В судовій системі візитівкою реформ міг би послужити компактний Верховний Суд, наповнений новими людьми. Б. Ложкін, «Четверта республіка»
Суддя Семюел Чейз втомився вершити правосуддя у Верховному Суді Сполучених Штатів. І не те щоб він зневажав священний обов’язок, покладений на нього чотирнадцять років тому, як тільки федералісти очистили храм правосуддя від неслухняного Ратледжа, противника мирної торгівлі з ворогом американської незалежності – королем Георгом. Просто здоров’я підвело. Здавалося, наче в суглоби хтось забиває цвяхи. Набряки червоної плоті навіювали божевільну думку, ніби він заживо кинутий горіти в пеклі. Суддю мучила подагра.
До того ж, важко вникати в подробиці заплутаних справ, постійно думаючи про свої борги. В цих думках не містилося ні граму каяття, вони були такими: «Чи я проклятий? Наша партія федералістів роками господарювала в цій країні. Ми і тільки ми створили Сполучені Штати! Чому ж інші купаються в золоті, а мені дісталося тільки море грязюки?!».
Коли Чейз пригадував, скільки коштували маленькі розкоші та великі спекуляції, серце починало боліти. Він здогадувався про наближення смерті й припускав, що помре від сердечного приступу.
Джордж Вашінгтон призначив Чейза суддею довічно, але наступні президенти Адамс і Джефферсон постаралися вкоротити йому віку. Не давали жити спокійно, все щось реформували, ламаючи нормальний ритм життя.
І найбільш прикро, що в своєму штаті Чейз був першим реформатором. Хто знає, може, він би писав Конституцію Сполучених Штатів у якості представника народу Меріленду, якщо б його кар’єру не поламали газетярі-пасквілянти. Розвели плітки про те, як борець за свободу під прикриттям мандату конгресмена монополізував флотські поставки борошна. Переобратися до конгресу не вдалося. Навіть двері генеральної асамблеї штату виборці закрили перед ним через мстиву і невдалу опозицію схваленню Конституції, підготовленої без нього.
Остаточно загубивши репутацію, Чейз повернувся до юридичної практики й досяг неабияких успіхів, дослужився до верховного судді штату. Вороги називали його вішателем. Друзі – дідуганом з копченим обличчям. Підтримка друзів виручала його у скруті, та й вони мали дякувати йому за протекцію в революційні роки, за капітал, сколочений на конфіскаціях майна монархістів. Потім революційні трофеї обернулися грабунком громади: Банк Англії конфіскував заощадження штату Меріленд. Два десятки років Чейз вів переговори, перш ніж вдалося повернути гроші народу.
Він не покидав планів розбагатіти, але в комерції йому ніколи не щастило. Тільки поважне становище в суспільстві примушувало кредиторів судді Чейза терпіти і чекати виплат. А той вже облишив надію розрахуватися з позикодавцями. Твердо намірився залишити борги у спадок двом синам, хоч вони і без того настраждалися через необдумані рішення батька. Мрії братів досягнути успіху розбилися об глуху стіну непопулярності родини Чейзів. Їхні сестри теж відчували труднощі з пошуком заможних наречених. Дідуган з копченим обличчям наставляв синів долати труднощі силою волі, а проблемами доньок взагалі нехтував, посилаючи їх до матері.
З Анною він одружився за рік до того, як почав власну адвокатську практику. Вечорами після роботи помічник адвоката водив дівчину в театр, потім вони цілувалися в парку. Він казав їй, як любить її, як мріє прожити все життя з нею в місті, названому її іменем. Звісно, це був жарт. Аннаполіс отримав свою назву на честь дружини англійського губернатора, барона Балтимора, але вони дійсно оселилися в цьому місті, тут їх спіткали всі радощі та трагедії. Анна захоплювалася політичними успіхами чоловіка, але троє їх дітей померли, і невтішна мати не пережила цього. Після її смерті суддя подорожував до Великої Британії, де одружився на жінці зі схожим іменем, Ганною, яка була донькою лікаря. То був тричі продуманий вибір, продиктований турботою про здоров’я родини, побоюванням нетерпимої розкутості американок і небажанням звикати до нового імені дружини. Вже у шлюбі ані Анну, ані Ганну він не балував увагою. Хіба що по ночах. Доньок у нього було четверо, любові до них вистачало лише на те, щоб раз на тиждень відвідати з сім’єю церкву – і то за звичкою, переданою батьком, протестантським священиком.
