Мільйоноголосий стогін землі - у морі сліз без дна і берегів - 5

До 80-річчя Голодомору

Сухорукий параноїк Джугашвілі ще в 1928 році не тільки запропонував “стиль” поводження із селянами на новому історичному витку, а просто подав методичні розробки порушення правових норм, законності в угоду потреби політики. Відтоді стало зрозуміло – до людей можна застосувати будь-яке беззаконня. Чим далі, тим легше було відступати від моралі, від закону, від людяності. Чим далі масштаби протиправних, антигуманних акцій зростали, набирали глобальних розмірів, почалося винищення народу. Не так, як стверджували офіційні історики: економічні негаразди., управлінське безладдя, провали в пожадливому гоні індустріалізації вимогам рішучих дій від влади. Розплачувалося за це селянство – кров’ю, хлібом, життям майбутньої нації – молодим поколінням, тисячами  й тисячами дітей.

             Голод було спрямовано, щоб учинити масове винищення кращих сил українського народу, позбавити його історії та культури в цілому і на майбутні роки тримати його в страхові, непевності, покорі. А в упокорених і думки не виникне організовано протидіяти свавіллю. Диктатор знав, що робить, він був сміливим  тільки тому, що був тираном. Його ж холуї та прислужники навряд чи розуміли всю глибину підступності та злочинних стратегічних задумів вождя. Вводилася практика натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами - на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників-боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди - насіннєвий, продовольчий і фуражний. Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях заносились на "чорну дошку". Статут "чорної дошки" означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів 5 областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях. Зграя бузувірів, щоб догодити і вислужитись, може кинуть псові жирніший шматок, заповзялася  виконувати злу волю пахана. Сміливці: вони їли з кривавих рук тирана. До організації голоду доклали руку Л.М. Каганович, який прибув в Україну слідом за Молотовим, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В. Косіор, голова Раднаркому УСРР В.Я.Чубар. У січні 1933р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П.П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично - диктатором України. За його вказівкою в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно. За десять місяців Постишев призначив 1 340 нових людей до керівних посад, змінив 237 секретарів райкомів, 9 секретарів райвиконкомів, 158 начальників райконтролькомісій. Одночасно було створено 643 політвідділи МТС та 302 політвідділи радгоспів. Ще 10 000 активістів були послані безпосередньо до колгоспів, у тому числі 3 000 були призначені головами чи секретарями колгоспів. «По-суті, це було безпрецедентне загарбання української території. Ціла армада озброєних до зубів сталінських емісарів рушила проти країни, яка помирала у голодних корчах. Це була тотальна агресія, вона не мала нічого спільного з економічними мотивами» Спочатку - моральна травма, потім – глобальна акція по деморалізації народу, з яким легко розправлятися. Голодомор – це грандіозна акція умиротворення українців, незалежно від місця проживання.

Голодували також і на Кубані, і на Північному Кавказі та в Казахстані, де мешкали численними групами етнічні українці. Ось свідчення Петра Вира із книги “Знищення Кубані”: “За наказом ЦК КПРС і уряду СРСР жителі із сіл Кубані були заслані на далеку Північ за те, що “не  виконали план постачання пшениці і саботаж”. Виселенням керував помічник начальника ГПУ уповноважений Політбюро Катаєв. Масштаби висилок, або іншими словами, знищення декількох сотень тисяч кубанських українців можна уявити собі із наступних цифр: села Полтава з населенням 17 тисяч, Умань – 45 тис., Мишастівка - 40 тис. душ були виселені повністю. З деяких сіл жителі були виселені частково, наприклад, із с. Іванів вивезли половину мешканців.

            Сільськогосподарський реманент і особисте майно, яке люди приготували, щоб узяти з собою на вислання, відібрали в них при посадці в потяг. Відправлення на вислання супроводжувалося публічними розстрілами та кровопролиттям. В цілому на Кубані голодною смертю загинуло понад 1 млн. чоловік”. Було виконано задумане іудами: «Решить проблему козачества путєм полного истребления…все деньги и имущество конфисковать», - ще наказував Ульянов-Бланк-Ленин.

