Лицар духу

( Виступ на вечорі пам’яті Л. Кльоца 25 листопада 2006 року)

          Сказано: хто був першим – стане останнім, хто був останнім – стане першим. Такі люди - сіль землі і зміст її буття. Коли в народі перестануть народжуватися В.Чорновіл, В.Стус, О.Гірник, В.Макух, сім‘я Січко, О. Мешко, О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко, М.Бойчишин, Т.Шинкарук, Л.Бондар-Дністровий, Л.Кльоц та тисячі інших безіменних, тоді у нього відніметься  життєдайна сила, що стримує світ від погибелі. Нам здається, що народження героїв відбувається десь там – далеко, за особливих обставин, в дивовижний, не наш час. Нам здається, що вищий подвиг – подвиг духу – вже не відвідує Божою милістю нашу стражденну та грішну землю.

            Кажуть, що нема пророка у своїй Вітчизні. Як же глибоко помиляються вони, що коять зло, бо зневірились, та сильні духом не бояться вбивць тіл, бо вірять і знають – душі вбити не можна. Адже силу породжує не фізична міць, а непорушна воля і твердість духу. Пророки – і одного з них сьогодні ми вшановуємо, який повернувся до нас в граніті – в нашій пам‘яті ожив славний лицар народу, який пішов на Голгофу заради Правди, Народу, України та своїм життям і благодіянням наблизив людей до Істини.

Вони ходять по нашій грішній землі тими ж дорогами, дихаючи тим же повітрям, бігали тими ж росяними стежками. Здається, жили ми всі за однакових обставин, в одному і тому ж оточенні існували, одним і тим же життям жили ніби, але для одних - Україна дуже багато значить, іншим до неї байдуже, якесь територіально-кишенькове ставлення. Ще інші, скажімо, якусь причетність тимчасово-локальну часом відчувають, але не дуже до серця беруть. Звідки ж беруться переживання за народ, за Україну, як до особистої долі? Ніхто нас спеціально не виховував, ніхто не закладав у нас думку про Україну, навпаки, все робилося для того, щоб ми жили манкуртами – бездумно і не бачили далі свого носа, бачте, рабами-маргиналами легше понукати. Найбільше рабство – не володіючи волею, вважати себе вільними(Й.В.Гете).

            Але приходить час – і вона, оця іскорка, в тобі розгорається, озивається та задумуєшся: і звідки оце береться в тобі, яке важко пояснити і зрозуміти? І оте невловиме і непримітне в дитинстві, яке не зовсім можемо усвідомити, оте потаємне і незбагненне оживає в душі: чи то на серце лягла далека щемлива материнська колискова пісня, чи то рожевий захід сонця, чи студенна вода річки Случ, чи стежинка, якою по росі він бігав босими ногами по парку, що згодом стане Державним історико-культурним заповідником «Самчики», який ще називають «українським Версалем», де в однойменному селі Самчики, що  в Старокостянтинівському районі на Хмельниччині 5 лютого 1956 року народився Леонід Миколайович Кльоц. І якщо б чогось з того або іншого не згадуваного, не було, так би й міг життя проіснувати, не торкнувшись глибиною душі до того, що є рідна Україна, її славний народ, - як це і є, на жаль, з більшістю.

            Чому так стається?.. Вони спосіб життя вибрали і ведуть інший, особливий – спосіб вищого духовного подвижництва. Світ не розуміє їх і часто намовляє на них, глузує, насміхається і кожен хоче прикластись та лягнути ослячими копитами - не відають, що творять. Їм плюють в спину, бо вони йдуть попереду них, попереду свого часу і епохою. Але вони терплять і, піднявшись силою віри над людьми уражених гримасою безвір‘я, вселяють у нас Віру, Надію, Любов та є світлом у темноті часу нашого. Світ може оскорбити їх, але не принизить ніколи, хіба що себе своїми ганебними діями. Доречно нагадати притчу: «Поглянь на лан дозрілої пшениці. Деякі колоски високі і добірні, а інші схилені до землі. Якщо зірвати ці високі, найдобірніші, то побачимо, що вони порожні, якщо натомість зірвати найнищі, найпокірніші, то побачимо, що саме вони обтяжені зерном». Гординя є марнотою. Він боявся Божого суду, а не осуду людей і не переймався глузуванням нерозумних. Ми знаємо, що святі  завжди є посміховиськом цього світу, бо вони кинули собі під ноги цей світ із його нікчемними цінностями і пустими гаслами. На жаль, ми бачимо пророків і прозріваємо, як завжди, коли їх немає з нами. Наш світ – всього лише неясне, замутнене зображення того істинного, сяючого, чистого і потаємного, до чого, в основному, пристосувалися всі, - але не Вони. Нехтуючи «людською правдою», яка прийняла форму вселенського обману і фальші, вони живуть Божою правдою, бо кожна людина - храм Божий і Дух Божий – живе в них: «Хто хоче йти за Мною, хай відречеться себе». Звичайно, в кожній людині природа сходить злаками і бур‘янами: вони поливають перше і полють друге. Для нього в житті , без сумніву, було тільки одне щастя – жити та творити для інших, і благодіяннями своїми наближатись до Бога. Ще Конфуцій говорив, щастя – це коли тебе розуміють, велике щастя – коли тебе люблять, а справжнє щастя – коли ти любиш. Він був по справжньому щасливий: любив людей, Україну, Життя, яке, не задумуючись, віддав заради народу і України. Його збили на взльоті, - на вершині творчої наснаги та молодості, - зупинили в русі на шляху до тієї, іншої, України, за яку він платив здоров‘ям і самим святим, - що існує у світі, – життям. Навряд чи наступні покоління зрозуміють, просто не повірять, що такі люди зі звичайної плоті і крові ходили серед нас по цій грішній землі. На жаль, світло свічки видне лише в темряві. І щоразу дивуєшся, з яких глухих закутків нашої благословенної землі пробивається в життєвий світ народжене нею, ніби велич землі виростає і відображається величчю духу її синів.

