тис. 400 крб. Господарство велося на широку ногу, іноді і зовсім марнотратно. Приклад такого марнотратства зберігся в листування Івана Матвійовича з міністром юстиції. З Іспанії прийшов рахунок за послуги кухаря, якими колишній посланник користувався 15 років тому. Муравйов-Апостол запевняв міністра, що не має боргів, але оскільки кухар скаржиться, заплатив знову. Але згодом удова кухаря поскаржилась Олександру І, і з Хомутця було сплачено втретє.

Іван Матвійович не займався управлінням маєтками, доручаючи це управителям, і не обмежував себе у витратах. Через це родині постійно не вистачало коштів. «Але класик-язичник у душі, друг Горація і епікурейської школи, – писав історик початку ХХ ст. І. Кубасов, – він знав ціну життю і любив жити, не відмовляючи собі ні в чому, чого вимагала його художня натура і звички розпещеного аристократа». Сам І. Муравйов-Апостол казав М. Гнєдичу, що його гасло – «допоки живу, хочу насолоджуватись».

Муравйови-Апостоли тісно спілкувались зі своїми сусідами. У них часто бував відомий письменник, український автономіст В. Капніст, чий маєток знаходився у Великій Обухівці, за 20 кілометрів від Хомутця. Василь Капінст та Іван Муравйов-Апостол часто сперечались через суперництво за роль провідного письменника в Україні. Його сини Олексій та Семен були членами Союзу благоденства і тісно спілкувались з братами Муравйовими-Апостолами. У 1823 р. Семен одружився з донькою господаря Хомутця Оленою. Спілкувалися вони й з власником Кибинців, сенатором і членом Державної ради Д.Трощинським. За спогадами С.Капніст-Скалон, «доволі велика вітальня Муравйова містила в собі кабінет і велику його бібліотеку, і рояль, і різні ігри, і камін, довкола якого сідали зазвичай і гості, і господарі, ведучи бесіду або читаючи вголос, а найбільше слухаючи чудовий спів самого господаря і дуети з прекрасною його донькою».

Попри славу ліберала, Іван Матвійович ідейно був дуже далекий від декабристського кола. Це визнавав історик Н.Ейдельман, пишучи, що Іван Матвійович являв собою тип «епікурейця», «сибарита, селадона єкатерининських часів», якому захоплені декабристськими ідеями сини здавались «надто серйозними, які не відчували солодощів життя і гумору». На думку сучасників, батько нашкодив своїм синам занадто сміливим лібералізмом. Однак цей «лібералізм» був специфічним. Вочевидь, для Муравйова-Апостола внутрішня свобода була важливішою за суспільну. Він рішуче засуджував Наполеона, називаючи його підданих рабами, натомість вважав добою процвітання Франції освічений абсолютизм Людовіка ХІV. Ідеальні зразки він шукав в Античності, тобто більше захоплювався «прекрасним минулим». Сини ж його, прагнули «прекрасного майбутнього».

Безперечно, становлення майбутніх декабристів відбувалося в духовній атмосфері Хомутця, де уважно стежили за ходом революцій в Іспанії, Неаполі, Португалії, повстанням у Греції, визвольною боротьбою народів Південної Америки. Тут часто говорили про історичне минуле Росії, згадували події російсько-французької війни 1812 р. Тут була велика бібліотека класичної та нової літератури, комплекти російських і зарубіжних журналів.

Старший син, Матвій, з 1818 р. мешкав у Полтаві, де служив ад’ютантом Малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна. Після виходу у відставку постійно проживав у Хомутці. За свідченнями С.Капніст-Скалон, «жив цілковито один в своєму селі, як відлюдник; він нікуди не виїздив, крім Обухівки, і, незважаючи на великі статки батька свого, жив дуже скромно, задовольняючись малим, полюбляючи все робити своїми руками: він сам копав землю для городу і квітників, сам ходив за водою для поливу останніх і не мав майже ніякої прислуги».

Навіть у Петропавлівській фортеці М.Муравйов-Апостол згадував Хомутець. В одному з листів він, зокрема, писав: «Є французькі романси, які так жваво нагадують мені вітальну в Хомутці, камін, круглий стіл, що мені здається, неначе я там». В іншому листі він, вочевидь очікуючи на смертний вирок, виявляє бажання бути похованим у батьківському маєтку: «Поблизу Хоролу в Хомутці, там, де розгалужується дорога з Хомутця в Бакумівку і Обухівку, є джерело; за малоросійським звичаєм тут стоїть дерев’яний хрест. Повертаючись [слово нерозб.], я відпочивав у хреста, і там я б хотів бути похованим». Проте доля розпорядилась інакше. Після довгих років заслання, М.Муравйов-Апостол дочекався амністії 1856 р. і прожив ще 30 років. Але похований був у Москві.

Сергій Муравйов-Апостол бував у Хомутці лише наїздами, коли отримував відпустки. У листі до батька 14 травня 1821 р. декабрист писав: «Уявляю собі, дорогий тату, яким повинен бути гарним Хомутець! Як повинно бути приємно в саду. Як би я хотів опинитись там».

З Хомутцем пов’язана загадка особистого життя С.Муравйова-Апостола. 21 січня 1826 р. із в’язниці він написав батькові: «Наважуюсь доручити вашому піклуванню, мій любий тато, двох маленьких сиріт, яких я всиновив; вони перебувають тепер у Хомутці. Їх метричні свідоцтва та інші папери мають знаходитись там само. Один з них хворобливий; у нього золотушна пухлина на коліні, через яку лікарі мені давно радили Кавказькі води. Вони знайдуть у вас, любий тато, покровителя, більш корисного, ніж я». З огляду на поширену тоді практику всиновлювати позашлюбних дітей від селянок, можна припустити, що це – діти самого декабриста від кріпачки.