            Економічні, соціальні, демографічні і політичні наслідки голоду в деякій мірі досліджено. Так, у книзі “Голод 1932-33 років на Україні очима істориків, мовою документів” читаємо, що в травні 1932 року 13 районів Київської області були визнані першочерговими по наданню продовольчої допомоги. На 1 березня 1933 року серед 48 населених пунктів зафіксовано: голодуючих  дорослих – 8129, дітей – 7155, хворих – 180, опухлих – 506, померлих – 802, випадків людоїдства – 1, трупоїдства – 3. По Київській області: голодуючих дорослих – 93636, дітей – 118199, хворих – 15628,  опухлих – 47392, померлих – 12801, людоїдства – 72,  трупоїдства – 65. Разом з тим, говориться далі, слід відзначити, що йде заниження цифри померлих, оскільки перевірка на місцях показала, що по Сквирському району з 1 січня по 1 березня, за звітними даними, померло 802, між тим під час перевірки встановлено 1773 смертельних випадків. Щоб уявити масштаби трагедії, наведемо такі дані: в Каленні від голоду померло 500 людей, на війні – 97, в Оріховці – відповідно 380 і 118, у Малих Лисовцях – 438, Миньківцях – 269…

             Але ті духовні втрати, що їх завдано українському народу злочинною політикою тоталітарної системи на селі, поки – поза увагою “істориків - ідеологів”. По-перше, поки не народиться плеяда вчених з новими поглядами на життя і його розуміння, по-друге, явища духовного життя якнайменше піддаються цифровим викладкам, статистичним даним документів. Хто й коли скаже, скільки людей, тих, кому пощастило вижити в тому апокаліпсисі, за одним духом зрікалися і мови своєї, і звичаїв, і віри, і пісень, які могли б висловити в них людську думку? Сотні тисяч хат стоять сьогодні пусткою – в них немає господарів. Села - напівпорожні, закриваються школи, дитячі садки, завмирає життя. То мститься зневага до селян-годувальників, ота злочинна наруга, пекуча несправедливість, апогеєм якої були 1932-33 роки. Вони лишили по собі не тільки мільйони безіменних поховань, а й страшну духовну руїну. Бо коли в селянина вибили з-під ніг землю, у безсилій розпуці рвалося селянське серце, тріпотіло у страхові, у печерній покорі, і у вічній тривозі - душа, аби не втратити й ту мізерію, що їм милостиво куцо вділила система зла. Мораль, традиції, талант народу, його пісні, віра і надія – все це було відкинуте новою реальністю як непотріб, анархізм і пережиток. Страшне попелище лежало там, де ще недавно цвіла оаза духовного життя народу. Фашисти двох країн добре співпрацювали і впроваджували в дію рекомендації Й. Гебельса: «Якщо народ позбавити його історії, то через покоління він перетвориться в натовп, а ще через покоління ним можна буде управляти». Продовження переписування історії триває… То нами вже управляють, чи ми поки натовп..???

            Людські серця здригаються від правди. Цей стан єства не залежить ні від місця проживання, ні від віросповідання, ні від громадянства – настільки приголомшує  глобальність трагедії, підступність влади. «Зброю, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом», - писав автор терміну «геноцид» Рафаель Лемнік. Переконуєшся, що праці зарубіжних дослідників - це зовсім не “наклепи на соціалізм”, не побрехеньки підлих радянологів чи помста відщепенців, а звичайна констатація фактів – наша оголена дійсність, яку так ретельно затушовували і підфарбовували впродовж десятиріч веселковими фарбами запопадливі брехуни. Письменник Василь Барка, автор книги про Голодомор  «Жовтий князь»(1961р.), що користувався принципом: «Свідок для суду – розповідати, що сталось у житті» , писав: «Тепер правда народна, як білий привид, - в крові, постає на весь зріст перед людством, правда непереможна: через страждання і саму смерть».

            Красно переплетені із золотими відтисками томи історії мовчать або згадують академічно сухо, кількома рядками, про пекельне дійство. Це той безпрецедентний випадок, коли марно звертатися до архівів чи стенограм – істина не там. І тим паче - не на шпальтах тогочасної преси, яка, як правило, була підкаблучна і оспівувала на всі голоси всенародну любов до негідників. Правду про незбагненний за жорстокістю і цинізмом, найжахливіший витвір нелюдів, розмах і форми якого стали зловісними провісниками подальшого життя народу, яке до сьогодні знають люди-очевидці, що дивом вижили в пеклі. Осягти повністю сторінку за сторінкою хроніку голодомору на Україні - непросто для нервів. Євдокія Петрівна Хвиль із Вінничини підсумувала: «Пиши, пиши найгірше, що можеш уявити, і то буде лиш півправди». Не одна з матерів повторювала слова застороги нащадкам: «Сину, як я помру, то в мене і в могилі руки тряситимуться від страху». Нелегко читати, але треба, бо без повної правди про минуле, якою страшною вона б не була, не мислиться процес подальшого життя і народу. Народна пам’ять – найдостовірніше джерело пізнання, а розкута самовідданість народу – найсправедливіша історія пережитого лихоліття.

