Із френдами не зустрічаються

16 ноября 2011, 14:17
журналіст
0
850
Із френдами не зустрічаються

Чи зустрічалися ви коли-небудь з людиною, з якою познайомилися електронно? Що ви при цьому відчували — радість відкриття чи розчарування?

...«В реальному житті познайомитися з вами я б не хотіла», — написала я своєму польському знайомому. Він, власне, і не знайомий — ми з ним п’ять років листуємося. Першого листа я написала йому, коли ще працювала в одному журналі. Лист був офіційний — я мала запросити пана Н. на якийсь важливий захід. Врешті, пан Н., який обіймав мою ж посаду в цьому журналі, щоправда, на сорок років раніше за мене, був єдиним, хто на той лист відгукнувся, до того ж, із-за кордону. Я була здивована, а тому написала ще раз, уже розлогіше: трошки про себе, як прийшла у журнал, де навчаюся… По тому я змінювала адреси, місця роботи, міста, але листування наше було незмінним і — винятково паперовим. Але при цьому я ніколи не уявляла, що з паном Н., який став мені за якогось далекого вчителя і наставника, можна зустрітися і поговорити. Тому я так і написала: «Зустрічатися з вами боюся. В житті ви можете виявитися буркотливим дідом, який знущається з рідних і вимагає до себе надмірної уваги. Очевидно, і я виявилася б у житті не такою начитаною, роздумливою і мрійливою»… Так ми ніколи й не зустрічалися, але листуємося до сьогодні — і кожен із нас грає у тих листах певну роль і уявляє другого таким, яким сам хоче. Цікаво, що пан Н. все ж запрошує мене подивитися на Краків за його вікном і проїхатися автівкою разом із його доньками-близнючками польськими дорогами в пошуках ідеальних пейзажів. Просто пан Н. з іншої епохи, тієї, де в людей не було іншого засобу для спілкування (окрім самого спілкування), як писати одне одному листи і при цьому вони завжди вірили, що рано чи пізно познайомляться зі своїм адресатом...

...Ви зустрічалися коли-небудь з людиною, з якою познайомилися електронно? Що ви при цьому відчували — радість відкриття чи розчарування? Коли щойно ввійшло у звичку писати електронні листи, я написала лист героєві свого першого, ще студентського,  інтерв’ю і домовилася про зустріч. Розмова відкладалася місяць за місяцем, у когось постійно були проблеми з часом, я писала свої запитальні листи так настирливо, що непомітно вони переросли у листування, за місяць якого мені здалося, що ближчої людини ніколи у моєму житті не було. А потім все ж вдалося зустрітися в якійсь університетській кав’ярні, щоби записати те інтерв’ю, яке згодом не стало жодним текстом і ніде надруковане не було, бо я була настільки спантеличена і розчарована, що розшифровувати наше дивне спілкування (я не могла пригадати свої запитання, а він намагався виглядати розумнішим, ніж був насправді) не стала. Тих листів так бракувало, що можна було запідозрити в мене якусь наркотичну залежність. І тут з’явився новий інтернет-друг, який лагодив мені комп’ютер, ми «розговорилися», потім почали радити одне одному книги, розповідати про свої побачення, навчання, роботу, улюблені місця, фільми... Ну, і вирішили нарешті зустрітися за кавою. І ось цей мій друг розповів, що весь цей рік він був нестямно закоханий у мене, ту мене, якою я була в інтернеті, а тепер він навіть не знає, як поводитися зі мною справжньою, бо на той момент він до мене нічого не почував...

...Ще гірше із друзями з соціальних мереж, які взагалі не передбачають довгих листів і пауз поміж ними. Образ людини тут формують короткі фрази, завжди прикрашені усміхненими смайликами і лайками. Мої знайомі із фейсбуку здаються мені впевненими, обізнаними і надзвичайно цікавими співрозмовниками. Вони можуть написати що завгодно на якийсь твій коментар, можуть натиснути «подобається» під новиною незнайомої їм людини, прокоментувати твої світлини і наробити тобі купу компліментів. «Варто зустрітися», — говорить черговий знайомий/знайома. І ви не втримуєтеся — і свідомо йдете на цю помилку. І ось твоє враження: новий знайомий узагалі не дивиться в очі, коли щось говорить, він не дослуховує тебе і постійно намагається заповнити тишу якоюсь новою історією, він не говорить, чи ти, твій одяг, зачіска, твій макіяж йому сподобалися… І про тебе у нього думка, безсумнівно, не краща. А зранку ви знову приходите на роботу, а там купа лайків під твоєю фотографією у новому осінньому пальті і запитання, що ти думаєш про поезію такого-то автора — і знову втягуєшся фраза за фразою у це спілкування. В ньому є якась почерговість, у ньому тебе дослухають, у ньому скажуть, що тобі личить, а що ні, у чому ти молодчина, а в чому бовдур — відкрито і комфортно. Але в очі все одно ніхто не дивиться, і не доторкнеться до тебе навіть паперовий лист...

...Віднедавна я намагаюся не спілкуватися у фейсбуці з рідними, друзями дитинства і навчання. Так само роблю все для того, щоб не перетнутися з кимось із фейсбуківських знайомих, не промовити: «Ми з вами дружимо у фейсбуку» – і не позбавити нас обох такого необтяжливого віртуального комфорту нашої дружби...

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.