Букет петрушки і кропу для Ірини Білик

17 августа 2012, 21:20
журналіст
0
999
Букет петрушки і кропу для Ірини Білик

Як ми боролися і програли боротьбу за україномовну Ірину Білик

Я не цікавлюся творчістю і життям Ірини Білик із того 2004 року, коли вона раптом перестала співати українською. Чесно кажучи, я і до цього цікавилася не так щоб аж дуже, але думка про Білик у мене була і було кілька історій, які я відразу ж згадую, коли бачу оновлену Білик на обкладинці якогось жовтого видання або чую сенсаційну новину, що нарешті Іру помітив сам Кіркоров і тепер Москва, як і прагла співачка всеньке своє життя, буде біля її ніг.

Ці дві історії з мого дитинства раптом дуже чітко зринають, коли я в мережі натрапляю на відеозапис виступу Ірини Білик на цьогорічному Слов’янському базарі. На ньому, нагадаю тим, хто не стежить за цим музичним конкурсом (а нині, здається, стежить за ним все менше глядачів), співачка виконала пісню «За мить до поцілунку» на слова Марічки Бурмаки (цікаво, що Марічка написала її ще 12 років тому). Виконала українською. Звісно, можна було б вийти на Білик і запитати, що її змусило заспівати після стількох років знову українською, але, здається, з тією Білик, яку нині грає співачка, на такі теми говорити немає сенсу. Хоча я можу помилятися. І, може, у дитинстві я теж помилялася, коли справді вважала, що ми маємо свою українську Мадонну.

Мені було десять років, коли українська музика стала першим у моєму житті свідомим вибором. Батьки продовжували слухати «зірок» радянської естради, старша сестра вже слухала Ace of Base і дивилася програму «Хіт-Рік» на «УТ-2». Я не поділяла ні ті, ні ті смаки і мала всі шанси назавжди розминутися з музикою. Про вплив «Території А» на формування (естетичне і патріотичне) цілого покоління нинішніх двадцятилітніх із гаком мені доводилося говорити з однолітками в різних найвіддаленіших куточках України. А пам’ятаєш «Аква-віту»? А «Степ»? А ще ж був «ВУЗВ» («Вхід у змінному взутті»)! А Юрко Юрченко! «Фантом-2»! «The Вйо»! Тих, хто лишився на нашій естраді («Океан Ельзи», «Скрябін», Марічка Бурмака, Олександр Пономарьов, Наталя Могилевська, «ТНМК» та ін.), згадувати не так цікаво, а імена цих виконавців, пісні яких ліпше нині не слухати, щоби не розбивати оці солодкі ностальгійні хвилі у серці, це як перепустка у світ обраних, які, як і я у свої десять, мали спеціальні зошити, де записували щотижня усі позиції першого в Україні музичного рейтингу. Музики страшенно бракувало, бо, окрім «Території А», була ще програма «Успіх- 97» на місцевому полтавському каналі, радіо «Промінь» і влітку — трансляції «Таврійських ігор». Ні касет, ні дисків, ні журналів, ні інтернету, ні постерів, ні концертів, ні автографів...

Я пам’ятаю їх усіх тодішніх, пам’ятаю, як за всіх уболівала і хотіла, щоб усі вони стали зірками і я могла про них поговорити з сестрою і однокласниками (до останніх уже тоді підкрадалася нова російська музика). Співрозмовник знайшовся в обласній газеті, там з-поміж нудних оголошень підлітків, які шукали друзів і повідомляли, що цікавляться античною історією або перемогли на олімпіаді з фізики, було оголошення дівчини, яка написала, що її хобі — сучасна українська музика. Я відразу ж надіслала їй довго листа, в якому розповіла, що слухаю, дивлюся і за кого вболіваю. Перший конверт від неї був зроблений із обкладинки якогось старого школярського зошита і був обклеїний кілька разів проштампованими марками (її мама працювала на пошті і якось це питання залагоджувала). Ця моя подруга не була такою ліричною, як я, а тому без довгих передмов сказала, що її цікавить лише Ірина Білик і що це листування, яке вона не без допомоги поштарки-мами розгорнула на пів-України, має на меті лише одне — обмін газетними вирізками із фотографіями українських зірок. Далі вона давала перелік тих вирізок, які були в неї (з датами!), і питала, що я можу їй запропонувати. Бачте, які часи були: які там постери, наліпки і ринґтони  — ми обмінювалися вирізками із прочитаних газет! Ділитися мені було чим, я передплачувала спочатку журнал «Клас», в якому були прекрасні постери, потім «Музичний тиждень», який теж видавала «Територія А», прикріплючи до кожного номера CD-диск (де його можна слухати, я навіть не уявляла). За постер Ірини Білик і всі газетні вирізки з нею ж я отримала три чорно-білі газетні фото «океанів».

