Трамп
вихваляється «миротворством», але сам опинився у війнах без виходу
Дональд Трамп побудував
значну частину своєї політичної репутації на обіцянці швидко завершувати війни.
Але реальність дедалі більше суперечить цьому образу: війна Росії проти України
триває, американська кампанія проти Ірану затягується, а запаси критично
важливих ракет США стрімко скорочуються. На цьому тлі Вашингтон одночасно
вагається із посиленням української ППО.
Є в цій ситуації
особливо гірка іронія. Президент США говорить про силу Америки, здатність
диктувати умови супротивникам і власну майстерність у переговорах. Але коли
справа доходить до реального завершення конфліктів, виявляється, що військова
сила сама по собі не створює миру. І тим більше не створює його політика, в
якій особистий імідж лідера часто опиняється на першому плані.
А
вихід шукає генерал Кейн
За даними CNN, голова
Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Ден Кейн у приватних розмовах
із високопосадовцями адміністрації Трампа порушував питання про стратегію
виходу з війни з Іраном. Серед тих, із ким обговорювалися ризики подальшої
ескалації, називають віцепрезидента Джей Ді Венса, держсекретаря Марко Рубіо та
директора ЦРУ Джона Реткліффа.
Сам факт таких дискусій
показовий. Якщо американське військове керівництво вже думає не стільки про те,
як завдати наступного удару, скільки про те, як вийти з конфлікту, це означає,
що початкова стратегія не принесла швидкого результату. І тут виникає головне
запитання: якщо Трамп позиціонує себе як політика, здатного закінчувати війни,
чому його адміністрація опинилася в ситуації, коли один із найвищих американських
генералів змушений шукати для неї вихід?
Reuters нині описує
ситуацію ще жорсткіше: шестимісячна війна з Іраном не принесла заявленого
Вашингтоном швидкого результату, а адміністрація Трампа опинилася перед
складним вибором між подальшою ескалацією та дипломатичним виходом.
Ціна
політики сили виявилася дуже конкретною
Війна — це не
телевізійне шоу і не політичний слоган. Навіть найбагатша військова держава
світу має обмежені запаси озброєнь і виробничі можливості. За даними Reuters,
за п'ять місяців конфлікту Сполучені Штати використали практично весь запас
окремих далекобійних високоточних ракет, зокрема ATACMS та PrSM. Було також
використано значну частину крилатих ракет Tomahawk. Окремою проблемою стало
скорочення запасів засобів протиракетної оборони.
Аналітики CSIS
зазначають, що американські запаси Patriot та THAAD уже суттєво скоротилися. За
їхньою оцінкою, наявність Patriot опустилася нижче 1000 перехоплювачів, а THAAD
— приблизно до 250. Це створює ризики не лише для нинішньої кампанії, а й для
готовності США до потенційних майбутніх конфліктів. Тобто проблема вже перестає
бути виключно іранською. Вона стає проблемою американської стратегічної
стійкості.
Сполученим Штатам
потрібно одночасно захищати власні сили, підтримувати союзників, стримувати
Росію та Китай і забезпечувати боєздатність на випадок інших криз. А запаси
дорогих високотехнологічних перехоплювачів не можна відновити одним
президентським указом. Пентагон уже укладає багатомільярдні контракти для
нарощування виробництва Patriot і THAAD, але це процес, який потребує часу.
Україна
ж тим часом залишається під ударами російських ракет
Саме тут американська
політика набуває особливо суперечливого вигляду. Україна щодня стикається з
російськими ракетними та дроновими ударами. І хоча Україна потребує різних
засобів ППО, системи Patriot залишаються одним із ключових інструментів захисту
від балістичних ракет. Але Вашингтон сам опинився перед дефіцитом
перехоплювачів. І замість того щоб шукати масштабну модель спільного
виробництва, яка дозволила б Україні частково створювати необхідні ракети
самостійно, адміністрація Трампа поки що вагається навіть із питанням ліцензії.
Наприкінці липня Трамп
заявив Financial Times, що ще не впевнений, чи погодиться на ліцензування
Україні виробництва Patriot, хоча раніше сигналізував про готовність це
зробити. Для Києва це не абстрактна
дипломатична суперечка. Це питання часу, ресурсів і можливості захищати міста.