             З книги В.Маняка, Л.Коваленко “ЗЗ-й. Голод. Книга-Меморіал” очевидці згадують: “Забрали все: реманент, тягло, дрібну домашню худобу і птицю. Та найголовніше – землю, вимріяну віками...; вигребли до зернини збіжжя, квасолю, картоплю, навіть буряки..., перекинули і змішали з землею ділянку з капустою і огірками. Районні уповноважені з червоними носами і посоловілими з похмілля очима...  Робили від сходу до заходу безкоштовно, за юшку і “палички”, влаштовували “штаби” і по 5-6 разів викликали ледацюги -“активісти” і брали гроші, золото. Хто сплачував “податок”, відразу набавляли новий. Хто не міг – били, причиняли дверима руки, змушували лізти під стіл і гавкати чи нявкати; штрикали загостреними шворнями у дворі і на городі – шукали зерно, пороли подушки і дитячі ляльки; забирали всіх корів, вантажили у вагони, замикали і тримали під вартою, доки все не поздихало з голоду, пекли і їли млинці із жолудів,  козельців дубової кори, їли цвіт конюшини, акації, липове листя..., воронячі гнізда, річкові черепашки, просяну полову, їли їжаків, вужів, навіть жаб, дохлих коней і корів, шукали гнилу картоплю, варили борщ з лободи, сушене листя  з липи терли і пекли млинці; їли траву, підметки і гризли дверні косяки; вимирали сім’ями, кутками, селами..., селом їздила підвода, підбирала мертвих, а то й ще живих; олов’яний погляд впав на трирічну дівчинку..., у жмені картопля, підійшов, вирвав і розчавив (поховали з почестями орденоносця), собак і котів не було, миші поховалися, горобці боялися, бо ловили і їли; хлопчик 6 років йшов у ясла. Схилився до хвіртки і просить: “Тьотю, дайте шматок хлібця, дуже їсти хочу”. Не дала, бо сердилася – кілька днів тому повиривав висадки і поїв. Не прощу. Увечері йдемо з роботи, а воно сидить зігнулося прямо на стежці. До нього – мертве! Сіло спочити і захололо.

            Люди їли “хліб”, зроблений з кропиви, “оладки” зроблені з одного виду бур’яну, “кашу” – з іншого. Їли кінський гній через те, що він містив цілі зерна пшениці. На початку зими поїли всіх курей та іншу  живність, яка ще залишилася, тоді  перейшли на собак, а пізніше – на котів. Їх нелегко було піймати. Здичавілі тварини почали боятися людей. Ловили мишей, щурів, голубів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкурами та підошвами від взуття. А коли зазеленіла трава, почали пастися, викопували коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, кропиву..». «Це були такі нелюдські, неймовірні злидні, такий жах, що вони здавалися майже несправжніми, це не вміщалося в межі свідомості. Я почував себе хворим. Цілий рік я не міг писати», - писав Б.Пастернак після поїздки на село по збору матеріалів про нове і світле життя.

             Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити в школу, залишились тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися, бо голодні вчителі подалися до міста...

             З тих, що вмирають з голоду, все одно нічого не візьмеш. Коли держава вже нічого не могла вичавити з людини, та ставала просто непотрібною.

Люди ховали жмені зерна у скиртах і на горищах, у грубах і ляльках. Та знаходили скрізь – надто ретельно виконували свої опричницькі обов’язки поважні при галіфе і пагонах уповноважені з райкому і новоспечені місцеві “активісти”. Ретельність їх не мала меж...

...Ходила така комісія – “макогонщики”, і все в людей забирали-грабували, навіть зерно з динь, кавунів і гарбузів у вузликах.  Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи і очерету, жали на ставках та варили “капусту” і так рятувались. Але кожний третій помирав з голоду. Це була не трагедія 33-го, а катастрофа нації.

Тоді було так: сьогодні сусід іде до сусіда робити трус, а завтра той іде до нього. Таку ворожнечу розпалювали між людьми”.

Буксирні бригади нічим не відрізнялися від банд головорізів. Ці бригади складалися з одного члена виконкому сільради та одного з членів правління колгоспу, 2-3 комсомольців, одного комуніста. Часто залучали вчителів, а під час канікул – кілька учнів.

Один з активістів розповідав: “Боротьба проти куркулів проходила в дуже важкий період, двічі в мене стріляли на селі і один раз поранили. Скільки житиму, ніколи не забуду 1932 рік. Опухлі селяни лежали безпомічні в хатах, кожного  дня забирали трупи. І все ж ми мусили якось видобувати хліб із сіл і виконувати план. Зі мною був приятель. Картини неймовірних людських страждань приводили його в розпач”.

“Ви тільки подивіться на цих паразитів! Вони пішли викопувати жолуді під снігом голими руками. Вони на все підуть, аби не працювати”, – зло обмовлювались ситі члени сільради.

Інший в ме-му-арах згадує: “У деяких випадках ми були милосердні й залишали селянам  трохи картоплі, гороху, зерна, щоб годувати родину. Але жорстокіші забирали не лише їжу та худобу, але також усе цінне та зайву одежу, у тому числі ікони, самовари, килими чи навіть металеве кухонне начиння, гроші, якщо їх вдавалося знайти”.