Я можу зрозуміти, за що ця моя подруга так любила Ірину Білик. Вона направду вже тоді була втіленням якості, смаку і такого незвичного для нас епатажу. Вона робила кліпи, які нам здавалися «американськими», вона носила кольорові лінзи, експериментувала із зовнішністю, говорила українською перед виступами і під час інтерв’ю. Білик, на відміну від багатьох (навіть, на відміну від моїх фаворитів «океанів»), була дуже цілісною або принаймні вона такою здавалася в часи, коли твоє уявлення про музиканта зводилося до згадок у кількох телепрограмах і так само кількох непопулярних виданнях.

Вершина Ірини Білик — альбом «Ома» (2000). Я страшенно хотіла почути цей альбом, але у моєму селі він не продавався, тоді ще ні в кого не було грошей і всі жили лише за рахунок картоплі, яку оптом продавали в Полтаві. І ось коли тато їхав із картоплею в Полтаву і я розуміла, що там можуть продавати альбоми українських виконавців, я почала думати, де дістати на це гроші. І то був мій найвдаліший бізнес-проект! Я вирішила нарвати кропу і петрушки і вмовити тата продати мої букетики в Полтаві! Я навіть уявлення не мала, чи можна таке продати, але це був мій останній шанс. Цілий вечір я рвала зелень і в’язала букети. Список касет був величезний, наступного дня я ходила лише з однією думкою: аби ж продалося хоча б на одну касету! Тато повернувся сумний, бо картоплю забрали за копійки, а ось мої букети забрали вмить — по п’ятдесят копійок за штуку. І тато виклав на стіл п’ять новісіньких касет. Чотири з них були піратськими виданнями іноземних виконавців, але п’ята була нова, ліцензійна (вперше таке бачила!) — і це була «Ома» Ірини Білик. Це був прекрасний альбом, і він справді коштував усієї тієї петрушки і кропу, які я вирвала не лише на нашому, але й на сусідських городах. Білик на обкладинці справді схожа на Мадонну, і народження сина дуже позитивно позначилося на текстах, звучанні…

І ось Білик співає українською — і я знову це згадую. Її самодостатність, усіх тих російськомовних у житті виконавців, які тоді співали українською, нас, які хотіли, щоб усі вони замінили нам Мадонну і Стінґа. І ось мене абсолютно не обходить, чому перейшли на російську Повалій, Кудлай і навіть Віктор Павлік, вони як не дотягували, так і не дотягують. Врешті, у кожного своє життя і свої життєві вибори. Але я й досі хочу збагнути, чому це трапилося з Білик. Це якась загадка: людина змінює мову – і стає геть інакшою – не лише у творчості, але й у поведінці, зовнішності, інтонаціях, жестах… Те, що вона була російськомовною в житті, завжди хотіла співати російською і мріяла про визнання в Росії, мене не обходить. Вона не халтурила, співаючи українською...

Якщо вірити східним мудрецям, то, коли тебе щось у комусь не влаштовує, шукай ґандж у самому собі. Тобто у моїй подрузі, яка вимінювала вирізки із газет, у мені, яка знає справжню ціну петрушці і кропу. Виходить, це ми програли у боротьбі за україномовну Ірину Білик.  Це ми винні, бо й досі переконані, що, коли Білик співала українською, вона це робила краще. Це ми помилялися, бо ж сама співачка вважає все нею сказане і заспіване українською найгіршим і намагається з того свого україномовного минулого витворити зону відчуження – зі своїх пісень, конвертів зі старими марками і букетиків петрушки і кропу.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.