Вічний революціонер

Події, що відбуваються в нашій країні просто спонукають до написання подібних рядків...

Вічний революціонер

дух, що тіло рве до бою

рве за поступ, щастя й волю

він живе, він ще не вмер

«Революція»…Наскільки це живе та насущне для України слово.

А все почалося 24 листопада 2013 року. На Євромайдан прийшло більше 120 тисяч українців. Їх об’єднувало одне – бажання увійти до Європейського Союзу. Після цього близько тисячі людей не повернулися до своїх домівок, а залишилися до кінця відстоювати гідне звання – європеєць! Але всі наші мрії були розбиті 29 листопада.

Саме цього дня відбулася конференція у Вільнюсі, на якій вирішувалася європейська доля України. І що? Нашого пана президента посадили у куток до братів-білорусів і він ні з ким не говорив, тільки зі своїм перекладачем. Він навіть нікому не пожав руки після засідання. Але у фото сесії прийняв участь. Так скажемо, відмітився, що все таки був тут.

Після цього дня все в Україні змінилося. Змінилися погляди людей, партійні білети, самі люди змінилися і майдан також, змінився. Особливо помітно це стало у ніч з 29 по 30 листопада . Студентів, на площі було нещадно побито загонами «Беркуту». Коли всі мітингувальники побачили, що на них насувається кривава розправа вони  пішли до капели. Дівчат заховали всередину, а хлопці зробили коло захисту для своїх жінок. І всі співали український славень так, наче молитву, крізь сльози. Молодь розуміла, що більше такої країни, яка була раніше не буде, таких людей більше не буде і влади такої, також.

Крики, удари, помахи палицею…І ось, шоста година ранку – майдан пустий. Що було вночі? Це була кривава розправа влади зі своїм волелюбним народом. Студентів безпощадно лупили здорові натреновані чоловіки. Вони добивали їх до полу смерті, а тоді ставали їм на голови і фотографувалися. Дівчат безтями тягнули за ноги по асфальту. Хлопців з окривавленими пробитими головами направляли до шпиталю.

Так! Це наша країна! Наша влада! Влада, яку ми самі обирали. Хоча , мабуть, правильніше буде сказати «влада, яка сама себе обрала». Але то вже інша тема.

І ось настав той день, коли українці повиходили зі своїх домівок і почали висловлювати свій протест, проти тієї влади, яка так безпощадно робить розправу зі своїм народом. Напрям майдану вже змінився : якщо раніше це була Євроінтеграція, то тепер – це вимога відставки уряду Азарова та оголошення імпічмента пану Президенту. Люди виходи на вулицю просто, щоб висловити свій протест. Не всі були прибічниками певної партії, нікому не платили гроші, а навпаки, люди за власний кошт приїжджали у Київ. Всі хотіли більше України в самій же українській державі, головним символом якої є наш славень – гімн. Які насправді пронизливі і живі до болю в ньому слова.

«Душу і тіло ми положим за нашу свободу…»  Зараз, для всіх жителів майдану це стало стилем та самим сенсом життя. Добитися свого, поклавши будь-яку ціну та зробивши все можливе. Бо якщо не сьогодні то коли? Коли ми станемо жити краще? Коли ми перестанемо сварити нашу владу? Коли ми будемо європейцями? Коли це все станеться? Якщо не сьогодні – то вже ніколи! І якщо не ми – то вже ніхто!

Якщо ви не виходите на вулицю і не показуєте протест нашій владі, тим самим ви погоджуєтесь з нею і стаєте на її бік. Отже, ви ЗА те, щоб молодих дівчат забивали до смерті. Ви ЗА те, щоб наша влада крала в нас гроші. Ви ЗА те, щоб наше існування на цій землі (так, так, саме існування!) було довгим та нікчемним. Ви за бандитів!

І ви знаєте, я не хочу дружити з бандитами. З дитинства їх не люблю.

Якщо ви також, то приєднуйтесь до нас! Виходьте на площі міста, організовуйте страйки, виказуйте свій протест владі! Покажіть, що прості українці можуть думати головою та самі вирішувати, яке буде майбутнє у країни і у їхніх дітей! Не бійтеся! Масових звільнень та виключень з навчальних закладів не буде!

Запам’ятайте, сьогодні ми з вами робимо майбутнє нашої країни. І яким воно буде, залежить тільки від нас. Тож, давайте браття «станем всі від Сяну до  Дону і покажемо, що ми козацького роду»!

Слава Україні!