Москва відкинула зустріч на нейтральній території й запропонувала Києву приїхати до столиці держави-агресора. За цією демонстративною «пропозицією миру» проглядається не сила, а страх — і спроба перетворити переговори на інструмент політичного приниження України.
Володимир Зеленський запропонував те, чого від лідера держави, яка веде війну, можна було б очікувати найменше: особисто сісти навпроти Володимира Путіна й говорити про припинення війни. Майданчик запропонований цілком логічний — саміт G20 у Майамі в грудні. Там обидва президенти перебували б не на території України чи Росії, а в міжнародному середовищі, під максимальною увагою світових лідерів і журналістів.
Зеленський заявив, що сторонам необхідно зустрітися, поговорити й ухвалювати рішення. У розмові з DW він прямо підтвердив готовність приїхати до Майамі, якщо там буде Путін. Український президент також наголосив, що Київ нині перебуває у сильній переговорній позиції.
І що відповіла Москва?
«Це неможливо». Прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков заявив AFP, що зустріч Путіна і Зеленського в Майамі неможлива, водночас повторивши стару кремлівську формулу: якщо Зеленський хоче зустрічі з Путіним, нехай приїздить до Москви.
І ось тут починається найцікавіше. Чому Путін не хоче зустрітися із Зеленським там, де безпечно для обох? Якщо російський президент справді переконаний у власній правоті, справді хоче миру й справді вважає себе сильною стороною, то чому він відмовляється від зустрічі на міжнародному майданчику? Чому не сісти за один стіл із Зеленським у присутності інших світових лідерів? Чому замість цього Кремль наполягає саме на Москві?
Це вже не просто питання дипломатичного протоколу. Москва намагається перетворити сам факт переговорів на демонстрацію підлеглості.
Український президент має приїхати до столиці держави, яка вже понад чотири роки веде проти України повномасштабну війну. Саме туди, звідки віддаються накази про ракетні та дронові удари по українських містах. Саме туди, де ухвалюються рішення про продовження агресії.
І це подається як «пропозиція миру». Насправді це дуже специфічне розуміння переговорів: сильний диктує місце, а той, хто зазнав агресії, має приїхати до нього на поклон.
Путін боїться не Зеленського — він боїться картинки
Є ще один момент, про який варто говорити прямо. Для Путіна зустріч із Зеленським у Майамі означала б появу кадру, якого Кремль намагається уникати роками: російський президент і український президент стоять або сидять поруч як дві сторони війни, що повинні домовлятися про її завершення.
Без кремлівської архітектури. Без російського протоколу. Без можливості використовувати саму територію Росії як символ сили. Без картинки «український президент приїхав до Москви». Саме тому відмова від Майамі виглядає значно промовистіше, ніж може здатися на перший погляд.
Путін не демонструє готовності зустрітися із Зеленським на рівних умовах. Він демонструє готовність зустрітися лише тоді, коли сам визначатиме правила гри. І це дуже важлива різниця.
Диктатор, який боїться прямої розмови
Путін роками будує образ людини, яка нібито нічого не боїться: великого геополітичного стратега, переможця, «сильного лідера», який кидає виклик Заходу. Але в цій історії виникає парадокс. Зеленський готовий їхати на міжнародну зустріч, а Путін — ні. Зеленський готовий дивитися противнику в очі. Путін натомість пропонує йому приїхати до Москви.
Це дуже схоже не на поведінку переможця, а на поведінку людини, яка хоче зберегти максимальний контроль над ситуацією. І тут доречне жорстке слово — боягузтво. Не в побутовому сенсі й не як психологічний діагноз. А як політична характеристика поведінки: коли керівник держави, котра претендує на статус великої сили, уникає зустрічі з противником на нейтральній міжнародній території, але запрошує його до власної столиці, де всі умови контролює його режим.
Чи можна Зеленському їхати до Москви?
Ось тут емоції мають поступитися холодному розрахунку. Навіть якщо припустити, що Зеленський теоретично погодився б на московський формат, виникає фундаментальне питання: які реальні гарантії безпеки може надати режим, який систематично порушував міжнародні домовленості, руйнував міста, атакував цивільну інфраструктуру і продовжує завдавати ударів по Україні навіть під час дипломатичних зусиль?
Відповідь очевидна: жодні слова Пєскова не можуть бути достатньою гарантією. І це не означає, що Москва обов'язково планувала б фізичне зло Зеленському. Доказів такого плану наразі немає, і було б безвідповідально видавати припущення за факт. Але саме тому й існує поняття безпекового протоколу.
Держава не повинна відправляти свого президента на територію держави-противника лише тому, що її лідер пообіцяв: «нічого не станеться». Особливо коли йдеться про режим, який веде війну проти цієї держави.
