КРУТИ : ЩЕМ І НАДІЯ.

КРУТИ : ЩЕМ І НАДІЯ.

  29 січня Україна вшановує подвиг Героїв Крут. Подвиг, який став легендою і який називають „українськими Фермопілами”.  На жаль, і тут не обійшлось без міфологізації.

  1918 рік-це рік народження Української Народної Республіки на руїнах Російської імперії. Ідеологічні пошуки, вдалі та помилкові кроки українських політиків на шляху державотворення. Спроба вже більшовицької Москви повернути контроль над Україною. Чудернацька, „потягова” війна, яка велась, головним чином, вздовж залізничних колій, Червоні комунари наступали на українську столицю двома групами по залізничних напрямках : Харків-Полтава-Київ та Курськ-Бахмач-Київ. Дисципліна у війську була низькою : пияцтво, грабежі, насильство, дезертирство...

  Українські частини, як і вся стара армія, були морально розкладені більшивицько-комуністичною агентурою так званих робочих агітаторів. Повіривши в популізм про мир,землю і заводи, вояки стали небоєздатні. Фатальним політичним прорахунком соціалістичного керівництва Української Центральної Ради була відмова від творення власних збройних сил ( з чим категорично не погоджувався Симон Петлюра). Військові сили в Української Народної Республіки (УНР) у Києві було до 20 тис., але боєздатних серед них було небагато. У критичний момент  опорою української влади стали, загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри і Галицький курінь українських Січових Стрільців Є.Коновальця (майбутнього творця ОУН).

  Бій відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути, за 130 км на північний схід від Києва. Більшовицьке угруповання складало 6 тис. бійців, із кулеметами та артилерією. З українського боку-близько 600 бійців (4 сотні 1-ї Київської юнкерської школи імені Б. Хмельницького, сотня Студентського куреня, добровольці з підрозділів місцевого Вільного Козацтва). На озброєні у них було 16 кулеметів та саморобний бронепотяг з артилерійською гарматою на платформі.

  Більшовики, керовані колишнім жандармом Ніколаєм Муравйовим втратили вбитими 300 солдатів. Шоковані таким опором малочисельного українського війська і такими втратами, вони розстріляли 27 студентів та гімназистів, які  відступаючи, випадково вийшли на вже зайняту комуністами станцію і потрапили в полон. Перед тим, як цих юнаків розстріляти, московський червоний комісар Єгор Попов, розлютований такими втратами наказав роздягти цих юнаків і відрубати їм дітородні органи (Про це пише письменник Юрій Покальчук в одному з своїх оповідань). Перед цим, учень 7-го класу Григорій Пипський з Старосомбірщини почав співати гімн „Ще не вмерла Україна”, і решта студентів підтримала спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

   Приблизні втрати українців становили 90 вбитих, більше сотні поранених та зниклих безвісти. Найбільшими втрати були серед студентської сотні: 27 розстріляних, 10 вбитих у бою, 30 поранених. На полі бою загинуло 10 старшин.

    Український загін відступив у напрямку Києва, Більшовики впорядкували свої підрозділи, відновили залізничну колію і незабаром продовжили наступ на столицю України.

    Спочатку радянська пропаганда намагалася подати бій під Крутами як поразку добірних загонів Симона Петлюри та галицьких Січових Стрільців.

    Згодом було вирішено за краще сам бій замовчувати, а петлюрівцям та галичанам приписати „криваву розправу” над повсталими робітниками заводу „Арсенал” у Києві. Ніде правди діти, жорстко придушили повстання червоних емісарів на „Арсеналі”. Але про знущання над полоненими навіть мови не могло йти. Це було цивілізоване військо з офіцерством, яке пройшло вишкіл в кращих військ, зал Європи.

   В роки Незалежності, намагаючись замаскувати факт московської агресії проти України, бій під Крутами вже намагалися подати як елемент громадянської війни між українцями. Для спростування цієї брехні достатньо згадати, що більшовицька орда під Крутами складалась з московських і брянських червоноармійців та балтійських матросів. Між тими  матросами було 19 українців (всі вони відмовились воювати проти своїх, за що були арештовані і розстріляні).

