Для України цьогорічна осінь може стати проривом не тільки на Європейському напрямі. Ми на всіх парах наближаємось до підписання ще однієї концептуальної угоди з другою потугою сучасного світу Китаєм
Протягом останніх традиційно
спокійних літніх місяців і, особливо, "ледачо-відпускного" серпня,
вітчизняний медіа-простір розривають регулярні донесення з фронтів грандіозної
геополітичної битви – "битви за Україну". Найбільш "моторошно"
звучать повідомлення про тонни протухлої курятини на російсько-українському
кордоні, яка стала жертвою її "гарячої" фази – торгівельної війни, як
її вже встигли назвати швидкі на таку справу журналісти.
Росія довго не вірила в наш
європейський успіх, а схаменувшись – почала тиснути на всіх фронтах. І вже
потягнулися на радіо і телеефіри жваві потічки проплачених Кремлем
"експертів", застрочили, мов з кулеметів, різного ґатунку тролі і
БОТи на форумах і в соцмережах… Грізні дядьки з московською пропискою почали
суворо робити Україні пальчиком – мовляв, ніякого стратегічного партнерства,
втрата міжнародної суб’єктності (це ж треба таке придумати, а ще
академіки…) і таке інше. "Експерти" ж співають в унісон – ми нікому
не потрібні, заводи позакривають, а поля заростуть бур’янами…
В
цілому у пересічного українця, під тиском всіх цих апологетів євразійства,
"русскава міра" і "тайожних союзів", може скластися
враження, що наша влада не знає, що творить, ведучи країну до розриву відносин
з нашим сусідом, "багатовіковим братом" і "прочая, і прочая, і
прочая" – Росією. Але це не так. Це сама Росія здійняла незрозумілий
ґвалт, порушуючи прийняті між цивілізованими країнами правила, не кажучи вже
про документально оформлені стратегічні відносини, гарантії безпеки, принципи
добросусідства і суверенності ets.
На мою
думку, реакція Росії трохи запізнилася і тому вона має зараз такі непривабливі,
агресивні і навіть дещо істеричні форми, але це грає нам на руку – неадекватність
Кремля тільки посилює "проукраїнську" позицію Євросоюзу. Причина
цього в тому, що Росія до кінця не вірила, що Європа погодиться піти на зустріч
"напіврозібраній і напівавторитарній" Україні. Але тут вони, під
впливом свого сталого авторитарно-деспотичного історичного досвіду, дещо
переоцінили роль особистості в історії – одна людина, хоч і керівник, це ще не
вся країна.
Але це
емоції. Більш важливим є питання, а чи існує у діючої української влади план на
випадок продовження неадекватних дій Росії в економічній сфері, а ймовірність
цього дуже висока. Бо, крім іншого, всі ці події знову підкреслили нагальність
проблеми диверсифікації економіки, пошуку нових партнерів, нових ринків і нових
грошей.
І я вважаю, що на це питання можна дати
схвальну відповідь. Для України цьогорічна осінь може стати проривом не тільки
на Європейському напрямі. Ми на всіх парах наближаємось до підписання ще однієї
концептуальної угоди – Договору про стратегічне партнерство з другою потугою
сучасного світу – Китаєм. І, що найбільш важливо, існують всі передумови зразу
наповнити його змістом, перевести, так би мовити, в практичну площину. Так, разом
з Договором планується підписати і програму його реалізації на 2013-2017 роки.
Звичайно, не треба подавати це як "манну небесну", але
"російську" проблему зовнішніх ринків збуту для вітчизняної економіки
він може закрити.
Треба
сказати, що зазначений Договір це майже повністю заслуга нинішньої української
влади, як би хто до неї не ставився. Можливо, для цього були і природні
причини. Отримавши 2010 року владу, нинішнє керівництво України ще знаходилось
у полоні своєї проросійської передвиборної риторики та "неперехворених"
образ на Європу – цей вектор почав оклигувати тільки на кінець 2010. Саме тоді і
було дано імпульс інтенсифікації відносин з Китаєм, в першу чергу
торгівельно-економічних, та виведенню їх на стратегічний рівень.
Вже 2011
року в ході візиту до України колишнього Голови КНР Ху Цзіньтао було підписано спільну
декларацію про встановлення і розвиток відносин стратегічного партнерства між
Україною і Китаєм. Вона закріпила готовність сторін встановлювати і розвивати
відносини стратегічного партнерства. Той візит дав поштовх інтенсифікації
двосторонніх зв’язків, а керівництво двох країн розгорнуло активну діяльність
по підготовці відповідного Договору про стратегічне партнерство.
Головним
індикатором китайської політики України стало різке зростання товарообігу між
двома країнами. Вже 2011 року він впритул наблизився до позначки у 10 млрд.
дол., наступного – подолав її, а в поточному впевнено тримається на рівні 1
млрд. дол. на місяць – кінцеву суму можете вирахувати самі. У разі підписання договору ця сума може
збільшитися до 20 млрд. дол. у 2015 році – ось вам і компенсація
"російських" ризиків.