Використовувались абсолютно ненормальні засоби – нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10% до 15% виявленого, як премію. Із Дніпропетровщини цей передовий досвід поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови від 17 лютого. Ця практика гірка залишилася до сьогодні.

Люди робили все, що завгодно, аби дістати щось і прогодувати сім’ю. Тоді державні мужі схаменулись і вирішили, що це дуже просто, бо “хліб – це велика рушійна сила цих юрб...” і відкрили магазини торгсини, де можна було поміняти лише на коштовності, іноземні гроші та інші прикраси й цінності  хліб – ось до яких форм дійшов грабіж.

Продовжимо далі слухати розповідь мемуаристів:  “Протягом жахливої весни 1933 року я бачив людей, які вимирали від голоду. Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством, а йшов весною переконувати людей, що ледве пересували ноги, худі як скелети, опухлі, вийти в поле, щоб виконати більшовицький посівний план ударними темпами, і я також не втратив віри. Як і раніше, я вірив, бо хотів вірити. Я вже призвичаївся до цієї атмосфери терору, я внутрішньо опираюся реаліям, які ще вчора паралізували мене”, – ось так описував свою нікчемну роботу один із активістів.

А хліб був, і то не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Під надійною  охороною лежали хлібні гори на складах заготзерна, а то й під відкритим небом. У буртах, за колючим дротом, громадилися кукурудза, жито, пшениця, які переробляли на технічні цілі, працювали на всю потужність спиртові заводи, лежав хліб для відправки за кордон, а то й гнив під відкритим небом. Люди бачили це, до краю змордовані, вже “ходячі трупи”. Вони добиралися до рятівних і недосяжних хлібних припасів і вмирали тут-таки або голодною смертю, або від кулі вартового.

Масово хліб вивозився за кордон морями і залізницею. Йшло зерно в Європу за угодами, йшло, як подарунок безробітним загниваючого капіталізму від заможного радянського селянства, що пізнало радість колективної праці. У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн.

Ось що пише М.П. Чикера в книзі “Служба особливого призначення,” виданій 1975 р. в Москві: “Ще страшніша аварія спіткала пароплав “Харків”, який ішов з вантажем 8900 тонн зерна та сільськогосподарських знарядь з Одеси в Лондон. 8 березня 1933 року в тумані на підході до Босфору, через помилку, допущену штурманом, судно сіло на прибережну мілину турецького берега... Невдовзі з моря подув сильний вітер, судно розвернулося, піднялася хвиля... Роздування зерна викликано деформацією сталевих поперечних переборок і палуби... Вранці 11 березня “Харків” почав переламуватися на 2 частини... майже 9 тисяч тонн зерна опинилося на морському дні. Саме в ті дні, коли голод нещадно винищував українські села”. Наведено один факт, а скільки їх було?

Вивіз хліба на зарубіжні ринки значно збільшився саме в рік голоду. Представник уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з проханням до Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією:"В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду - селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним." Дивно: країна посилено вивозила хлібні запаси за кордон, коли її громадяни масово гинули з голоду. Саме за це, напевне, СРСР був прийнятий в лігу націй. Але були ще й щиросердні люди за межами України, що простягали руку допомоги голодному селянству, – опрічники відхилили цей жест доброї волі і милосердя. Прийняти допомогу, означало визнати факт голоду. А як його визнати, коли саме в цей час країна вивозила свою пшеницю за кордон. Ні,  “геніальний вождь всіх народів і часів” піти на це не міг. Хай краще мільйони людей вмирають з голоду - до них  жалю він і його прибічники не мали.

Колективізація стала культурною катастрофою величезних розмірів. Вона здійснювалася за допомогою масових репресій державними органами влади. «Ця компанія проводилася засобами насильства, голоду, вигнання з домівок, конфіскацією майна, вбивств, тривалого ув’язнення, виселення у фактично нежиттєздатні райони Росії, зокрема Сибіру, вона коштувала неймовірних страждань величезної маси людей: дітей, їх батьків, дідів і бабусь тощо. Мільйони загинули від голоду, мільйони інших померли внаслідок вигнання з власних хат і заслання або від знущань, хвороб, епідемій, що стали наслідком колективізації». Виселення сотень тисяч українських хліборобів, ув’язнення і використання на будівництві каналів, на золотих розробках Сибіру, смерть і руйнування родин, викорінення традицій, багатомільйонні жертви голодомору – підступні, широкомасштабні людиноненависницькі акції, які не мали аналогів в історії. «Коли ще в історії існували мільйони людей, які раптово вирішили зруйнувати власну культуру та замінити її на іншу»? – запитує В. Нолл.