Володимиру Зеленському дедалі важче чекати, що всі українські проблеми розчиняться десь між Москвою, Вашингтоном і черговим дипломатичним «партнерством». Є в українській політиці особливий жанр очікування:
— Президент очікує від партнерів зброї.
— Партнери очікують від України реформ.
— Українське суспільство очікує відповідей.
А корупційні скандали, схоже, взагалі нікого не чекають. Вони приходять самі. Причому іноді — з обшуком.
5 вересня 2026 року НАБУ і САП провели операцію «Карфаген» та повідомили про викриття злочинної організації в Офісі генерального прокурора, яку слідство пов’язує з прикриттям шахрайських кол-центрів та легалізацією коштів. Обшуки відбулися, зокрема, в Офісі генпрокурора.
І тут українська політична реальність продемонструвала своє фірмове почуття гумору. Країна чекає зовнішньополітичних новин, переговорів, американських сигналів, російських рішень. А в цей час усередині країни відчиняються двері, за якими виявляється те, що дуже хотілося б не помічати.
Коли «імперія» стає кримінальним компліментом
У матеріалах справи фігурують псевдоніми, записи розмов і твердження слідства про діяльність організованої групи. Один із фігурантів, якого слідство називає «Канцлером», на записах захоплюється масштабом створеної системи та говорить про «імперію».
Звучить майже як презентація успішного бізнес-проєкту. Тільки бізнес-модель, за версією слідства, була зовсім не про інновації. Йдеться про шахрайські кол-центри, їхнє можливе прикриття та рух коштів.
НАБУ і САП заявили, що викрили схему, в якій посадовці могли забезпечувати незаконну діяльність кол-центрів за винагороду. Окремі фігуранти заперечують свою провину. І тут виникає запитання, яке значно важливіше за всі псевдоніми: як система, що повинна боротися зі злочинністю, сама опинилася в епіцентрі такого розслідування?
Це питання вже не до одного українського чиновника. Це питання до всього механізму держави.
Сейф, який сказав більше за пресреліз
Особливо символічним у цій історії стало фото великого сейфа, набитого доларами, яке з'явилося у контексті операції. Політичні промови можна редагувати. Пресрелізи можна переписувати. Коментарі можна робити обережними. А сейф із грошима має одну неприємну властивість — він дуже погано читає політичну кон'юнктуру.
Звичайно, сам факт виявлення коштів ще не є автоматичним доказом походження кожної купюри чи вини конкретної людини. Це встановлюють слідство і суд. Але саме тому суспільству потрібні не політичні фрази, а відповіді на прості запитання: чиї гроші, звідки вони взялися, за що платили, кому передавали і хто забезпечував недоторканність системи?
І бажано — без традиційного українського серіалу з десяти сезонів під назвою «Ми нічого не знали».
А потім прийшов The New York Times
Наче цього було замало, 6 вересня з'явилася публікація The New York Times із заголовком, який для української влади звучить майже як міжнародний вирок політичній репутації. Видання написало про секретні аудити українських оборонних закупівель і заявило, що лише у 2024 році Україна втратила близько 1,2 мільярда доларів через шахрайство, марнотратство та неналежне управління.
За даними NYT, сім із десяти найбільших українських військових підрядників отримували нові контракти попри кримінальні розслідування, проблеми з виконанням попередніх договорів або корупційні справи. Аудити також виявили 18 компаній, які укладали нові угоди після невиконання попередніх зобов'язань; шість із них, за даними видання, не виконали жодного контракту.
Ось тут виникає вже зовсім не іронічне питання. Україна просить у союзників мільярди на зброю. Солдати на фронті чекають боєприпасів. Президент просить партнерів посилити військову допомогу. А паралельно державні аудитори, як стверджує NYT, фіксують мільярдні втрати через шахрайство, переплати та управлінські провали. Це вже не просто проблема бухгалтерії. Це проблема державної безпеки.
233 тисячі мін і ще 280 мільйонів доларів
Найбільш промовистий приклад у матеріалі NYT — історія Леоніда Шимана, керівника Павлоградського хімічного заводу. За даними видання, підприємство поставило українській армії тисячі дефектних мінометних боєприпасів. При цьому завод отримував нові контракти, а сам Шиман перебував під заставою у справі, пов'язаній із корупційними звинуваченнями.