Тепер тут гуляє лише вітер і блукають мародери

Після придушення повстання декабристів Іван Матвійович Муравйов-Апостол залишив службу (повернувся в 1824 р.) і в травні 1826 р. був «звільнений через хворобу до чужих країв». Він повернувся до Росії лише незадовго до смерті, після якої маєток перейшов у власність молодшого сина Василя, якого батько в листі до К.Муравйової 1847 р. називав єдиною причиною своїх нещасть. Розпещений батьками, він успадкував батьківський егоїзм і марнотратство. Служив ад’ютантом генерала В.Гурко на Кавказі, на службі характеризувався позитивно. Можна сказати, що Іван Матвійович виховав свою копію. У конфлікті батька з сином мати та її сестри підтримали останнього. У заповіті Іван Матвійович згадав і «державного злочинця» Матвія, якому молодший брат мав сплачувати кошти, а в разі повернення громадянських прав – третину від прибутку з маєтку.

Василь Муравйов-Апостол помер бездітним у 1866 р. Після цього маєток було поділено. Однією частиною цього маєтку уже володів великий князь Дмитро Костянтинович, іншою – брат дружини В.І.Муравйова-Апостола, фельдмаршал І.В.Гурко, а Хомутцем з панською садибою – С.К.Гартінг, колишній Миргородський предводитель дворянства, який був одружений з вихованкою В.І.Муравйова-Апостола.

Після революції 1917 р. маєток було пограбовано і націоналізовано. У січні 1918 р. в Хомутці встановилась радянська влада. На базі поміщицького маєтку було відрито прокатний пункт допомоги селянам сільськогосподарськими машинами, худобою та насінням. В 1920 р. у колишньому палаці відкривається одна з перших в Україні агропрофшкола з 1-річним терміном навчання. У 1932–1933 рр. цей навчальний заклад носив назву Хомутецький зоотехнікум ім. Декабристів. У 1960 р. технікум було реорганізовано в ветеринарно-зоотехнічний.

У 1965 р. в Хомутці було відкрито історичний музей. Частина експозиції була відведена речам з маєтку Муравйових-Апостолів – книги, чорнильниця, настінний годинник тощо. Згідно рішення виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящих № 529 від 10 грудня 1970 р. палацу надали статус пам’ятника історії і взяли під охорону як місцеву пам’ятку. Однак він так і не був визнаний пам’яткою архітектури і не включений до державного реєстру.

У 1975 р. з нагоди 150-річчя повстання декабристів в одному з приміщень палацу було відкрито кімнату-музей декабристів, де зберігалась частина експозиції Хомутецького історичного музею, присвячена декабристам. Тоді ж на фасаді палацу було встановлено меморіальну дошку.

З початку 1990-х рр. палац перебуває в аварійному стані. За радянської влади тут розташовувався ветеринарно-зоотехнічний технікум. Коли технікум збудував нові корпуси, будівля стала пусткою. Йде поступова руйнація унікальної історичної пам’ятки, пов’язаної з діяльністю гетьмана Д.Апостола, декабристів та А.Чехова.

Відремонтувати палац за рахунок свого бюджету навчальний заклад неспроможний. Кімнату-музей декабристів зачинено, а декабристські речі дивовижним чином зникли. Очевидці кажуть, що дзеркало та стіл Муравйових-Апостолів вивезла вночі невідома машина. Мабуть, вони осіли в приватних колекціях «нових українців». Від колишньої розкоші панської садиби залишились лише фрагменти: стіни, ліпнина з гербами колишніх власників та розетками, унікальна дерев’яна стеля в одній з кімнат, розписи на стелях в інших кімнатах. Ось так безгосподарно витрачаємо державні кошти на відбудову за гіпотетичними проектами давно втраченого у Батурині, Чигирині чи Михайлівського Собору в Києві, дозволяючи разом з тим гинути тому автентичному, що ще можна врятувати.

В занедбаному стані перебуває також Хомутецький парк. Він був закладений наприкінці XVIII ст. і є пам’ятником садово-паркового мистецтва, займаючи площу 77 га. Зараз знаходиться в управлінні Хомутецького ветеринарно-зоотехнічного технікуму. За легендою засновниками парку вважаються брати-декабристи Сергій, Матвій та Іполит Муравйови-Апостоли. Тут зберігся черешчатий трьохствольний дуб, посаджений Іваном Муравйовим-Апостолом на честь трьох синів-декабристів. За переказом, існувало пророцтво, що дуб залишиться на довгі роки, а доля трьох синів господаря буде сумною.

Сам Хомутець перетворився на занепадаюче село, куди автобус ходить лише раз на день по жахливій дорозі. У коридорах палацу Муравйова-Апостола, де колись лунала музика, бігали діти, обговорювались проекти демократизації Російської імперії, тепер гуляє вітер і блукають мародери. Через відсутність відвідувачів зачинено й місцевий музей.

Сьогодні найкращим способом порятунку палацу став би його перехід у власність нащадків декабристів за умови збереження і проведення капітальної реставрації. Можна було б використовувати палац, як санаторій або будинок відпочинку. Природні умови та близькість до курорту Миргород дозволяють. Проте для цього потрібні державні вливання. На звернення громадськості до органів державної влади відповідь була, що палац Муравйових-Апостолів не є національним надбанням. Однак, виходячи з українських реалій, з жалем констатуємо, що за кілька років ми втратимо цю унікальну пам’ятку.

P.S. Фото Юрія Латиша (листопад 2011 р.). При використанні (вітається!) посилання обов'язкове.