            Це проходило під час великого терору в 1937-38 роках?.. І вічно ставиш собі питання: як могло статися в кінці ХХ століття вбивство праведника? Як могло статися, що темрява поглинула світло? Як могло статися, що людолови-яничари, а вони ходять серед нас, погубили молоде життя патріота України? А пішов він із життя в кінці листопада 1985 р., коли всі «перебудовувались», не доживши до 30 років. Кожний знає, що є шанс прожити спокійно і піти непоміченим, або життям змінити цей світ. Вони змінювали життя, - хоча їхніми здобутками скористалися, як завжди, негідники та спритні пристосуванці, які ратували за рівність і братерство, а стали новорушами, - і пішли непоміченими: вічна і ганебна пляма на кожному із нас, що допустили таке.

            Тепер вони у виправдовування говорять, що тоді нічого не могли зробити, бо не були при владі, - просто треба завжди бути людьми. Як говорив В.Стус, - не обов’язково бути героєм, але обов’язково бути доброю людиною. Ці гнучкошиї слюньтяї, як правило, вони завжди при владі, - адже, саме прагнення до влади є найхарактернішою формою прояву садизму(Еріх Фромм), - які продалися за чечевичну похльобку, нині роблять те, що робили їх попередники: переслідують або дозволяють робити це іншим, звільняють з роботи, оббріхують і роблять їх злодіями, як правило злодії і кричать: «Тримай злодія», цькують і доводять людей до суїциду, обливають брудом чесних і справедливих людей, живуть по принципу: «я начальник – ти дурак», їх ненавидять за це, але ж, їх тішить і гріє, бояться. Це вони висмоктують життєдайні соки і отруюють життя, сіють зневіру, перекручують правду на свій, вигідний для них, лад, колотять світом, маніпулюють і роблять світ у кривих дзеркалах на догоду негідникам. Загальновідомо, що з Хама ніколи не буде пана…

            Так це було… Грубий цинізм, елементарна непорядність, брехня низького пошибу використовувалася і використовуються ними для досягнення, по суті, дрібних і нікчемних цілей. Вони не усвідомлюють, що злодіяння від глузливих ідіотів, це те саме, що похвала мудрого, - бо краще бути у повазі в одного мудрого, чим у сотні безхребетних дурнів. Вони забули біблійні істини, що байдужість – це душевна підлість, не знали або не усвідомлюють, що будуть покарані згідно із плодами їхніх учинків; горе тому хто несправедливо дім свій будує, бо їхня сила – це кривда, що впроваджує в блуд народ своєю неправдою, а слово блудне стане тягарем для них. Вони думають, що можна нечесними шляхами і єзуїтськими методами побороти правду, посміятися над нею. Вона ж, як життєдайний паросток, проб‘ється через залізобетон твердолобості, зради, лицемірства, заздрощів, фальші та злоби. Грам правди, - як кажуть, - тонну зла поборе.

            Це ще раз доводить, що правда ходить вузькими стежками і її вирішує не натовп: вона під силу не всім, а тільки Еверестам Духу. Правді, як правило, спочатку треба бути осміяною, а потім прийнятою. Його чесне життя не потребує виправдань, воно не потребує будь-якого захисту: жив у мирі, кривду обходив, а правду шукав - буде мати вічне життя з Богами в роду своєму. Сіючи зерна правди – світла і добра, думав про народ, який збере щедрий урожай щастя і любові. Він не сумнівався у тому, чи вистоїть в боротьбі зі вселенським злом, що заполонило все і вся, чи витримає і подужає громадські моральні випробовування, які звалились на його рід, чи порятує її якась вища надія. Не озираючись ні на кого, він збирав і закладав цеглини у фундамент для майбутньої будівлі - України.  В нього ніколи не виникало сумнівів і докорів, він не міг і подумати та в муках і стражданнях за народ, який не розумів і намовляв на нього, взмолитись і вигукнути: «Господи! Цей народ став мені затяжким, забери або його від мене, або мене від нього…»(Книга книг). Ми можемо передбачити рух небесних тіл, - як говорив Ньютон, - але не можемо передбачити і зрозуміти божевілля людей. Не нарікаючи на темряву, він не переставав запалювати свічку, яку весь час гасили. Та, на жаль, «…біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна» (М. Грушевський).

            Я засуджую режим, який породив владу, що дозволяла страху деформувати психіку, породила гіпертрофований страх, патологічну покірність, возвеличила в ранг добра - зраду, лицемірство, подвійну мораль, підлабузництво, підлість, створила атмосферу, де кнут і хамство починали уявляти, ніби вони геніальні. Натомість, правда, закони перетворилися в непотріб, а замість них – казуїстика, фальш і словесний блуд, де всі говорять і ніхто нікого не слухає і нікому не вірить, багато і всі пишуть та ніхто не читає, де робиться зло і не бояться гріха. Забули заповіді пращурів: душу потрібно свою слухати, і як совість говорить, до правди направляючи, так треба творити, а коли будете свою душу засівати зернами істини, любові, справедливості, праведності, миру, ненасилля, помірності, саморозвитку, совісті, благочестя і набожності, то збиратимемо щедрий урожай здоров‘я і щастя, радості і мудрості, сили і розуму.

            Суспільство, в якому люди засуджують добро, а з мовчазної згоди попирається чесність, в якому потрібні злочинці в обмін на святих, - хворе. Праведники живуть вічно, а нагорода їх – у Господа, «який гордим противиться, а смиренним дає благодать». У єднанні – сила народу.

Слава Україні!