Американський економіст і геополітичний аналітик звинувачує політику США та Ізраїлю в небезпечній ескалації на Близькому Сході й попереджає: війна з Іраном може вийти далеко за межі регіону. Джеффрі Сакс знову виступив із надзвичайно жорсткою оцінкою близькосхідної політики Вашингтона та уряду Беньяміна Нетаньяху. У своїх останніх виступах американський економіст називає американсько-ізраїльську війну проти Ірану «війною за власним вибором» і попереджає про небезпеку подальшої ескалації.
Але цього разу його застереження звучить ще тривожніше: якщо політичні лідери продовжать розглядати військову силу як універсальний інструмент вирішення геополітичних проблем, світ може опинитися перед перспективою значно ширшого конфлікту.
І коли Сакс називає Нетаньяху «небезпечним фашистом», це є саме його політичною оцінкою, а не встановленим фактом. Проте за цією різкою характеристикою стоїть значно ширше питання: що відбувається зі світовою системою безпеки, коли держави дедалі частіше намагаються змінювати реальність силою?
Війна, яку можна було не починати?
Сакс послідовно відстоює тезу, що значна частина сучасних американських військових кампаній була результатом політичного вибору, а не неминучості. Його аргумент простий і водночас небезпечний для Вашингтона: якщо дипломатія ще можлива, але замість неї обирається бомбардування, то відповідальність за подальшу ескалацію несуть не лише ті, хто відповідає ударом.
Саме в такому контексті він оцінює і війну США та Ізраїлю проти Ірану. У березні Сакс називав цю кампанію «війною за власним вибором», одночасно попереджаючи, що атака на Іран та нехтування принципами Статуту ООН можуть створити умови для глобальної катастрофи.
Це не означає, що Іран не має відповідальності за власну політику чи що його дії в регіоні можна виправдовувати. Але Сакс ставить інше питання: чи може застосування ще більшої сили зробити Близький Схід безпечнішим? Історія останніх десятиліть дає на це далеко не оптимістичну відповідь.
Від Іраку та Лівії — до Ірану
Близький Схід уже не раз ставав полігоном для експериментів із силовою зміною політичного порядку. Ірак. Лівія. Сирія. Ємен. Палестинські території. Іран. У кожному випадку обставини різні, а тому механічно прирівнювати ці конфлікти було б неправильно.
Але є спільна проблема: військова операція значно легше починається, ніж закінчується. Політичний режим можна спробувати зруйнувати ракетами. Але неможливо ракетами створити стабільну державу. Неможливо бомбардуванням нав'язати суспільству політичну модель, яку воно не приймає.
І практично неможливо передбачити всі наслідки, коли удар по одній державі запускає ланцюгову реакцію по всьому регіону. Саме це Сакс вважає одним із головних уроків американської зовнішньої політики останніх десятиліть.
Іран — це вже не локальний конфлікт
Особливість нинішньої ситуації полягає в тому, що Іран — не ізольована країна. Його географія, військові можливості, союзники та контроль над важливими транспортними маршрутами роблять будь-яку масштабну війну потенційно глобальною проблемою. Особливо показовим став фактор Ормузької протоки.
Через неї проходить величезна частина світових енергетичних потоків. Будь-яке серйозне порушення судноплавства миттєво позначається на нафтовому ринку, вартості транспорту, інфляції та економіці далеко за межами Близького Сходу. Наслідки нинішньої ескалації вже відчуваються на міжнародному рівні.
За останніми повідомленнями, бойові дії та атаки пов'язаних з Іраном сил поширюються на ширший регіон, включно з районом Червоного моря та Саудівською Аравією, тоді як дипломатичні зусилля щодо відновлення нормального судноплавства через Ормузьку протоку залишаються складними.
Тобто питання давно перестало звучати як: «Хто переможе — Ізраїль чи Іран?» Насправді воно звучить набагато страшніше: «Скільки держав буде втягнуто в цю війну?»
Нетаньяху і стратегія постійної ескалації
Саме тут найбільше критики Сакса спрямовано на Беньяміна Нетаньяху. На думку економіста, ізраїльський прем'єр пов'язав безпеку Ізраїлю з постійним розширенням військового протистояння. Прихильники Нетаньяху, звичайно, бачать ситуацію інакше.
Ізраїль вважає іранську ядерну та ракетну програми фундаментальною загрозою власному існуванню. Сам Нетаньяху неодноразово заявляв, що Іран не можна залишати з можливістю створити зброю, яка могла б становити екзистенційну небезпеку для Ізраїлю. Цю позицію не можна просто ігнорувати.
Але проблема починається там, де боротьба із загрозою перетворюється на постійну військову кампанію, наслідки якої вже неможливо контролювати. Саме цього й боїться Сакс.
Найнебезпечніше слово — «ескалація»
У політиці слово «ескалація» звучить майже технічно. Насправді за ним стоїть проста логіка. Один удар породжує відповідь. Відповідь породжує новий удар.
Потім атакуються союзники. Потім військові бази. Потім енергетична інфраструктура. Потім торговельні маршрути. А далі виникає ситуація, коли кожна наступна сторона переконує себе, що саме вона змушена відповісти. Це класична спіраль війни.
І найстрашніше в ній те, що в певний момент уже ніхто не контролює кінцевий результат. Саме тому розмови про Третю світову війну перестають бути лише фантазією політичних радикалів.
