ПРІОРИТЕТИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ КРІЗЬ ПРИЗМУ СТРАТЕГІЇ НАЦБЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Круглий стіл 19.02.2013. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ: АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ

Ситник Г.П. доктор державного управління, професор, завідувач кафедри національної безпеки НАДУСтратегія національної безпеки України (далі – Стратегія) відповідно до законодавства визначає загальні принципи, пріоритетні цілі, завдання і механізми захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз [1]. Вона є основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки, бо значною мірою визначає пріоритети вказаної політики на середньостроковий та довгостроковий період і порядок денний суб”єктів забезпечення національної безпеки [2].
Як правило, під поняттям “державна політика” розуміють дії органів державної влади, які спрямовані на розв’язування взаємопов’язаних проблем у певній сфері суспільної діяльності. Тобто ці дії передбачають задоволення тих чи інших потреб суспільного розвитку і очікувані результати впливу вказаних дій на стан справ. Тому, зокрема, необхідно сформулювати на загальнодержавному рівні уявлення про майбутній стан, механізми його досягнення, визначити довгострокові, середньострокові та короткострокові цілі, розробити план досягнення вказаних цілей, провести суспільно-політичну кампанію на підтримку вказаного плану. Щодо ефективності державної політики, то вона оцінюється рівнем поліпшення якості життя громадян та забезпечення національної безпеки [3].
З огляду на вищесказане логічним є уявлення про політику національної безпеки як діяльність органів державної влади, громадських та інших організацій, яка спрямована на реалізацію національних інтересів (у тому числі їх захист), збереження цілісності об’єктивно диференційованого суспільства та досягнення на цій основі прогресивного суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку особи (громадянина), суспільства і держави [4].
Основи політики національної безпеки згідно пункту 17 статті 92 Конституції України визначаються виключно законами [5]. З огляду на це Верховною Радою України у 2003 році було прийнято Закон України “Про основи національної безпеки України”, згідно якого окрім Стратегії розробляються та затверджуються й інші керівні документи, що визначають настанови, принципи, напрями діяльності органів державної влади з метою виявлення, відвернення і нейтралізації загроз національним інтересам України, зокрема, Воєнна доктрина України [2].
Очевидно, що вибір шляхів, конкретних засобів і способів забезпечення національної безпеки має бути продиктований необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам. Водночас, як зазначається у Стратегії, принципово важливим є неухильне дотриманням пріоритету прав і свобод людини та мирних засобів у розв’язанні конфліктів, чітке розмежування повноважень та відповідальності органів державної влади у забезпеченні національної безпеки та максимально можливе використання механізмів міжнародної колективної безпеки [1].
Політика національної безпеки та державне управління національною безпекою є дві нерозривно пов’язані функціональні складові єдиного процесу забезпечення національної безпеки. Це обумовлено тим, що під вказаним управлінням також розуміється діяльність суб’єктів національної безпеки, які використовуючи наявні можливості держави (дипломатичні, воєнні, економічні та інші), здійснюють розробку й реалізацію владних, регулюючих, координуючих, контролюючих та нормативних управлінських впливів на об’єкти національної безпеки з метою прогнозування, виявлення, запобігання та нейтралізації загроз життєво важливим інтересам людини, суспільства і держави [6]. Тобто метою як політики національної безпеки, так державного управління національною безпекою є підтримка на належному рівні захищеності життєво важливих національних інтересів, а також нейтралізація загроз послаблення ролі держави як суб’єкта міжнародних відносин та її спроможності реалізувати вказані інтереси на міжнародній арені.
Тому стан справ щодо забезпечення національної безпеки залежить не тільки від політики національної безпеки (у контексті принципів, напрямів, настанов, цілей тощо, які визначають її концептуальну основу), а й від ефективності державного управління щодо реалізації вказаної політики. Це означає, що при оцінці ефективності діяльності вищого керівництва держави у контексті захисту національних інтересів необхідно розрізняти як політику національної безпеки, так і практичні механізми щодо її реалізації.
Наприклад, принципи, напрями, цілі тощо вказаної політики, які відображені, зокрема, у Стратегії, можуть не викликати заперечень та бути обумовленими реаліями щодо реалізації національних інтересів., а відтак отримати позитивні оцінки з боку суспільства і міжнародної спільноти. Проте дії органів державної влади й, відповідно, результати вказаної політики, можуть не відповідати цілям і завданням, які були визначені вищим політичним керівництвом та знайшли своє відображення у Стратегії,керівних документах з питань забезпечення національної безпеки.
Тому може бути кілька причин. Але передусім, як свідчить накопичений досвід провідних країн, стан справ щодо забезпечення національної безпеки значною мірою обумовлений якістю результатів комплексного аналізу чинників, які визначають виклики та загрози щодо реалізації національних інтересів та адекватність (ефективність) системи забезпечення національної безпеки. На нашу думку, вказані чинники, можна поділити на три групи: зовнішнього характеру, внутрішнього характеру, а також чинники, які визначають ефективність системи забезпечення національної безпеки.
