Чим сучасного читача може зацікавити «Вир» Григорія Тютюнника?
У кожного в школі мали бути уроки з такою дивною назвою — «література рідного краю». Уроки, як на мене, нудні і для галочки, головне — вивчити кілька прізвищ маловпливових у рамках літературного процесу місцевих поетів і прозаїків. Хоча тут кому як пощастить. У Чернівцях, напевно, на таких уроках розгорнуто вивчають творчість Ольги Кобилянської, у Харкові замінюють уроки екскурсією в будинок «Слово», у Львові можна було б кілька навчальних годин присвятити знайомству з улюбленими письменницькими кнайпами. Цінність тих уроків усвідомлюєш згодом, коли розумієш, що в сучасному глобалізованому світі, де стирається межа поміж рідним і чужим, однаково важливо знаходити себе як частину певної нації в національній культурі, але так само — в культурі рідного села чи міста.
Після цього усвідомлення я взялася перечитувати «Вир» Григорія Тютюнника, який народився в сусідньому зі мною селі на Полтавщині. Захоплення новелами його брата Григора — давнє й глибоке, а ось роман старшого із Тютюнників до рук ніколи не потрапляв, може, тому, що давно не перевидавався. Знала до цього лише про осколок під серцем, з яким він жив після війни, про маврикійські очі (визначення брата) і ранню смерть — якраз через тиждень після отримання довгоочікуваної квартири у Львові.
За збігом якихось непоясненних випадковостей дочитала я цю дилогію, яка планувалася письменником як трилогія, саме в день його передчасної смерті — 29 серпня (письменник помер 1961-го). Намагаючись відкинути якісь дуже важливі і щемкі відкриття, які охоплюють кожного, хто читає про ті місця, де народився, скажу суб’єктивно, що підходити до «Виру» потрібно, як і до «Війни і миру» улюбленого письменникового автора Льва Толстого, — читати про мир, оминаючи війну. Дивовижно те, що, зі слів дружини Григорія Тютюнника Олени Черненко, спочатку найбільший і найважливіший свій твір (є в доробку письменника також збірка оповідань «Зорані межі», повість «Хмарка сонця не заступить» і збірка поезій «Журавлині ключі») письменник замислював лише як воєнний роман. А ось тепер, коли минуло більше ніж півстоліття з часу появи першої частини «Виру», найціннішою у ній мені видається якраз сільська лінія.
Сучасні літературознавці і письменники продовжують стверджувати, що сільська тематика дуже нашкодила становленню української літератури, а разом із тим так одразу й не пригадаєш, хто писав про село майстерно, не по-народницькому, не соцреалістично і не відірвано від дійсності (як, приміром, у сільських романах Люко Дашвар). Читаючи ж про село в Тютюнника, про вибухового Тимка, принципового Оксена, невдалого студента Уласа, самовпевненого Гната Реву, про їхніх сестер, жінок, наречених, бачиш передовсім втрачену сільську культуру, нині зарослу очеретом, замулену річку Ташань і сучасну Троянівку — з розбитою дорогою, двома вцілілими хатами і літньою активністю, коли наїздять дачники і грибники. І страшенно цікаво, попри весь оцей колгоспний пафос (в романі — артільний) і пафос великої радянської людини, дізнатися, що було з цими героями далі. Анатолій Дімаров, який товаришував із братами Тютюнниками і свого часу врятував «Вир» від надмірного цензурного втручання, розповідає, що роман мав закінчитися трагічно: після війни живими лишилися б лише двоє героїв. Але розділи про війну, коли Тютюнник виводить своїх героїв за межі Троянівки і переходить до теми, яка на момент писання була йому найближчою (бо ж сам був двічі поранений і брав участь у партизанських загонах), читати втомливо. На війні Тютюнника є місце сміливцям, відважним і саможертовним, і так само — боягузам, зрадникам і слабкодухим. В такому змалюванні війни немає ні всієї правди, розкритої нам архівами й очевидцями, ні всього того жаху «червоного сміху», про який геніально написав росіянин Леонід Андрєєв.
Але Тютюнника-страшого точно не назвеш соцреалістом. Герої «Виру» змінюються, приймають суперечливі рішення, не здаються застиглими й усуціль вигаданими. До того ж, навіть попри цензурні втручання, в романі добре видно, якими методами в радянському селі запроваджувалися колгоспи і як радянська влада готувалася до війни. Та й пише Тютюнник з увагою до слова й образів, як ось тут: «Вікно, освічене місяцем, повісило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати віконний хрест»…
Книжку Тютюнника-старшого я обміняла на поличці буккросингу в бібліотеці Дніпродзержинська, їй майже 50 років і до мене ніхто її не читав. Попереду в мене перегляд фільму «Вир» режисера Станіслава Клименка 1983 року, в якому, до речі, хитрого й неспокійного Йоньку грає Богдан Ступка. І черговий похід на Личаківський цвинтар. Там похований письменник, творчість якого на уроках рідної літератури можуть вивчати не лише на Полтавщині, але й у Харкові, де обидва Тютюнники навчалися на філології, і у Львові, де Григорій Тютюнник працював у журналі «Дзвін» і помер, коли йому виповнився 41 рік, лишивши недописаним свій літературний і життєвий «Вир».
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.