«Нас тупо злили! Нашу автоколону розбомбили «Градами!»

29 июля 2014, 20:22
Журналист, педагог
0
136

Київських добровольців без попередження відправили в зону АТО і нічим їх не забезпечили

«Нас тупо злили! Нашу автоколону розбомбили «Градами!» У той час, як бійці по три дні сиділи без води, командир і зам.по тилу вирили яму, наповнили її водою й зробили собі басейн і баню з парилкою!»

Київських добровольців без попередження відправили в зону АТО і нічим їх не забезпечили

АТО вступає у нову фазу, Міноборони звітує  про понад 300 загиблих і понад 800 поранених українських військових і не менше 360 осіб мирного населення (із досвіду й практики минулих воєн знаємо, що всю офіційну інформацію варто помножити на 3, а то й 4), а про кількість загиблих людей з іншого боку барикад узагалі мова не йде (такою інформацією практично ніхто не володіє). А ще звітують про зібрані для потреб армії кошти, про передані продукти харчування й обмундирування.

Все це так! На фронт мало не щодня йдуть гуманітарні вантажі з одягом, зборєю, амуніцією, продуктами харчування, медикаментами, зібрані народом, волонтерами

Народна ініціатива – це чудово!

А в цей час родичі бійців з 12-го київського територіального батальйону заявляють, що добровольців, яких набирали для охорони порядку в столиці під час  виборів, відправили на АТО без обмундирування, належної підготовки і, фактично, без боєприпасів.

Хлопці, яких набирали для охорони під'їздів до Києва та міста під час виборів, пережили свій перший бій за 10 кілометрів від кордону.

«Була спроба прориву через кордон, це були озброєні чеченці. Вони подивилися на фактично беззбройних добровольців, пошкодували їх, розвернулися і пішли. Вони другого такого бою не витримають», — розповіли родичі бійців.У київський батальйон входять 460 осіб від 18 років до пенсійного віку. За словами родичів, бійцям на всіх видали лише 60 бронежилетів.

«Хлопців повністю кинули без нічого — без касок, без бронежилетів. Їх досі не забезпечили навіть нижньою білизною», — розповіла Ірина, дружина бійця з 12-го батальйону. Її чоловікові бронежилет купили колеги по роботі, перед відправкою на АТО чоловікові надали відпустку. Однак інші бійці залишилися без захисту, розповіла жінка. Також за її словами, київські бійці не пройшли належної підготовки. «Вони проходили навчання на полігоні «Десна», їм дали вистрілити за кілька тижнів тільки 20 патронами», — уточнила жінка.

Родичі бійців кажуть, що на передовій патронів також не вистачає, як і підтримки важкої бронетехніки: .- Немає амуніції, мед засобів, касок (вірніше, вони є, але зразка 1943 року, каски, які можна пробити пострілом із пістолету), - розповідає брат одного з бійців Максим Бобринський, - Ми звернулися до Генштабу ЗСУ з проханням провести прес-конференцію й пояснити, хто і яким  чином захистить бійців. Після тривалих переговорів військове керівництво дало згоду на проведення зустрічі з журналістами, а буквально за кілька годин до наміченого заходу-відмовило, більше того, заборонило прес-конференцію.

Тим часом, київські бізнесмени готові допомогти із закупівлею спорядження, проте, доставляти в «гарячу точку» без військового супроводу не готові: на першому ж блокпості все відберуть сепаратисти.

40-річний Олександр був мобілізований на Схід ще наприкінці березня. Олександр, хоч і мешкає мало не все своє життя в столиці, має реєстрацію в Макарівському районі. Звідти й отримав повістку, вірніше, ніякої повістки не було, а лише телефонний дзвінок із райвійськкомату. Без ніякого медогляду, абсолютно без обмундирування призовників погрузили в автобуси й  відправили на місце проходження служби. Два тижні він проходив підготовку  на базі 72-ї ОМБР у Білій Церкві, а потім їхній підрозділ перекинули на Схід. Пару місяців бійці жили в наметах під Бердянськом Запорізької області , мало не на голій землі в степу, харчувалися аби як (продукти, виготовлені на комбінаті в смт. Узин Білоцерківського району, за словами бійців, були майже непридатні до вживання). Серед бійців, яким, за словами Олександра, набридло гратися в партизанську війну, почалися депресивні настрої та стани, які могли привести до дезертирства, а то й самогубства. Зараз підрозділ, у якому служить   Олександр, дислокується поблизу російського кордону біля селища Амвросіївка Донецької області. Із коротких телефонних розмов з Олександром, чутно, як змінюється настрій в українських бійців: «Хорошого – абсолютно нічого. Харчування все таке ж неїстівне, територія навкруги замінована  2 липня поблизу нашого блокпосту на міні підірвалася машина-водовозка й бійці залишилися без питної води. Постійно хтось пострілює, але хто і звідки – невідомо. Днями від куль снайперів загинуло двоє бійців з підрозділу».  Днями в розташуванні частини й поблизу блокпосту було ще кілька «двохсотих» бійців української армії, але хто вони, звідки й як загинули, ні Олександру, ані його колегам достеменно невідомо. За словами киянина, бійці воюють у власному обмундируванні (хто в чому приїхав) і взутті (дехто – у кросівках і навіть у туфлях, які вже встигли перетворитися на мотлох). Щоправда, з Макарова, звідки призивалися бійці, їм одного разу привезли  гуманітарну допомогу, серед якої були й «броніки». Але ті виявилися мало не картонними, їх з легкістю пробили кулі з пістолету, випущені з чималої відстані (Олександр надіслав мені фото  того бронежилета, посіченого кулями)  Відсутність рацій не дає можливості  не дає можливості нормально функціонувати: «толком не знаєш, коли ховатися, коли стріляти…». На запитання: «Що для тебе на війні найстрашніше?» Олександр відповів: «Невідомість!... Людей косить жутчайший депресняк! Народ просто тупо жере горілку! (Це при тому, що Сашко взагалі не вживав спиртного). А потім стріляє або грається в страуса –  ховається….А ще дуже нагнітає ставлення до нас місцевого населення: вони нас ненавидять, бояться, називають бандитами й окупантами. Від них можна очікувати будь-якої пакості. Ось так і живемо…»