Сакс не стверджує, що світова війна неминуча. Він попереджає про ризик, який зростає внаслідок політичних прорахунків. І це принципова різниця.
Коли міжнародне право стає другорядним
Ще одна лінія критики Сакса — деградація міжнародних правил. Після Другої світової війни світ намагався створити систему, у якій застосування сили між державами мало бути максимально обмеженим. Статут ООН став одним із центральних елементів цієї конструкції.
Але останні десятиліття продемонстрували дедалі більшу готовність сильних держав трактувати міжнародне право вибірково. І тут виникає небезпечний прецедент. Якщо одна держава може заявити, що її стратегічна мета достатня для початку війни, інша отримує привід зробити те саме.
Поступово світ переходить від «правила забороняють» до «сильні вирішують». А це вже не міжнародний порядок. Це повернення до логіки сили.
Чому це стосується не тільки Ізраїлю та Ірану
На перший погляд може здатися, що українців ця історія стосується опосередковано. Насправді — безпосередньо. Україна вже п’ятий рік живе в реальності, де одна держава намагається силою змінити кордони іншої.
Тому українцям особливо добре зрозуміло, наскільки небезпечною є концепція: «Якщо я достатньо сильний, я можу нав'язати іншому свою політичну волю». Саме проти цієї логіки Україна фактично воює.
І саме тому послаблення міжнародних правил — надзвичайно небезпечний сценарій. Бо сьогодні порушення міжнародних норм виправдовують одні. Завтра — інші. А післязавтра світ може виявити, що самого поняття міжнародного права фактично більше не існує.
Історія не пробачає політикам самовпевненості
У ХХ столітті світ уже пережив дві світові війни. І кожна з них починалася не з усвідомлення того, що попереду глобальна катастрофа. Політики переконували себе, що конфлікт можна контролювати. Що противник відступить. Що удар буде коротким. Що союзники не втрутяться. Що наступний крок змусить ворога домовитися.
Це одна з найстаріших помилок людства. Недооцінка ланцюгової реакції. Саме тому застереження Сакса варто читати не як пророцтво, а як попередження про механізм. Війни часто стають великими не тому, що хтось спочатку планував світову війну. А тому, що кожен наступний крок здавався локальним і виправданим.
Близький Схід уже змінює світ
Наслідки нинішньої війни вже виходять за межі регіону. Енергетичні ринки реагують на ризики. Союзники США переглядають власні безпекові розрахунки. Країни Перської затоки шукають додаткові гарантії. Атаки поширюються на нові напрямки.
За оцінкою Associated Press, через пів року після початку американсько-ізраїльської військової кампанії проти Ірану її результати виявилися значно складнішими, ніж очікували ініціатори: Іран зберіг стійкість, а регіональна система безпеки США зазнала серйозних випробувань.
Це дуже важливий сигнал. Військова перевага не гарантує політичної перемоги. Можна знищити об'єкти. Можна завдати величезних збитків. Можна ліквідувати окремих керівників. Але це ще не означає, що політична проблема зникла.
Трамп опинився в пастці, від якої намагався втекти
Особливо іронічно виглядає ситуація з Дональдом Трампом. Політик, який позиціонував себе як противник нескінченних американських воєн, опинився втягнутим у масштабну військову кампанію проти Ірану.
Reuters уже порівнює нинішню іранську кампанію Трампа з американськими «вічними війнами» після 11 вересня, зазначаючи, що адміністрація не продемонструвала переконливого шляху виходу з конфлікту.
І тут виникає парадокс. Америка хотіла показати силу. Але сила без політичної стратегії може перетворитися на пастку. Чим довше триває війна, тим складніше оголосити її завершеною без політичного результату.
А чим більше сил залучається, тим дорожчим стає відступ. Так виникають ті самі «вічні війни», від яких Трамп свого часу обіцяв позбавити Америку.
Третя світова — не вирок, а попередження
Найлегше у відповідь на слова Сакса сказати: «Третьої світової не буде». Хотілося б у це вірити. Але правильнішим питанням є інше: що потрібно зробити, щоб її не було? Відповідь очевидна — зупинити спіраль ескалації.
Повернути дипломатію. Відновити принцип, за яким міжнародне право однакове для великих і малих держав. Створити механізми контролю над військовими діями. Не перетворювати кожну кризу на боротьбу за абсолютну перемогу.
І головне — перестати вважати, що чергове застосування сили автоматично вирішить проблему, яку попереднє застосування сили лише поглибило.
Світ стоїть перед вибором
Джеффрі Сакс говорить різко. І далеко не всі його оцінки поділяють. Але його головне попередження заслуговує на серйозне обговорення. Міжнародна політика дедалі більше нагадує гру, у якій кілька великих гравців одночасно підвищують ставки, переконуючи себе, що наступний крок буде останнім.
Але в ядерну епоху помилка одного політика може стати трагедією для мільйонів. Тому питання сьогодні не в тому, чи подобається комусь Джеффрі Сакс. І навіть не в тому, чи погоджуватися з його різкою характеристикою Нетаньяху.
Питання значно серйозніше: чи дозволить світ ще одному регіональному конфлікту перетворитися на глобальну пожежу? Бо Третя світова війна не обов'язково починається з оголошення війни. Вона може початися з упевненості політиків, що вони ще контролюють ситуацію. І саме ця впевненість — можливо, найнебезпечніша ілюзія сучасного світу.