Поки Кремль запрошує Зеленського до Москви, російські ракети летять по Україні
У цьому і полягає головна моральна суперечність нинішньої ситуації. Поки Пєсков говорить про можливість зустрічі в Москві, Росія продовжує бити по українських містах.
Лише останніми днями російські удари знову призвели до загибелі цивільних і масштабних руйнувань. The Guardian повідомляє про дев'ять загиблих і десятки поранених унаслідок російських ударів по Україні, а також про майже 500 запущених дронів за одну з останніх хвиль атак.
The Washington Post, аналізуючи ситуацію після дипломатичних контактів із Москвою, звертає увагу на посилення російської кампанії ударів по українській інфраструктурі — зокрема по енергетиці, водопостачанню, магазинах і продовольчих складах.
Le Monde також констатує: попри активізацію дипломатії, Росія продовжує бити по українській інфраструктурі, а перспективи реального миру залишаються невизначеними.
І після цього Москва говорить: «Приїжджайте до нас». Це виглядає цинічно.
Віткофф і Кушнер уже побували в Москві — і потім поїхали до Києва
Нинішня ситуація не виникла на порожньому місці. Спецпосланці Дональда Трампа Стів Віткофф і Джаред Кушнер нещодавно провели понад три години переговорів із Путіним у Москві, після чого вирушили до Києва на зустріч із Зеленським.
Росія після цього заявила, що не виключає поновлення тристоронніх переговорів із США та Україною, хоча Кремль тоді підкреслював, що про конкретне місце й дату говорить зарано. Але дипломатичного прориву не сталося.
Le Monde прямо зазначило, що після переговорів американських представників у Москві та Києві суттєвого дипломатичного прориву не відбулося, а ключові розбіжності, передусім територіальні, залишилися.
Тобто Москва готова говорити. Але лише доти, доки переговори не змушують її відмовитися від максималістських вимог.
Москва хоче миру — чи капітуляції України?
Саме тут проходить головна лінія розлому. Кремль може скільки завгодно говорити про «мирний процес». Але мир — це не просто відсутність пострілів на кілька днів.
Мир — це домовленість, яка визнає право України існувати, гарантує її безпеку і не залишає Росії можливості через кілька років знову розпочати війну.
А поки що Москва демонструє зовсім іншу логіку. Путін відмовляється від зустрічі на запропонованому міжнародному майданчику, але пропонує Москву. Росія продовжує вимагати територіальних поступок.
Кремль заявляє про готовність до переговорів, але одночасно Путін продовжує говорити про досягнення російських воєнних цілей.
Саме тому польський Centre for Eastern Studies оцінює нинішню дипломатичну активність досить тверезо: попри позитивні заяви, перспективи досягнення мирної угоди залишаються невеликими.
Найнебезпечніша пастка — зробити з переговорів спектакль
Зеленському не варто боятися самого діалогу з Путіним. Навпаки — Путіна потрібно змушувати говорити. Але говорити він має там, де правила безпеки не залежать від Кремля. У Вашингтоні. У Нью-Йорку. У Женеві. У Стамбулі. В іншій нейтральній столиці.
На міжнародному майданчику, де присутні США та європейські держави, де діють міжнародні гарантії та де неможливо перетворити приїзд українського президента на пропагандистську картинку про його нібито «капітуляцію».
Москва для такої зустрічі — найгірший варіант. Не тому, що Зеленський повинен боятися Путіна. А тому, що президент України не має права на необґрунтований ризик. Він представляє державу, яка воює за своє існування.
І все ж головне питання — хто насправді боїться?
Путін може відмовлятися від зустрічі з Зеленським у Майамі, скільки завгодно прикриваючись протоколом. Але політичний факт залишається. Україна запропонувала розмову. Росія поставила умову.
Україна готова говорити на міжнародному майданчику. Росія хоче, щоб український президент приїхав до Москви.
Україна говорить про необхідність ухвалювати рішення. Кремль продовжує говорити мовою ультиматумів. І тому питання сьогодні звучить уже не «чи готовий Зеленський зустрітися з Путіним?».
Питання інше: чому Путін настільки боїться зустрітися із Зеленським там, де вони обидва були б просто сторонами переговорів, а не господарем і гостем?
Можливо, тому, що за межами кремлівських стін набагато важче створити ілюзію всесильної Росії. Там Путін — не «цар». Не господар Європи. Не переможець. А лише лідер держави, яка розв'язала найбільшу війну в Європі за покоління і тепер змушена шукати вихід із неї.
І саме тому Зеленському варто їхати на зустріч із Путіним — але не їхати до Путіна. Це принципова різниця. Бо мирні переговори потрібні Україні.
А от приниження України, політична капітуляція чи навіть найменший невиправданий ризик для життя її президента — ні.