NYT повідомляє про контракт на 280 мільйонів доларів. І ось тут українському громадянину залишається лише спробувати зрозуміти логіку. Якщо постачальник уже має серйозні проблеми з якістю продукції та перебуває у кримінальному провадженні, то нормальна бюрократична реакція мала б звучати приблизно так: «Стоп. Спочатку розберімося».
Але, судячи з описаних аудиторами випадків, система іноді використовує іншу формулу: «Є проблеми? Тоді ось вам наступний контракт». Це вже навіть не корупційна комедія. Це чорний гумор воєнного часу.
«Наварили» 130 мільйонів за пересування паперів
Ще один епізод, наведений The New York Times, виглядає майже як підручник з державної бюрократії. Йшлося про закупівлю ракет одного й того самого турецького виробництва.
Три пропозиції. Одна — приблизно 4200 доларів за одиницю. Друга — близько 4600. Третя — приблизно 5100. Найдешевшу пропозицію, за даними аудиту, не обрали. Контракт отримав посередник із вищою ціною.
Різниця, за аналізом NYT, становила близько 130 мільйонів доларів. Аудитори, як повідомляє видання, не знайшли юридичного обґрунтування такого рішення. Тут уже хочеться поставити перед кабінетом відповідного чиновника табличку: «У цьому приміщенні 130 мільйонів доларів можуть пересуватися без фізичного переміщення».
Ніяких танків. Ніяких ракет. Ніякої складної логістики. Просто документи. І гроші.
Проблема Зеленського — не тільки в Путіні
Саме тут і починається найскладніша частина історії для президента Володимира Зеленського. Зовнішня політика не скасовує внутрішньої. Путін може не погоджуватися на умови миру. Москва може висувати неприйнятні вимоги. Вашингтон може змінювати позицію. Європа може сперечатися про масштаби допомоги.
Але жоден із цих факторів не пояснює, чому державні інституції самі породжують скандали, які потім стають міжнародними новинами. Президент не може реформувати українську державу виключно дипломатичними переговорами з Кремлем.
І тим більше не може доручити боротьбу з українською корупцією зовнішнім партнерам. Бо одного дня партнери просто відкривають газету. І бачать там Україну. Не ту, яку показують на міжнародних конференціях. А ту, яку показують аудити.
«Карфаген» ставить ще одне запитання
Операція НАБУ і САП особливо важлива не лише через саму справу. Вона показує інше: антикорупційна система може діставатися туди, де ще недавно це здавалося майже немислимим.
НАБУ та САП провели обшуки в Офісі генпрокурора, після чого ситуація навколо Руслана Кравченка стала окремим політичним скандалом. Сам Кравченко відкидав звинувачення у своїй причетності до справи та заявляв про перевірку підрозділів свого відомства.
14 вересня керівники НАБУ і САП, зі свого боку, заявили, що публічні заяви Кравченка щодо підозр вони розцінюють як реакцію на «Карфаген» і спробу втягнути антикорупційні органи в політичну боротьбу. Директор НАБУ Семен Кривонос заявив, що офіційної підозри йому та його колегам не вручали.
І ось тут уже виникає справжня проблема. Коли генпрокуратура та антикорупційні органи починають публічно звинувачувати одне одного, суспільство перестає розуміти, де закінчується право і починається політика. А держава, в якій право стає предметом політичного торгу, дуже швидко втрачає довіру.
Кравченко за кордоном — і новий сезон «плівок»
На цьому тлі історія з колишнім генпрокурором отримала ще один сюжетний поворот. Кравченко виїхав за межі України після відставки та почав оприлюднювати матеріали, які стосуються його конфлікту з НАБУ. У публічному просторі з'явилися його твердження щодо директора НАБУ Семена Кривоноса та історій, які, за словами самого Кравченка, стосуються подій майже двадцятирічної давності.
Але тут є важлива деталь. Самі по собі старі історії ще не доводять жодної сучасної вини людини. І саме тому їхня поява зараз потребує не емоційного шоу з «плівками», а перевірки: що саме відомо, що було встановлено раніше, які документи існують і чому ці матеріали з'явилися саме тепер.
Бо українська політика вже давно має одну професійну спеціалізацію: діставати старі касети в той момент, коли нові проблеми стають занадто незручними.