До
речі, минулої п’ятниці Україну відвідала чергова делегація наших китайських
партнерів на чолі з членом Постійного комітету Політбюро Центрального комітету
Комуністичної партії Китаю, членом Секретаріату Центрального комітету Комуністичної
партії Китаю Лю Юньшанем. І хай вас не збиває з пантелику заплутаність всіх цих
посад: за часів попередніх китайських керманичів Лю Юньшань – головний ідеолог
і один з кандидатів на місце лідера китайських комуністів, отже людина з самого
верху китайської владної ієрархії. А з його заяв під час зустрічі з Президентом
України стало зрозумілим – керівництво Китаю готове до підписання кінцевого
договору до кінця цього року. Отже, перефразовуючи класика: "шлях на Пекін
відкрито!"
Звичайно, існує і багато ризиків
у відносинах з таким глобальним гравцем як Китай. Багато експертів досить
обережно ставляться до китайської економічної експансії. Китайці ведуть себе на
ринках третіх країн досить агресивно і суто практично. В Україні їх цікавить
три речі: українські харчі, українська руда і український споживчий ринок.
Китай хоче активно вкладатися в
український АПК – в медіа говорять про солідні суми у 3, 4 і навіть 6 млрд.
дол. китайських інвестицій. На здоров’я. Нас лякають тим, що китайці скуплять
всі українські чорноземи, а наш селянин знову залишиться голий і босий. Але це
вже залежить від керівництва держави, її вміння захищати національний інтерес.
Та і мораторій на продаж землі навряд чи відмінять у найближчій перспективі –
питання ну дуууже контраверсійне, яке може в момент поховати будь-якого
політика…
Але і нам є що запропонувати
китайцям зі свого боку. Так, під час зустрічі вищезгаданого Лю Юньшаня з
керівництвом українського уряду велика увага приділялася співпраці в сфері
літакобудування. Перспективні плани в цій сфері вражають: це і розробка та
спільне виробництво в Китаї середнього транспортного літака на основі Ан-178,
службових адміністративних літаків, постачання китайським авіакомпаніям
пасажирських літаків сімейства Ан-148 і Ан-158, участь української сторони у
модернізації діючого китайського авіапарку.
Від цивільної не відстає і
військова авіація – передбачаються поставки авіадвигунів для нового китайського
тренувального літака L-15, участь в програмі тестування великого транспортника
Y-20, а також надання послуг з вантажних авіаперевезень. Українці широко рекламують
китайцям і наш унікальний "літак з важкою долею" – Ан-70.
Отже, і тут китайці заміняють нам
нашого "стратегічного партнера" Росію, яка при всій братній риториці
традиційно гальмує у спільному виробництві літаків, надаючи перевагу сумнівному
"імпортозаміщенню", а насправді – "розпилу" величезних
державних бюджетів на прожекти типу "Суперджета". До речі, і в сфері
космосу нам є що запропонувати Китаю…
Та і в інших сферах є широке поле
для маневрів, і найбільш перспективною формою співробітництва тут є створення
спільного виробництва: від металургії до автомобілів і комп’ютерів та іншого
"хайтеку". Саме тут у китайців є те, чого немає у росіян – новітні
технології. А щоб це не перетворилося на "гру в одні ворота",
потрібна чітка позиція та вміння захищати національний інтерес з боку
керівництва держави.
Також часто експансію китайського
капіталу, як свідчить практика інших країн, зокрема Африки та держав
пострадянського простору звинувачують у сприянні і консервації негативних
тенденцій суспільного розвитку, зокрема традиційних корупційних механізмів. Але
тут на заваді і має стояти наш європейський вектор, одна із задач якого і
полягає у подоланні цих негативних явищ. Взагалі, наш поступ в Європу може
стати в нагоді і розвитку відносин з Китаєм. Китайський бізнес в Україні зможе
рухатись в Європу разом зі всією країною, а Китай, таким чином, отримає
додатковий доступ на європейський ринок, який ставиться до китайської експансії
з певним упередженням.
Таким чином Україна може майже не
вперше виконати свою геополітичну роль – стати мостом між Сходом і Заходом. Але
цей міст буде не між Росією і Європою, як сподівалися західні
політологи-міжнародники. Росія, яка в кращому випадку бачить Україну
ретранслятором своїх ідей на Захід (почитайте апологетів "Русскава
Міра"), цей міст активно спалює. Але місце не буває пустим, як каже народна мудрість. І прихід сюди Китаю, який також активно "окучує" нашого сусіда
– Лукашенка, виглядає досить природно.
Більш того, саме зараз отримують логічне підґрунтя
українські ініціативи дворічної давнини про партнерство з такою організацією як
ШОС, які, до речі підтримуються нашими китайськими партнерами. Десь півтора
роки тому, на одному з круглих столів на тематику української політики в
регіоні АТР, автор виказав думку про можливість використання Україною
майданчика ШОС для вирішення проблемних питань із Росією за посередництва і
підтримки Китаю. Тоді це викликало, як найменше, подив поважного наукового і
експертного товариства. Мовляв, український істеблішмент не такий розумний, щоб
вести настільки витончену гру. Але щоб вони сказали зараз? І взагалі, чи
можлива нова "Битва за Україну" тепер вже в трикутнику Китай –
Україна – Росія. І якщо такий варіант можливий, то хто вийде в ньому переможцем
на цей раз?
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.