Хто такий сучасний українець?

28 марта 2011, 17:34
Поки що навчаюся. Може вийде щось путнє
0
1123

Роздуми, спричинені матеріалом Павла Глуміна та Олени Прядко «Портрет нации» в журналі «Корреспондент» від 11 березня 2011 року.

Хто такий сучасний українець? Якщо не заглиблюватися у філософські роздуми – то те, чим ми зараз є – прямий спадок минувшини СРСР. Що, власне, і підтвердив матеріал «Портрет нации». Отож, так би мовити, для закріплення пробіжимося ще раз по українських вадах.

Ледь не головним діагнозом українців є кризанутість на матеріальних цінностях. Що тут можна сказати? Експерти, разом із авторами матеріалу, роблять висновок, що це є загальна тенденція. Прикладом для наслідування стають «богаті», що розкошують, ганяють Вкраїною на дорогих авто і просаджують у наддорогих ресторанах шалені гроші. Не знаю кого-як, а мене та усім відома жаба не то що душить – живцем з’їдає, коли бачу свого однолітка у навороченому Лєксусі чи Інфініті. І я не певен, що він заробив на цю машину власними силами. А коли на ТБ бачиш, як купка багатіїв користується послугами косметологів, може дозволити собі шикарний ремонт у квартирі – на рівні підсвідомості може з'явитись потяг до наслідування. Звідси й бажання купувати дорогі іграшки, утримувати які зовсім не по кишені. На додачу можна сказати, що українцям у спадок від СРСР дістався голод до грошей. Адже «всі були рівні», приватна власність – то нонсенс. Але й тоді наші співгромадяни знаходили спосіб стати рівнішими за інших. Так би мовити, шукали можливості показати, що ми багатші «за Семена, того що з п'ятого поверху». Вигадували, крутилися, збирали килими та кришталь, у яких вимірювалася заможність. Тепер заможність вимірюється у марці авто, величині житлової площі, електронного начиння у будинку і не тільки. Змінилися декорації. Суть та ж сама.

Далі, певно що, будемо говорити про лінь, чи то байдужість громадян. Не знаю як це назвати. Просто українці залюбки можуть посидіти з тобою на кухні, розказати, наскільки погане в нас життя. Або поплакатися на різних форумах про «поганість» нашої влади. Все. На цьому ініціативи «з низів» мруть, як мухи в полудень. Коли справа доходить до реальних дій, більшість знаходить причини, аби «хата з краю». Наприклад, хочеш змінити роботу, розказав про це всім. А потім, раптом, виявляється, що на зиму/весну/літо/осінь роботу не міняють, важка фінансова ситуація, проблеми вдома… безліч відмовок. Аби не переходити до конкретних дій. Або ж громадянська активність. Кожен здатен обгидити існуючу владу, фінансове становище, якість надання послуг тощо, в інтернеті. Справді, для цього майже нічого не потрібно робити. Лишень видати «на-гора» гнівну тираду. А коли необхідно відстоювати власні права реально, збирати документи, вибивати дозволи або ж просто висловлювати протест – хата українця знов стоїть десь на відшибі активного громадянського життя. Єдине, з чим я не згоден у матеріалі «Портрет нации» - небажання українців відкривати власну справу, аби подбати про майбутнє.

Саме тут виринає на поверхню величезний монстр, що засів ледь не в кожному жителі Україні. Ім'я того монстра – непевність у завтрашньому дні. От чесно, поклавши руку на серце, можу сказати – Я не певен, що завтра у моєму житті нічого кардинально не зміниться в поганий бік. Може в гості завітає обвал гривні чи банкрутство країни. А може політичний курс нашої влади зміниться на сто вісімдесят градусів. А може, раптом, почнуть раціоналізовувати роботу і скоротять. І все, – у тебе за спиною квартира, за яку потрібно платити і дірки в кишенях.  Якщо говорити про власну справу – так то взагалі проби пера Стівена Кінга. Мало того, що на реєстрацію бізнесу потрібно витратити прорву власного часу. Так ще й після відкриття тої самої «власної справи» спокійно жити ніхто не дасть. В жодному разі! Інспекції від пожежників, від податківців, міліція, санепідемстанція, екологи, борці за права інопланетян… та бозна кого ще може притягти поживитися. Можливо я утрую і не все так страшно. Але ЗМІ ледь не щотижня згадують про те, що « десь там зносять МАФи, тут продають підприємства, там ще якась оказія». І скажіть, як жити далі. Якщо твою справу, про яку ти мріяв, раптово закриють. Купа кредитів, відсутність грошей та податківці. Боже врятуй починати бізнес.

Окремо варто сказати про хабарі. Взагалі, в Україні, як на мене, вже стало нормою вирішувати справи за допомогою N-их сум грошей. Знову звернімося до ЗМІ – там затримали суддю за хабар, тут під білі рученьки вивели ректора університету, там піймали високопосадовця «на гарячому». А я не хочу платити за те, на що і так маю право. Крім того, ніколи не знаєш, чого очікувати від нашої влади. Сьогодні вони клянуть податковий кодекс, завтра вони його приймають. Післязавтра відміняють антикорупційний закон і вносять до нього поправки, за якими депутати можуть не декларувати прибутки власних сімей. Просто чудовий хід. Шитий білими нитками. Всі ж знають ,як чудово переписується майно на власне сімейство. Якщо, раптом, вами зацікавиться податкова. Але щось я відхиляюсь від теми.

Далі в українців відзначили байдужість до навколишнього середовища й невміння радіти життю. Що тут можна сказати? Байдужість описується однією фразою «А шо, я чємта абязан етой странє? А шо она мнє дала?» Так, знов утрую. Але факт залишається фактом – сходити в туалет там, де живеш, для наших людей стало чимсь… нормальним? Хоча тут дуже полемічне питання. Якщо говорити про сміття у місті – можна поскаржитися на недостатню кількість сміттєвих бачків абощо… хоча українців це не виправдовує. Матюки на стінах обсиджених парадних та порожні пляшки з-під дешевенького портвейну у загальних коридорах – той ще головний біль.  А невміння радіти життю… хіба є привід? Українці живуть у країні, яка про них, відверто кажучи, й не надто піклується. Армії пенсіонерів, кинутих напризволяще, інваліди, які нікому не потрібні… як ці категорії людей можуть себе захистити? Ніяк. І говорити про те, що українці бояться відкривати власну справу й скаржаться на державу – ницість. Адже спробуйте пояснити пенсіонеру, чому це він кращі роки життя зарив у могилу заради недосяжного щастя і тут йому, раптом, відмовляють у законному задоволенні мінімальних потреб.

Чесно – хотів спробувати знайти в українцях щось позитивне, хороше… і не знайшов. Виходить, що наша нація – залякана купка індивідів, що не здатні подбати про загальне благо й відстояти власні інтереси. Чесно – навіть хвалена українська гостинність тепер мені видається… міфом. Виникло враження, що то просто бажання показати, що ти не гірший за інших. Навіть якщо на зустріч гостей ти витратиш останні гроші і будеш цілий місяць їсти тарганів і пити воду з-під крану. Адже спрага – ніщо. Імідж – усе. Отака весела психологія.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: суспільство
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.