Наша пам`ять може віднести нас в ті моменти майбутнього яким не судилось збутись
Сьогодні моя подруга розказала мені страшну звістку - помер її дідусь.
Впринципі, нічого нового не сталось...Життя і смерть поєднані в нашому житті...
Але чому тоді це так боляче?
Після того , як ми поговори з нею, я прийшла додому, сіла на диван і заплакала.
Я згада про свого дідуся, якого втратила майже 6 років тому.
Коли почула тоді цю звістку , я не могла повірити в це... Ця думка просто не могла знайти місця в моїй голові. НУ як це, дідусь якого я бачила ще вчора - помер? Дідуся, з яким ми збирались піти на концерт до сестри - більше немає? Дідусь, який так мріяв побачити моє весілля - не буде присутнім на ньому?...
Пройшло майже 6 років і я досі не можу повірити...
Здається, що вже зараз зайдеш до нього, від тебе обійме, скаже , що чекав...І ви з ним поговорите про все: і про навчання, і про роботу, і про погоду, і про інженерію, про метеликів...про майбутнє.
В якому його вже немає.
І ніколи більше не буде.
Не тут.
Не зараз.
Не в цьому житті.
Мій дідусь був дуже світлою людиною.
І він залишиться в моєму серці.
В найкращих спогадах.
В найкращих моментах.
Назавжди
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.