Чи потрібні суспільству історичні герої?

     Не існуватиме той народ, що не пам’ятає минулого, осяяного маревом героїчних перемог на тлі кровавого поступу до омріяної незалежності.  Борітеся – поборете. Побороли. А далі що? Забули. Історію читаємо у підручниках, де суб’єктивізм часом переважає над здоровим глуздом. 

Історію не треба зводити ані до духу, ані до матерії — до людини її треба наближувати всіма силами і можливостями.  До людини, яка творить, пише кожного дня сторінки сучасності, які оцінять прийдешні покоління. До тих борців, що будували підвалини нинішньої України, бажаючи бачити її самостійність.

Кажуть, що війни народжують героїв. Нібито загальновизнане правило, але, як відомо, завжди є певне виключення. 

Героїв народжують нації. Або навіть так – націю народжують герої. Сильні й вольові люди, небайдужі до долі своєї Батьківщини, здатні часом покласти на жертовник суспільної ідеї своє життя. Саме таким був Петро Конашевич-Сагайдачний – ангел-хоронитель української нації. Відомий український історик Д. Яворницький через багато років напише надзвичайно влучні слова про нашого народного героя: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний».

Говорячи про героїзм, варто чітко окреслити межі цього поняття. Хто є герой? І найголовніше – ким визначається?

Зараз важко розібратися в етимології цього слова та його першоджерелах. Герой – це обов’язково ідеаліст, для якого інтереси Нації та свого народу на першому місці. Борець за ідею, із полум’яним серцем та фанатичною вірою у силу правди і важливість своєї місії. Задля втілення ідеї, вирішення якихось проблем народу здатен забути про страх, який, безумовно, притаманний власне людині, і поїхати, приміром, з візитом у країну, де він став загальнонаціональним ворогом.  Це той, хто бачить ціль і не бачить перешкод, яких не можна оминути, на своєму шляху. Безперечно, він припускається помилок – без цього ніяк. Але здатність до самоаналізу, визнання та виправлення похибок саме вирізняє непересічну особистість із натовпу. 

Петро Конашевич-Сагайдачний передусім постає перед нами генієм військової думки того часу.  Син заможного шляхтича, який став визнаним провідником ідей народних мас.  Людина нестримної,  кипучої енергії, яка змогла в цей складний та суперечливий історичний період  соціального і наіонально-релігійного гноблення України стати непересічним учасником важливих події в історії нашого народу. Він вірив, що зміни можливі. А віра, як відомо, є джерелом героїзму, вона сталить відвагу. 

Козацькі походи 1616-1618  на чолі з Сагайдачним стали загальновизнаними в Європі прикладами надзвичайно майстерної військової справи. Саме він вперше реформує козацькі ватаги, утворюючи на базі окремих загонів регулярне військо з суворою дисципліною.  За свідченням сучасника Сагайдачного: козаки гетьмана викликали острах не тільки на Чорному морі, а й у самій столиці Туреччини. А він саме не тільки розробляв стратегію та тактику антитурецької боротьби, але й безпосередньо брав участь у всіх операціях. 

Крім військових успіхів він приділяв значну увагу розвитку мистецтва, був патроном школи при Богоявленському монастирі. Християнство знаходило в ньому захисника й впливового покровителя, здатного стояти на сторожі віри й правди.
 Життєвий шлях цієї визначної особистості ще раз доводить, що героїв не народжує природа, вона творить їх за допомого долі й випробувань, які постають на їхньому тернистому шляху. Шляху, по якому згодом підуть мільйони. Яким тепер крокуємо ми з вами....