Визначні елементи самобутньої козацької культури

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в життя світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми.  А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру народу, що в свою чергу, впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно пов’язана зі звичаями народу.
Народні звичаї - це ті прикмети по яких він диференціюється не тільки  в сучасному, а і в його історичному минулому. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю.
Протягом трьох століть запорізьке козацтво визначало напрям політичного, економічного та культурного розвитку України. Культура Січі мала великий вплив на формування національної самосвідомості українського народу. Запорізьке козацтво брало активну участь у боротьбі православного духовенства, українського міщанства та частини української шляхти проти наступу Польщі. Козацтво вiдiгравало не тільки зачну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності  і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
   Традиції Запорізького козацтва, безперечно, повинні розглядатися в багатьох аспектах. Зокрема, треба говорити про надзвичайний, особливий колорит козацької пісні, танку, ставлення запоріжців до сакральних знань та народних вірувань. 
    Виникнення і розвиток козацьких пісень пов’язані з історією козацтва, що сформувалося в XV-XVI ст. у боротьбі українського народу проти феодального гноблення та іноземних загарбників і уславилося своєю мужністю, героїзмом, відданістю вітчизні. Багато з них своїми мотивами та ідейним змістом споріднені з історичними піснями та думами.
   Козацькі пісні відзначаються неабияким прихованим змістом та високою художністю. Зі слів дослідників козацької традиції, для їх поетичного стилю характерне органічне поєднання реалістичної конкретності з символічно-метафоричною образністю. Основний герой цих пісень — відважний воїн, оборонець вітчизни, готовий віддати за неї життя. Поряд з піснями український народ творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вона мала своєрідну художню форму і виконувалася під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
     П.Куліш відзначав незвичайне пошанування бандури серед козацької спільноти: «Бандура зробилася на Україні загальновживаним інструментом у всіх, хто сам себе називав козаком, або кого інші так називали. Щоб у козацький час і в козацькому товаристві називати себе козаком, чи від інших отримати таку назву, для цього потрібно було мати всі характерні риси козацького характеру, в тому числі й майстерне вираження козацьких почуттів за допомогою бандури».  Відомо, що на бандурі гарно грали козацькі провідники Семен Палій, Іван Мазепа, Антін Головатий, а також вихідці з козацького середовища — граф Олексій Розумовський, філософ Григорій Сковорода та багато інших. 
     Зокрема гетьман Іван Мазепа був автором знаменитої думи «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть» та пісні «Про чайку-небогу». Ці твори закликали до єдності та змушували задуматися над долею українського народу.  Думи і народні пісні набули активно дійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Репертуар кобзарів був дуже широкий: палітра його настроїв сягала від високої героїчної патетики та жалібних траурних інтонацій — до веселих танцювальних мелодій та наспівів. Виконували вони історичні, сатиричні та жартівливі пісні, а також твори релігійно-моралістичні (псалми та канти).
   Особливою  популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Особливо любили танцювати запорожці під звуки кобзи. "А танцюють, бувало, так,  що  супроти них не втанцює ніхто в світі: весь  день  буде музика грати, весь день і будуть танцювати, та ще й примовляють: Грай-грай!  От  закину  зараз  ноги  аж  за  спину,  Щоб   світ здивувався, який козак, вдався...Якщо  музика перестане грати, то вони візьмуть в руки лавки,  з одного кінця візьметься один, а з іншого – другий, стануть  один проти  другого  і танцюють", – такі свідчення очевидців знаходимо у Д. Яворницького.        У запальному й пристрасному, завихреному і  відчайдушному,  із  складними фізичними, навіть  карколомними прийомами  в  гопаку  і  сьогодні  помітна  його  першооснова  – бойовитість духу, віра у власні сили, порив до життя, напруження своїх  духовних  і  фізичних  сил,  наступальність  і  оборонний характер  дій,  торжество перемоги.
  На  думку  В. А. Артикула, бойовий гопак являє собою  стрибковусистему  віддаленого  бою,  що не поступається  світовим  стилям східної боротьби. Цей   висновок   підтверджує  І. Лебедєв,  який,   розглянувши структуру  рухів українського танцю, відшукав в  ньому  елементи двобою.
  Наші предки завжди з великою пошаною ставилися до сакральних, таємних знань і вірувань, що передавалися з покоління в покоління. Козаки не були виключенням. Походження і витоки козаків-характерників досі викликає безліч суперечок серед дослідників. На думку багатьох, свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів. Це були віщуни й чародії, які пророкували майбутнє. Прості люди називали характерників чаклунами, а попи вважали, що в них «вселився біс».  «Характерництво» йшло від сильного характеру, — вважає Григорій Фудим, від міцної волі, коли сила її гори могла зрушити.  Це магічна сила від народження. Характерники могли годинами знаходитись під водою, не замерзали під снігом, у хуртовину, у лицарському двобої, не маючи ніякої зброї, голими руками йшли проти шабель, проти пістоль. Їх нічого не брало, вони проходили крізь стіни. Доречно згадати, що характерниками вважалися   Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.
 Запорозькі козаки-характерники володіли не тільки військовою магією, вона була присутня у них в приготуванні страв, в лікуванні хвороб і загоюванні ран.  Характерництво, безумовно, приховує багато таємниць для істориків, лікарів, біологів, хіміків, фізиків, інженерів. Те, що нам відомо, тільки вершина айсберга, основа якого ховається в темних глибинах містики і парапсихології.
   Безперечно, неповторна козацька культура— це духовний образ однієї  з найважливіших епох нашої iсторiї. Її виразність і самобутність були основою формування культури української нації в цілому.