Злука ЗУНР і УНР. Акт Соборності

“Нарізно ми часом здаємося трохи неповноцінними, а разом, перетворюючись в єдине ціле, стаємо могутньою силою” – Кристофер Паоліні

Напевно, тема Соборності та об'єднання чи не найактуальніша сьогодні в Україні. В кожного із нас, почувши слова "разом", "ми єдині", нестримно починає тривожитися душа, нагадуючи про невтішні події останнього часу і Революцію Гідності. Сльози самі накочуються на втомлені від відчаю очі, але все ж змушують вірити у краще прийдешнє, адже ми сильний народ і завжди показували свою могутність навіть у ще більш темні, ніж зараз, часи. Якщо заглянути до сторінок історії, то знайдемо багато підтверджень цьому.

Ще від часів феодального роздроблення Київської Русі ідея національного об'єднання та утвердження державності постійно втілювалася українцями в життя. Наші найкращі та найвидатніші пращури невтомно боролися за міцну духовну і територіальну соборність нашої Батьківщини: Богдан Хмельницький, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван Мазепа та ще багато-багато інших великих українців постійно прагнули досягти священної ідеї Соборності. Незважаючи на постійні утиски з боку сусідніх країн, їхні зазіхання на українську територію, прагнення викорінити нашу ментальність – все ж українці не забули своєї самобутності і завжди пам'ятали хто вони є, як хочуть жити і ким мають бути!

По ліквідації Гетьманщини, після більш як століття, український народ знову пережив нелегкий етап в історії – поділ між Австро-Угорською та Російською імперіями. Ситуація ускладнилася ще й тим, що при Першій світовій війні Україна опинилися в самому епіцентрі військових дій між двома ворогуючими блоками. Здавалося б, що може бути гірше? Проте наслідки війни кардинально перекроїли всю систему міжнародних відносин. Зазнали поразки Німеччина та її союзники, не витримали напруження війни й розпалися Австро-Угорська монархія та Російська імперія. На політичній карті Європи, особливо на сході континенту, з’явилися нові держави, які визначали свої зовнішньополітичні цілі та пріоритети, заклали підвалини нових, повоєнних відносин. Серед них була й українська держава, що у своєму становленні проходила різні етапи й набувала різних форм: Українська Народна Республіка доби Центральної Ради, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка доби Директорії, Західноукраїнська Народна Республіка.

13 листопада 1918 року став визначним днем в становленні нашої державності – було проголошено самостійну Західноукраїнську Народну Республіку зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину), президентом якої обрали Євгена Петрушевича. Таким чином, важливе історичне завдання було розв'язане і в Західній Україні розпочалися стрімкі державотворчі поцеси.

Уряд ЗУНР не був схильний до радикальних змін соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою. За короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися довибори до Укарїнської Національної Ради – представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляли Українську національно-демократичну партію. Формувалися місцева адміністрація, правоохоронні органи. Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни. Створювалася система народної освіти. Що важливо, утверджувався державний статус української мови! А для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис.чоловік.

Найбільшу увагу наприкінці 1918 року уряд ЗУНР приділяв об’єднанню з УНР. Керівництво вважало, що реальна матеріальна та військова допомога могла надійти тільки з Великої України. Проте непевні перспективи загальноукраїнської справи на міжнародній арені та внутрішня політична нестабільність Наддніпрянської України, де саме розпочиналося повстання проти гетьмана Скоропадського, гальмували об’єднання. Його прискорила польсько-українська війна. Зрештою після динамічних переговорів 1 грудня 1918 року у Фастові делегація ЗУНР (Д. Левицький і Л. Цегельський) і Директорія УНР ухвалили Передвступний договір про злуку двох держав. Уряд УНР почав надавати певну фінансову та матеріальну допомогу Державному Секретаріатові. 3 січня 1919 року перша сесія УН Ради у Станіславі одноголосно затвердила текст Передвступного договору. 21 січня на спільному засіданні Директорії й уряду УНР і делегації ЗУНР під проводом заступника голови УН Ради Л. Бачинського було узгоджено Універсал про злуку, а 22 січня – урочисто проголошено на Софійській площі в Києві. Цього дня Київ заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту – ухвалу УН Ради і передав її голові Директорії В. Винниченку. Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця.

Акт остаточно затвердив скликаний у Києві 23 січня Всеукраїнський трудовий конгрес: «Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю». ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб. Прагнення до соборності, прагнення бачити Україну єдиною та неподільною, сила, воля та любов один до одного була продемонстрована українцями. Здавалося, ніщо вже не зможе їх розділити. Але...політика та власні інтереси як завжди все псують.

Федераліст С. Єфремов високо оцінив злуку українських республік: «Розпанахане од віків, переполовинене тіло національне зробило останній акт до того, щоб зростись не тільки духом – бо це давно вже зроблено, але і в політичних формах. Акт справді історичний. Він завершує довгу нашу попередню історію і заразом спложує думки – про те, що має бути». Зовсім іншої думки був відомий політик, майбутній прем’єр УНР, І. Мазепа: «Проголошення української соборності було великим історичним актом в житті українського народу, проте мало лише декларативне значення».

Спочатку уряди УНР і ЗУНР зважали на інтереси один одного й узгоджували ключові зовнішньополітичні позиції. Швидко було об’єднано деякі дипломатичні місії. Водночас між урядами УНР і ЗУНР існували серйозні суперечності, зумовлені двома головними причинами. По-перше, міжпартійною боротьбою: помірковані партії Галичини вважали Директорію надто лівою та соціалістичною; натомість соціалістичні партії УНР звинувачували уряд ЗУНР у «буржуазності». По-друге, відмінним міжнародним становищем УНР та ЗУНР і, відповідно, різними зовнішньополітичними пріоритетами. Також важливим чинником нерозуміння один одного стало те, що Директорія взяла курс на союз із Польщею, в той час, як ЗУНР була із нею у стані війни. І, звісно, ще однією перешкода виникла через байдужість країн Антанти до долі УНР (ставка робилася на сильну Польщу – як щит від більшовизму та на відновлення “єдиной и неделимой” Росії). Ще до осені 1919 року, Є. Петрушевич віддавав перевагу соборності України й ішов на компроміси з Директорією, проте суперечності взяли верх над усім і 4 грудня 1919 року Є.Петрушевич денонсував Акт Злуки.

22 січня 1990 р. між Києвом і Львовом було створено живий ланцюг єднання – “Українська хвиля” – з нагоди 71-ої річниці проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР. Відтоді 22 січня відзначається як День Соборності України.

Тільки уявіть, як краялися тоді серця українців від того, що їхні надії та мрія так і не здійснилися…Стільки зусиль, любові, бажання було закладено в цей Акт Соборності. Але ніколи не треба втрачати віри і виносити із історії щось позитивне та корисне. Ми тоді довели усьому світу, що готові до духовного відродження, до масштабного піднесення соціокультурного становища України, до стрімких змін без страху на поразку. Ризик завжди був притаманний нашому менталітету і, думаю, він колись-таки ще приведе українців до переможного фіналу. Головне пам’ятати, що тільки в єдності гартується сильна нація, непереможна держава, велика історія. Адже недаремно сказано: "Ubi соnсоrdia, ibi victoria" – де злагода, там і перемога!