І тут виникає дуже незручне питання до Вашингтона: якщо американських ракет
недостатньо навіть для одночасного задоволення потреб США та союзників, чому не
прискорити створення виробничих можливостей безпосередньо в Україні? Адже це
могло б зменшити навантаження на американські склади, посилити оборону України
та одночасно розширити західну оборонну промисловість.
Трамп
хоче продавати образ сили, яка без стратегії перетворюється на виснаження
Найбільша проблема
нинішньої політики Трампа полягає не в тому, що Сполучені Штати застосовують
силу. Проблема — у співвідношенні цілей, засобів і наслідків. Якщо метою є мир,
військова операція повинна мати зрозумілий політичний фінал. Якщо ж після
ударів починаються нові удари, після погроз — нові погрози, а після заяв про
неминучу капітуляцію противника з'являються пошуки переговорів, виникає зовсім
інша картина.
Трамп уже неодноразово
заявляв про близькість домовленостей із Тегераном. Але навіть 2 серпня його
твердження про переговори з Іраном були публічно спростовані іранською
стороною. 6 серпня Трамп знову заявляв, що переговори нібито просуваються
добре. Тобто інформаційна картинка залишається надзвичайно мінливою: сьогодні —
демонстрація сили, завтра — заяви про переговори, післязавтра — нові погрози.
Це може працювати як політична комунікація. Але набагато гірше працює як
стратегія завершення війни.
Але
де тут Україна?
Українське питання в
цій ситуації взагалі стає лакмусовим папірцем американської політики. Трамп
постійно говорить про необхідність завершення війни Росії проти України. Але
війна триває, а Росія продовжує наносити удари по українських містах. Одночасно
американські ресурси, які могли б бути частиною системи стримування Росії,
витрачаються на інший конфлікт. Це не означає, що Україна повинна отримувати
будь-яке озброєння без урахування американських потреб. США мають право дбати
про власну обороноздатність.
Але стратегічно виникає
парадокс: чим довше триває війна з Іраном, тим складніше Вашингтону
підтримувати необхідний рівень допомоги Україні — і тим більше часу отримує
Росія. Для Кремля це потенційно вигідна ситуація. Москва отримує можливість
спостерігати, як Вашингтон витрачає ресурси на Близькому Сході, тоді як
українська ППО залишається під постійним тиском.
Найнебезпечніше
— коли его замінює стратегію
Тут ми підходимо до
найбільш дискусійної частини. Критики Трампа звинувачують його в тому, що він
надто часто ставить власний політичний образ у центр зовнішньої політики.
Мовляв, для нього важливо виглядати президентом, який «домовляється»,
«перемагає» і «зупиняє війни». Це політична оцінка щодо особистих мотивів
президента. Адже наслідки політики оцінюються не за намірами, а за
результатами.
І результати поки що дуже
суперечливі. Війна Росії проти України не завершена. Війна США та Ірану
затягнулася значно довше, ніж передбачали початкові очікування. Американські запаси
окремих ракет суттєво скоротилися. Союзники потребують додаткових
перехоплювачів. Україна просить збільшити можливості ППО. А Вашингтону
доводиться одночасно говорити про мир і готуватися до поповнення спорожнілих
арсеналів. Це вже не схоже на тріумфальну історію про президента, який одним
телефонним дзвінком припиняє війни.
Мир
— це не перемога в телевізійному ефірі
Трамп справді може
стати президентом, який завершить війни. Але для цього потрібна не демонстрація
особистої непереможності, а холодна стратегія. Потрібно розуміти, якої мети
хочеш досягти, якою ціною і що буде наступного дня. Іран не продемонстрував
готовності капітулювати під тиском. Росія не припинила агресію проти України.
Американська військова машина змушена нарощувати виробництво, щоб компенсувати
витрати.
А українці продовжують
чекати на достатню кількість засобів ППО, які можуть захистити їх від
російських балістичних ракет. Тому головне питання до Трампа сьогодні звучить
не «скільки війн він може зупинити». Питання інше: чи здатен він нарешті
завершити хоча б одну з них так, щоб після гучної заяви про перемогу не
залишалася нова, ще складніша війна? Бо справжній мир — це не фотографія
президента на тлі чергової домовленості. Це коли ракети перестають летіти, люди
перестають гинути, а держави отримують гарантії, які переживуть політичний
рейтинг одного лідера. І саме цього результату сьогодні найбільше бракує
політиці Дональда Трампа.