Зусилля діаспори щодо відродження української державності

“Скільки української мовної території, стільки й української державності” – Іван Заєць

Не важливо, де ти живеш і ким працюєш. На рідній землі чи в чужій країні. Якщо душа завжди воліє за Батьківщиною, зберігає в серці її культуру, мову, пам’ятає історію, якщо людина працює на благо рідного народу, намагається розказати всьому світові про свій край за допомогою творчої діяльності, то вона завжди залишатиметься справжнім патріотом. Величезна когорта наших співвітчизників, які підносили українську культуру до світового рівня і пропагували ідеї її відродження стане яскравим прикладом таких патріотів, достойних українців. Отже, в цій статті мова піде саме про них.

Сучасна Україна не охоплює усіх теренів, на яких живуть автохтонні українці. Значна частина наших співвітчизників внаслідок політичних обставин та через економічні негаразди в різні періоди історії розселялася по світу. Відтак, мільйони українців нині мешкають за державними кордонами України.

Проблема розвитку культур народів в іноетнічному середовищі має важливе теоретичне і практичне значення. Не є винятком щодо цього українці, яких тільки в інших республіках колишнього СРСР налічується понад 6,8 млн. чоловік. У ХХ столітті відбулася значна міграція українців на Захід. До цього наших земляків спонукали історичні події, кожна з яких мала певний політичний підтекст. Це і Перша російська революція 1905-1906 рр, і Перша світова війна, Жовтневий переворот 1917 р., Громадянська війна, Друга світова війна, сталінські репресії та встановлення тоталітарного диктаторському режиму у колишньому Радянському Союзі. Всі ці обставини зумовили переважно політичну міграцію українців спочатку в країни Західної Європи, а згодом вже і за океан (в США, Канаду, Аргентину, Бразилію та Австралію). Загалом на сьогодні українці проживають у приблизно 42 країнах світу. Внаслідок цього Україна втратила значний розумовий капітал - цвіт нації, адже репресії та переслідування були направлені, перш за все, на зрівняння всіх та приборкання непокірних, які своїм розумом та ідеями, протилежними ідеям царату та партії, намагались відновити самостійність України, або хоча б покращити життя мільйонів людей. Наука не володіє точними даними про те, скільки за період масових міграцій втратила наша держави і яку вигоду отримали західні. Лише в країнах Західної Європи діаспора налічує близько 2 млн. осіб.

Етнічні процеси серед українського населення за межами України визначаються низкою факторів. Вони залежать від соціально-політичного ладу країни, давності перебування в іноетнічному середовищі, чисельності та характеру розселення. Не останню роль відіграє близькість культури контактуючих народів.

Сьогодні українська діаспора - одна з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень. Зростання національної самосвідомості, відновлення історичної нам’яті, національне відродження в Україні спричинили збільшення інтересу громадськості країни до історії, сучасного життя українців, які мешкають у західній півкулі, їх суспільної діяльності, надбань у галузі економіки, науки, культури, мистецтва, літератури, освіти.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х років ХХ століття у Канаді виник ряд громадсько-політичних організацій, основною метою яких стало відновлення суверенітету України. Згодом усі ці організації об’єднались в Український визвольний фронт Канади (УВФК). З 40-х років у Канаді почалися масові акції, організовані представниками української діаспори. Так, 18 червня 1950 року, в Торонто відбулася велика маніфестація, в якій взяли участь 20 тис. українців. Вона була приурочена двадцятиріччю знищення українською владою СРСР Спілки української молоді та процесу над Спілкою визволення України.

Дещо пізніше, у 1965 році, Канадою прокотилася акція «Одним фронтом - проти Москви». Українська діаспора проводила пікетування посольства СРСР у Оттаві, розгорнула кампанію у пресі та ЗМІ, проводила прес-конференції та засідання, присвячені подіям в Україні та закликам почути прагнення українців до самостійного творення та вирішення своєї долі.

Після проведених українською діаспорою у 1962 році в Торонто, Монреалі та Саскатуні масових маніфестацій під гаслом „За ліквідацію московського колоніалізму - Свобода народам і людині!” з вимогами відновлення незалежності України, про потребу поставити дану справу ще раз на розгляд ООН наголосили представники Ліберальної партії Канади, зокрема, майбутні прем’єр-міністр Лестон Пірсон та міністр закордонних справ Пол Мартін. Цьому сприяло і те, що 17 вересня 1962 року ЛВУ підготувала та надіслала на адресу послів держав Заходу при ООН меморандум „Міркування резолюції уряду Канади з засудженням радянсько-російського колоніалізму”.

Варто також відзначити, що українській діаспорі Канади за допомогою своїх представників в органах влади вдалося заручитися підтримкою керівництва країни в справі відродження незалежної української держави.

Європейська діаспора вагомо вплинула на встановлення творчих партнерських зв’язків між вишами України та держав Європи. Це і сприяння перепідготовки фахівців різних галузей у ВНЗ Європи, і обмін методиками викладання дисциплін, і надання допомоги науковою літературою та періодикою задля розвитку українського наукового потенціалу (аби він базувався не лише на радянській, а й на західних наукових школах).

Українська діаспора протягом тривалого часу створювала літературні та мистецькі цінності, що сприяли подальшому розвитку як європейської, так і світової культур. Багато з них продовжують займатися видавничою діяльністю, друкуючи художню, історичну, суспільно-політичну літературу, таким чином зберігаючи імена і твори українських митців та громадсько-політичних діячів.

Вагомим є вклад української закордонної частини нації на повернення в Україну багатьох культурних, історичних та мистецьких цінностей. Саме завдяки активній діяльності української еміграції наші бібліотеки, архіви, заповідники, бібліотеки вузів та науково-дослідних установ поповнюються літературними творами, науковими розвідками, експонатами та особистими архівами письменників, митців і науковців діаспори. Прикладом цього може бути повернення в Україну літературних творів Емми Андієвської та Олега Ольжича. Величезну кількість художніх творів діаспора подарувала Національному художньому музею України в Києві, серед яких полотна художника В. Хмелюка (Франція), митця О. Мазурика (Франція) та ін.

Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, С. Гординський, І. Багряний. Світового визнання набула творчість скульптура О. Архипенка. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського, Я. Гніздовського. В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький - випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найуспішніше і творчо виявила себе українська вища школа. В умовах денаціоналізації на батьківщині вона виконувала велике і важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію, продовжити розбудову української культури. Першою українською вищою школою за кордоном був створений у Відні 1921 р. Український вільний університет. Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). У 1932 р. на цій основі було створено Український технічно-господарський інститут позаочного навчання. У 20 - 30-х роках у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл і позашкільної освіти.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету - Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське історико-філологічне товариство. Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки - Канади та США. Завдяки активній діяльності української громади вже 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.

Отже, беззаперечним є те, що діаспора своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, а також надає посильну допомогу історичній батьківщині. Позитивним є те, що влада України нарешті зрозуміла, що сила країни в її народі. І навіть, виславши чи змусивши виїхати українців за кордон, не можна вбити в їх серцях любов до рідної землі, любов до країни.

Безумовно, перспективи світового українства сьогодні пов’язані насамперед із розвитком Української держави. Українська діаспора, яка не тільки прагне зберегти свою ідентичність, а й робить помітний внесок у становлення української державності, розуміє це і спрямовує свої зусилля в річище розбудови України як демократичної, правової і процвітаючої держави, яка стала б справжнім духовним центром і серцем українства.