 «Нас тупо злили! Нашу автоколону розбомбили «Градами!» У той час, як бійці по три дні сиділи без води, командир і зам.по тилу вирили яму, наповнили її водою й зробили собі басейн і баню з парилкою!»

Цей крик відчаю Олександр перемежовував із крутими матюками.

-          «Нас тупо злили! Нашу автоколону розбомбили «Градами!» Це було в п’ятницю, чи в суботу, 11-12 липня. Повірте, це – не випадковість. Снаряди лягали рівненько один біля одного. Спочатку бойовики обстріляли стаціонарний табір бригади десантури. А коли пішла колонна грузовиків з пораненими, по них почали лупити з «Градів» і мінометів! Хвилин за десять колонна була повністю розбита. Дуже багато людей загинуло, а поранених – не менше трьохсот, - кричить у слухавку  Олександр. - У нас в санчастині два дні лежав важкопоранений боєць, ми не могли добитися, щоб по нього прислали «вертушку». Четверо дівчаток-медиків із Маакарова боролися за його життя, але що можна зробити практично без медикаментів і обладнання?! Нарешті його забрали… Але ж пізно!.... (Олександр не може стримати ридання. Трохи заспокоївшись, продовжує) -  У той час, як бійці по три дні сиділи без води, командир і зам. по тилу вирили яму, наповнили її водою й зробили собі басейн і баню з парилкою!»  А ще вони, суки, роздерибанили 40 тонн гуманітарки, що прийшла з Білої Церкви – це вам усі можуть підтвердити.

А ще Сашко розповів про випадок із командиром роти, який, під час розміщення підрозділу поблизу передової, примушував ставити намети рівненько, під шнурочок, навіть сам вимірював, щоб усе було по ранжиру. І ніякі доводи бійців про те, що спочатку треба окопатися, а вже потім гратися з наметами, до того ж, їх слід заховати під кущі чи дерева, а якщо вже немає такої можливості, то хоча б подалі один від одного, - не могли переконати молодого офіцера. Лише коли через пару днів артилерійськими снарядами розбомбило базовий табір, вишикуваний, ніби на плацу, «під шнурочок», капітан, панікуючи, бігаючи від намету до намету, зрозумів, що бійці були праві.

-          Нас годують самою лише кашею, без ніякої консервації, або типа борщем –  лише капуста й вода, а біля офіцерського намету – гора порожніх бляшанок з-під консерви, тушонки…, - долучається до розмови водій-механік Артем, - Звісно, не всі офіцери сволота. Є у нас один зі Львова, так той – весь час поруч з бійцями. У нього постійно руки по лікті в мазуті, днює і ночує разом з нами біля техніки.

Сашко з болем і відчаєм розповідає, що замість конкретної допомоги до них у розташування приїздили «чини з Міноборони і з Білої Церкви, день-два постріляли, побухали і змилися. Але статус учасниа АТО собі, мабуть, встигли зробити».

Хлопці дуже переживають, що по три-чотири місяці не були вдома, а солдати-срочники взагалі вже служать по пів-року. І кінця-краю цьому всьому не видно. І ніхто нічого не пояснює.

Р.S. Поки готувався матеріал, Олександр встиг побувати в Києві в тижневій відпустці й повернутися назад на Схід, нав’ючений передачами від рідних і друзів для бойових побратимів. На жаль, за цей час, за словами бійця, нічого не змінилося.

Дай Боже їм усім повернутися живими додому!

 

Наталя Плохотнюк

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости мира
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.