Байдужість судді до інтересів жінок не обмежувалася домашнім життям. Він був радикальним противником визнання рівних прав жінок із чоловіками і публічно лаяв суфражисток, розоряючись на тему, що загальне рівне виборче право спричинить безлад, анархію і охлократію. Гострий язик часто підводив суддю, перетворюючи на зручну мішень для памфлетистів. Однак скандальна слава наповнювала доларами кишені інших, а його залишала ні з чим.
Семюел Чейз заздрив тим, хто, на відміну від нього, зумів збагатитися під шумок політичних баталій. Заздрив тим же ділкам з Джорджії, котрі хапнули резервації. Завдяки покровительству губернатора придбали половину штату по три з половиною долари за квадратний кілометр. Тільки не питали індіанців, мешканців купленої землі, що вони думають про таку оборудку.
Преса роздмухала скандал навколо земель Язу. Новий губернатор скасував дозволи на шахрайські контракти. І тут ці спритники, Флетчер з Пеком, примудрилися поставити на вуха судову систему й вийти сухими із води. Один продав іншому спірну ділянку. Той вчинив позов про повернення коштів, сплачених за землю, втрачену через політику нового губернатора Джорджії.
На вечері у Джона Маршалла – голови Верховного Суду – Семюел Чейз, зціпивши зуби, вислухав пораду: не беріть участі в прийнятті рішення, не підривайте авторитет цього рішення своєю репутацією. Верховний Суд готується визнати неконституційним закон штату про скасування сумнозвісних земельних контрактів. Махінації лендлордів будуть узаконені. Треба розуміти – таке рішення надто чутливе, щоб його підписував Семюел Чейз.
«Якого біса! Чи не мій підпис стоїть під Декларацією Незалежності Сполучених Штатів? І що, тепер вся нація заплямована іменем одного Чейза?!» – злився суддя подумки. Але минув той час, коли йому вистачало сміливості казати таке вголос. Натомість Семюел Чейз випив багато вина. Слугам під проводом дружини довелося тягнути додому на руках нестямну тушу старого гріховоди.
Прочухавшись наступного ранку і міркуючи без суддівської мантії про справу «Флетчер проти Пека», Семюел Чейз дозволив собі віддатися гарячій ненависті до обох цих успішних ділків.
Розум підказував йому, що федералістів погубила жадібність. Та якщо б судді випав шанс прожити життя знову, він повторив би свої помилки, тому що вірив усім серцем, що помилявся не він – помилялися інші, бунтівники та наклепники. Пам’ять Чейза ослабла, він забув, як у молодості був таким самим.
У 24 роки, як активіст громадської організації «Сини Свободи», майбутній суддя палив англійські гербові папери та опудала збирачів нового воєнного податку, яким король Георг зволив обкласти своїх підданців у колоніях. Чейз домігся скорочення витрат скарбниці штату, в куражі гонитви за славою урізав вдвічі платню священиків, включаючи власного батька. Виборці носили Чейза на руках і зрештою внесли до генеральної асамблеї Меріленда, делегувавши на перший континентальний конгрес. Юний революціонер засідав у десятках комісій, став одним з батьків-засновників Сполучених Штатів, їздив з Беном Франкліном у дипломатичні місії.
Іноземці радо зустрічали революціонерів, гроші лилися рікою. Франція та Іспанія не скупилися кредитувати партію федералістів, бо більш за все мріяли зруйнувати імперську велич Британії. Військом командував генерал Вашінгтон, казну тримав партійний лідер та міністр фінансів Гамільтон. В кожному штаті федералістам перепадав добрячий шмат. Спекуляції Чейза на поставках муки не були чимось незвичним і зійшли б йому з рук, якщо б правда не відкрилася у критичний момент: перед виборами.