Найгірше для Банкової — коли скандали не пов'язані між собою
Можна було б списати все на випадковість. «Карфаген» — окрема справа. Оборонні закупівлі — окрема проблема. Кравченко — окрема історія. Міндіч — окремий сюжет. Але для суспільства всі ці історії складаються в одну картину.
Не обов'язково тому, що за ними стоїть єдиний центр. А тому, що в усіх випадках виникає однакова проблема: хто контролює тих, хто контролює державні гроші та державні повноваження?
Саме тут президенту вже недостатньо кадрових перестановок. Бо можна звільнити одного прокурора. Можна призначити іншого. Можна створити комісію. Можна доручити перевірку. Можна провести аудит. А потім знову отримати сейф із доларами.
«Перезавантаження» — це не новий список прізвищ
Зеленському дедалі важче перекладати головну відповідальність на зовнішні обставини. Так, війна створює колосальний тиск. Так, Росія залишається головною військовою загрозою для України. Так, міжнародна ситуація змінюється мало не щотижня.
Але саме під час війни держава не має права перетворювати питання контролю над грошима на другорядну тему. Бо кожен украдений мільйон — це не абстрактна цифра. Це боєприпаси. Дрони. Ремонт техніки. Зарплати. Логістика. ППО. Життя військових.
І тому проблема не в тому, що «десь хтось украв». Проблема в тому, що система могла дозволити людині або компанії залишатися вигідним контрагентом держави навіть після появи серйозних претензій. Саме це випливає з оприлюднених NYT даних про оборонні закупівлі.
Україна отримує зброю від союзників, а разом із нею — дедалі жорсткіші запитання
Є ще один неприємний аспект. Україна воює не лише за територію. Вона воює за довіру. Довіру західних суспільств. Довіру парламентів країн-партнерів. Довіру донорів. Довіру власних громадян.
І коли The New York Times публікує матеріал про 1,2 мільярда доларів втрат від шахрайства, марнотратства та неналежного управління, це стає вже не внутрішнім українським скандалом. Це міжнародна проблема. Тим більше що сам NYT зазначає: аудити охоплюють 2024–2025 роки, а документи були класифікованими й раніше публічно не обговорювалися.
Отже, тепер питання до української влади дуже просте: що вона зробить із цими висновками? Не з публікацією. Не з журналістами. Не з репутаційними атаками. А саме з фактами, які наведені в аудитах.
«Карфаген» має бути не назвою операції, а початком відповіді
Є старий вислів: «Карфаген має бути зруйнований». Українські реалії, здається, породили іншу версію: Карфаген має бути пояснений. До останньої гривні. До останнього контракту. До останнього підпису. До останнього сейфа. І якщо слідство доведе злочини — винні мають відповідати незалежно від посад, зв'язків та політичного прикриття.
Якщо ж обвинувачення не підтвердяться — держава повинна так само чітко про це сказати. Бо правова держава працює не за принципом «свій — не свій». Вона працює за принципом доказів.
Президентський вибір стає дедалі внутрішнішим
Зеленському справді потрібне перезавантаження. Але не декоративне. Не чергове «посилення команди». Не перестановка прізвищ у кабінетах. І навіть не черговий красивий виступ про нульову толерантність до корупції.
Потрібна відповідь на значно неприємніше запитання: чому система продовжує винагороджувати тих, до кого вже виникли серйозні претензії?
Поки на нього немає переконливої відповіді, будь-які розмови про «нову якість державного управління» звучатимуть приблизно так само, як обіцянка ремонтувати дах під час дощу, не заходячи в будинок.
І саме тут закінчується політична технологія. Бо президент може чекати нового сигналу з Вашингтона. Може чекати рішення Москви. Може чекати дипломатичного прориву. Але є речі, які чекати не будуть. НАБУ. САП. Журналісти. Аудитори. Суди. І, найголовніше, українське суспільство. Воно вже навчилося ставити незручні запитання.
Тепер черга влади навчитися давати на них не політичні, а конкретні відповіді. Бо якщо держава просить у світу зброю на мільярди, а паралельно втрачає мільярди через шахрайство та неналежне управління, проблема вже не в тому, що хтось «неправильно зрозумів Україну». Проблема в тому, що Україні самій доведеться нарешті правильно зрозуміти, якою державою вона хоче бути після війни — і почати будувати її ще до того, як війна закінчиться.