   З українського боку, згадуючи бій під Крутами, довго було прийнято говорити про трагедію трьохсот юнаків, студентів та гімназистів, які  виявились єдиними захисниками УНР і віддали своє життя за Україну. Акт героїзму та жертовності молоді, спричине-недолугісттю керівництва Центральної Ради, засліпленого ідеєю „пролетарського інтернаціоналізму” та  „всесвітнього соціалізму”, тільки підкреслює вищість ідеалів молодих  від прагматичності „досвідчених”.

   Виправдовувати блукання соціліастичними манівцями більшості тодішніх українських політиків, шукати ознак вдалих державних рішень в історика Грушевського або письменника Винниченка-справа даремна. Марно й шукати інших пояснень фактичному зникненню наприкінці 1917 року  української армії, окрім як нерозуміння її значення більшістю естетів та інтелігентів, які входили до складу керівництва УНР. В кращому значені вони були байдужі до творення національної армії, а в гіршому –ставились до її існування вороже.

   То ж хто не хоче годувати свою армію - той годує чужу.

   А все ж таки, під Крутами воювали не триста необстріляних гімназистів. Переважно це були юнкери, майбутні офіцери, чимало з яких уже мали досвід боїв на фронтах Першої Світової. Вони організували ефективну оборону, завдали противнику значних втрат, затримали його і тоді відступили. Події під Крутами – це не трагедія українського юнацтва, а успішний бій молодих українських військовиків.

  Не слід забувати і про те, що відбувалося у цей час у Києві.

  Саме тоді, 29 січня, очікуючи з дня на день підходу червоних військ, більшовики підняли повстання в столиці України. На жаль, повстали частвоко й українські солдати полку ім.. П. Сагайдачного, Богданівського куреня (до нього належала охорона „Арсеналу”) та частини полку ім.. Шевченка. Інші військові підрозділи переважно оголосили про нейтралітет, воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Бо гунського полків, Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, Вільне козацтво. Становище змінилося 1 лютого, коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри та Гордієнківський полк, який привів із Північного фронту полковник Всеволод Петрів. 2 лютого повстання було придушене, а 4 лютого впав і „завод „Арсенал”.

   Хоча 8 лютого 1918 року більшовицькі війська після 4-денного арт. обстрілу та запеклих боїв захопили Київ, перед цим українські війська і розгромили більшовицький заколот у столиці, і провели успішний бій під Крутами. Чому французи мають за національне свято день здобуття Бастилії, (де й опору не було), а ми сором’язливо витираємо з пам’яті штурм „Арсеналу”? І чому це Крути перетворились на трагедію? Чому з подачі чужих псевдо істориків ледь не найбільшим успіхом війни 1918-1921 років подається бій під Мотовилівкою, де, власне билися прихильники українського гетьмана Скоропадського та української Директорії Петлюри? А де ж інші наші перемоги над зовнішніми ворогами, агресорами та окупантами?

   В українській історичній пам’яті штучно плекається своєрідний культ поразок. Хіба це робиться не агентами московського впливу? Петро Сагайдачний громив турків під Хотином, штурмував Москву, але нам чомусь нав’язують пам’ятати  лише татарський полон та плач бранців на турецьких ринках Стамбул. Богдан Хмельницький кілька років поспіль громив польські війська. Але ми чомусь найурочистіше вшановуємо полеглих під Берестечком. І тільки ледь пригадуємо розгром московських військ князя Трубецького – Іваном Виговським під Конотопом.

   Невже пам’ятати про загиблих під час поразок важливіше, ніж вшановувати полеглих у переможних битвах? Звідки молоді взяти почуття гордості за свій край та свій народ, якщо наша історія штучно перетворена на ланцюг невдач, зрад, поразок? А українські вояки тільки те й робили, що століттями гинули у нерівній, а отже безперспективній, безглуздій боротьбі? Потрібно нарешті викинути на смітник написану противником концепцію „трагедій та поразок”. Мусимо пам’ятати тисячі жертв військових невдач та водночас вшановувати переможців  Пилявців і Конотопа, Маківки і Крут. Та сотень інших, менших і більших українських військових звитяг.

   Тож нам щемить за наругу над 27 підлітками та юнаками скоєну московськими зайдами. Але нас не покидає надія, що ми позбудемось цих зайд та їх прислужників.

Слава Україні.   В. Білокінь