Прагматичність була лейтмотивом американської революції, але дарма люди вірили, що власна держава не поводитиметься подібно до розбійника з великої дороги. Еліта нації несито прагнула влади. Якщо для більшості американців питання «Як сміє король вимагати податки з колоністів, не представлених в парламенті?» було не більш ніж приводом повстати проти фіскального грабунку, лідери федералістів довгий час звали себе лояльними підданими Його Величності й готові були поміняти свободу Нового Світу на теплі місця у Вестмінстерському палаці, серед англійських лордів та депутатів від громад. Король, однак, побоявся задовольнити такий апетит до влади: розумів, що ці акули проковтнуть його після найменшого прояву слабкості. Монархісти стали федералістами і навалилися з усією зажерливою пристрастю на власну націю, ними ж створену в формі федеративного союзу тринадцятьох суверенних колоній.
Скільки надій покладалося на цю федерацію, спілку вільних земель! Як не дивно, в її Конституції не знайшлося місця гарантіям прав людини. Все свободолюбство залишилося на сторінках пропагандистської книжки «Федераліст», збірки нашвидкуруч зліплених вирізок із партійної преси. Лише згодом один з трьох авторів книжки та п’яти авторів Конституції, майбутній президент Джеймс Медісон домігся прийняття конгресом біллю про права – десяти поправок до Конституції, в яких йшлося про свободу релігії, свободу слова і друку, недоторканність власності, право на зброю, суд присяжних, мітинги і петиції.
Семюел Чейз, безуспішно опонуючи схваленню Конституції генеральною асамблеєю Меріленда, теж нагадував колегам-законодавцям про права людини. Тільки він наполягав на тому, що Конституція має суворо обмежувати ці права! І якщо депутатського мандату за такі погляди він був позбавлений, то потім прославився як безстрашний суддя, коли у кримінальному суді Балтимора, не побоюючись помсти, наказав арештувати двох популярних ватажків бунту рабів-негрів та біженців, що спалахнув у французькому кварталі після повстання на Гаїті під проводом чорношкірого генерала Туссена Лувертюра. Шерифу забракло духу виконати наказ судді, тож Чейз особисто конвоював бунтарів до в’язниці.
Тим часом федералісти пересварилися в гучних склоках. Кожен заробляв, як міг, на міжнародній політиці та витисканні соків з куплених за безцінь земель.
Гамільтон не втомлювався вигадувати нові податки, що оберталося великими безладами. У Пенсильванії фермери-самогонщики відмовилися платити податок на віскі, розгромили і спалили фортецю податкового інспектора. Президент Вашінгтон виступив придушувати повстання на чолі 15-тисячного війська ополченців. Конгрес та Верховний Суд теж підтримували міністра фінансів. Суддя Чейз особисто проголосував за рішення в справі «Хілтон проти Сполучених Штатів», яким визнавалася законність податку на карети.
Ще більше неприємностей принесла відмова Гамільтона визнавати борг Сполучених Штатів перед Французькою Республікою. Ватажок федералістів твердив, що Сполучені Штати позичили десятки мільйонів ліврів у короля Людовіка, а не в нового уряду, який обезглавив їх кредитора гільйотиною на площі Революції в центрі Парижа.
З подачі Гамільтона голова верховного суду Джон Джей поїхав у Лондон укладати угоду про вільну торгівлю. Французи, які воювали з Англією, звинуватили американців у корупції. У відповідь конгрес почав обговорювати, чому французи не уклали зі Сполученими Штатами таку саму угоду. Скандал досяг кульмінації, коли стало відомо, що троє французьких дипломатів вимагали хабар за один тільки прийом у міністра Талейрана для початку переговорів.
Почалася «квазі-війна», неоголошена війна на морі Сполучених Штатів з Францією. Переможний флот Сполучених Штатів відбив у французьких каперів десятки торгових суден. Щоправда, тисячі було потоплено.
Як бунт самогонщиків знищив довіру до президента Вашінгтона, так і квазі-війна погубила репутацію його наступника Адамса. До влади рвалися демократи-республіканці Джефферсона під гаслами війни з корупцією та із Великою Британією, а суддя Чейз у Верховному Суді розбирався з претензіями капітанів європейських суден, помилково захоплених під час квазі-війни, бо американський флот прийняв їх за французів.
Джефферсон і Медісон першими відчули, що треба позбутися одіозного бренду федералістів – як раніше, не добившись свого від короля Георга, перестали називатися роялістами, як змія скидає стару шкіру в сезон линяння. Їхня нова демократично-республіканська партія спиралася на військових, а не на банкірів, подібних до Гамільтона. Міністр фінансів витрачав шалені гроші, друкуючи памфлети проти політичних суперників, однак після брудної виборчої кампанії у Нью-Йорку Гамільтона викликав на дуель і вбив влучним пострілом у печінку Аарон Бурр. Джефферсон балотувався у президенти в парі з Бурром як віце-президентом. Бурр вмів знаходити спільну мову з дрібними землевласниками, навіть озброїв сотню фермерів, щоб захоплювати землю і, звичайно, захищатися від податкових інспекторів.
Сполучені Штати кишіли такими приватними арміями. Імена їх ватажків – Бредфорд, Фріс, Шейс і багато інших – стали символами фіскальної революції, героїчного ухиляння від податкового грабунку. Тоді ще не народився Ганді з його ідеями ненасильницького спротиву англійським податкам на сіль. Але й фіскальні повстанці Сполучених Штатів починали з мирного видруковування петицій та памфлетів, втім, досить гнівних. Вони шукали місце в житті після війни за незалежність. Бредфорд був адвокатом, поки не очолив повстання проти податку на віскі. Фріс командував ротою федеральних військ під час придушення цього повстання, у відставці працював аукціоністом, і хто знає, що за іронія долі змусила його очолити власне податкове повстання. Але й байдужість уряду до петицій проти непопулярних податків зіграла свою роль.
Втрачаючи владу, федералісти міцно вчепилися в горлянку американцям. Президент Адамс домігся прийняття закону про жорстке покарання за критику уряду. Твердячи, що суддів треба контролювати, він створив апеляційні суди і в останню добу президентства щедро роздав суддівські посади затятим федералістам. Призначенці Адамса залишилися в історії як «опівнічні судді»: їх папери оформлювалися до півночі, до останньої години президентського строку, причому цю роботу не встигли завершити.
Наступному президенту Джефферсону хотілося бачити в судах демократів-республіканців, тому одні призначення попередника він не став дооформлювати, а інші анулював актом про ліквідацію судів. Щоправда, Верховний Суд, передбачений Конституцією, він не наважився ліквідувати. Тому перший з «опівнічних суддів» Джон Маршалл очолив Верховний Суд і одразу довів свою незаангажованість в знаменитій справі «Марбері проти Медісона», відмовивши іншому «опівнічному судді» Марбері в позові про дооформлення його призначення. Судова реформа президента Адамса була визнана неконституційною. У вашінгтонському будинку, що раніше служив оселею Марбері, нині живуть і насолоджуються видом на річку Потомак посли України в Сполучених Штатах.
Розібравшись з «опівнічними суддями», президент Джефферсон взявся за інших федералістів. Під гарячу руку потрапив і суддя Чейз. Його назвали зрадником, конгресмен Рандольф зажадав його імпічменту. У офіційному обвинуваченні йшлося, що суддя Верховного Суду тиснув на присяжних та виносив політично мотивовані вироки: засудив до смертної кари податкового бунтаря Фріса, впаяв сатирику Календеру значний штраф та дев’ять місяців тюрми за наклеп проти уряду. Не було секретом, що в разі успішного імпічменту Чейза за такою ж схемою готували відставку Маршалла.
Семюел Чейз сміявся над пред’явленими обвинуваченнями. Так, він міг наказати шерифу не відпускати виправданого присяжними баламута, погрожуючи новими звинуваченнями у підривній діяльності. Але хто з суддів не зробив би так само, щоб відновити порядок і громадський спокій?! Тим більше, на місці Семюела Чейза, який до призначення у Верховний Суд претендував на посаду генерального прокурора!
Попри старання віце-президента Аарона Бурра, сенатори виправдали Чейза за всіма обвинуваченнями. Він залишився суддею Верховного Суду і згодом зловтішався, коли самого Бурра було звинувачено в зраді. Віце-президент з приватною армією воював проти іспанців у Луізіані та мало не зірвав угоду президента Джефферсона з імператором Бонапартом про покупку земель французьких колоній. На Бурра доніс сподвижник, генерал Вілкінсон: він казав, що Бурр збирається захопити Луізіану і оголосити себе королем. Але єдиним доказом зради виявилася «копія» листа, написана рукою самого Вілкінсона. Бурра виправдали. Потім Верховний Суд зняв обвинувачення у зраді з Боллмана, вербовщика його приватної армії, оскільки пред’явлене тому обвинувачення не відповідало конституційним критеріям зради. Суддя Чейз також підтримав це рішення.
«Я останній федераліст» – міркував Семюел Чейз, подумки втікаючи на вершину гордості від шаленства подагричної болі. – «Та хто пам’ятатиме федералістів через сто років? Нас переграли, перевершили у цинізмі. Незалежність, здобуту нами, вже приписує собі демократично-республіканська секта. Що роблять зі Сполученими Штатами ці наполеончики, розпалювачі війни та лицеміри? Цей Джефферсон, який розставив всюди своїх людей замість наших. Цей Медісон, який приховує своє здирництво балаканиною про права людини та демократичні свободи. З піною в роті вони доводили аморальність земельних спекуляцій, воювали з нашим Верховним Судом, який узаконив ці спекуляції, але потім самі скупили більшу частину континенту. Американський народ ще побачить їхню зажерливість. Ще відкриється, як віддячили їм французи та іспанці за провальне ембарго проти Британії. Народ ще натерпиться, ще пригадає, як ці клоуни нападали на національний банк Гамільтона, поки не прибрали його до рук, і лаяли наші податки, поки самі не запровадили ще більше податків! Їх точно запам’ятають. А хто пам’ятатиме нас?..».
Семюел Чейз, батько-засновник Сполучених Штатів і суддя Верховного Суду, помер у 70-річному віці. Він залишив дітям у спадок майно вартістю близько 15 тисяч доларів, включаючи більше тисячі гектар землі та нерухомість у Балтиморі. Це майно не покривало епічні борги судді. Особняк, де він жив, віднесено до національних історичних пам’яток. Нині там знаходиться будинок для престарілих.
На честь Семюела Чейза названо відділення організації «Доньки Американської Революції» у місті Солсбері, штат Меріленд. Місцевий професор історії Вільям Роутен у статті під назвою «Семюел Чейз – факел свободи» цитує спогади зі щоденника Джона Маршалла, голови Верховного Суду Сполучених Штатів, про дідугана з копченим обличчям: «Я вважав пана Чейза одним з тих людей, чиє життя, вчинки і думки найбільше вплинули на Конституцію цієї країни».
Чейз увійшов в історію Сполучених Штатів як символ незалежності судової системи. Всі судді Верховного Суду звільняли місце наступникам після смерті або відставки, тільки Семюела Чейза спробували усунути через політичні погляди. Ініціатори імпічменту осоромилися, суддю було виправдано за обвинуваченнями в зраді. На його прикладі політики вчаться не втручатися у правосуддя, а судді – уникати політичної заангажованості.
Це оповідання написане під враженням від біографії судді Чейза на основі художнього бачення історичного контексту та творчої реконструкції психологічних деталей. Якими насправді були думки та мотиви героїв оповідання, ми можемо тільки здогадуватися. Однак у переказі подій минулого автор намагався дотримуватися документальної точності.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.