Аналіз чинників, які породжують загрози національній безпеці України зовнішнього характеру дозволяє дійти висновку, що до них варто передусім віднести:
зміну геополітичних конфігурацій, а відтак посилення суперечностей між провідними центрами сили щодо поділу сфер впливу;
глобальну фінансово-економічну кризу, яка обумовила невизначеність перспектив глобальної економіки й сприяла усвідомленню необхідності системних змін світового економічного порядку;
нові виклики міжнародній безпеці у фінансовій, енергетичній, екологічній та інших сферах;
зростання рівня загроз поширення зброї масового ураження та посилення небезпеки неконтрольованого розповсюдження технологій подвійного призначення, перегляду національних кордонів поза нормами міжнародного права, транснаціональної організованої злочинності, нелегальної міграції, міжнародного тероризму, ескалації міждержавних і громадянських конфліктів при одночасному зниженні дієвості заходів з боку провідних міжнародних організацій щодо їх запобігання та врегулювання;
прагнення окремих держав досягти переваг у військово-технічній сфері; збереження ролі воєнної сили як засобу вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин;
суттєве збільшення спроможностей провідних країн щодо проведення інформаційно-психологічних операцій.
Щодо чинників, які породжують загрози національній безпеці внутрішнього характеру, то визначальними для України серед них є:
критична зовнішня залежність національної економіки та її неконкурентоспроможність;
консервація неефективної пострадянської суспільної системи;
слабкість, а подекуди і неспроможність держави виконувати її функції, перш за все у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина;
зростаюча недовіра до держави з боку суспільства;
посилення соціальної напруги;
корупція та високий рівень злочинності.
Система забезпечення національної безпеки може розглядається як сукупність взаємопов’язаних та взаємообумовлених механізмів (інституційних, правових та інших) та суб’єктів забезпечення національної безпеки (посадові особи держави, органи державної влади, сили та засоби сектору безпеки, інститути громадянського суспільства та інші), які трансформують політику національної безпеки у цілеспрямовані скоординовані заходи політичного, організаційного, воєнного та іншого характеру щодо реалізації національних інтересів [7].
Стан (ефективність) вказаної системи Стратегією визнано незадовільним [1].
Основними чинниками, які визначачають такий стан системи забезпечення національної безпеки України є:
розбалансованість і незавершеність системних реформ у сфері безпеки і оборони;
зниження обороноздатності держави, боєздатності Збройних Сил України та інших військових формувань;
погіршення стану оборонної промисловості;
невідповідність правоохоронної системи України завданням захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, у тому числі серйозні недоліки у функціонуванні судової влади;
недостатня ефективність діяльності державних органів, що здійснюють розвідувальну і контррозвідувальну діяльність;
недосконалість Єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій;
високий рівень і системний характер корупції в інститутах державної влади, у тому числі в секторі безпеки і оборони;
недосконалість правового регулювання суспільних відносин;
неадекватність реагування державних органів на конфліктні загострення у сфері політичних, економічних, соціальних, міжетнічних, міжконфесійних відносин;
недостатня ефективність роботи щодо захисту внутрішнього ринку від зовнішньоекономічної кон’юнктури від несумлінної конкуренції з боку українських монополістів та імпортерів, а також щодо боротьби з контрабандою;
недостатня ефективність використання наявних ресурсів, зокрема, паливно-енергетичних та коштів Державного бюджету;
відносно повільні темпи впровадження новітніх технологій та недостатньо ефективне використання науково-технологічного потенціалу, використання іноземних науково-технологічних розробок замість вітчизняних.
скорочення чисельності населення та зростаючий дефіцит трудових ресурсів;
недостатній контроль за ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій та матеріалів, збудників хвороб, використанням генетично модифікованих організмів.
нездатністю України протистояти новітнім викликам національній безпеці, пов’язаним із застосуванням інформаційних технологій в умовах глобалізації.
В кінцевому ж підсумку аналіз викликів та загроз національній безпеці, у тому числі й тих, які визначають незадовільний стан системи забезпечення національної безпеки, дозволило розробникам Стратегії дійти логічного висновку, що вони в сукупності обумовлюють значну уразливість щодо збереження державного суверенітету і територіальної цілісності України [1]. З огляду на це стратегічними цілями політики національної безпеки у середньостроковій перспективі Стратегією визначено створення прийнятних зовнішніх і внутрішніх умов для реалізації національних інтересів України та ефективної системи забезпечення національної безпеки.
Вказані цілі зумовлюють основні пріоритетні завдання політики національної безпеки.
Серед них, зокрема, у зовнішньополітичній сфері:
захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
розширення та поглиблення економічного співробітництва України з іноземними державами і міжнародними організаціями;
надання допомоги вітчизняним суб’єктам господарювання за кордоном;
сприяння залученню іноземних інвестицій та диверсифікації джерел і маршрутів постачання сировинних ресурсів;
створення умов для інтеграції України в єдиний європейський простір;
здійснення збалансованої політики у відносинах з ключовими міжнародними партнерами України;
підвищення ефективності зовнішньополітичної діяльності України у Центральноєвропейському та Чорноморсько-Каспійському регіонах;
дотримання Україною політики позаблоковості;
розширення та поглиблення співробітництва, партнерства і взаємодії з державами – центрами зростання в Азії, Африці, Латинській Америці;
прискорення процесу правового оформлення державного кордону України;
активізація діалогу з Російською Федерацією щодо вдосконалення договірно-правової бази, якою регулюються питання тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України;
поглиблення взаємодії з Республікою Молдова з метою врегулювання придністровського конфлікту.
Серед пріоритетних завдань визначених Стратегією, у внутрішньополітичній сфері:
створення сприятливих умов для зміцнення єдності українського суспільства на основі європейських демократичних цінностей;
формування ефективної системи публічних інститутів, спроможних адекватно реагувати на зміни безпекової ситуації (передусім за рахунок попередження і протидія корупції, здійснення адміністративної реформи, подальшої реалізації судової реформи, сприяння розвитку недержавної системи безпеки);
забезпечення економічної та продовольчої безпеки;
зміцнення енергетичної безпеки;
подолання диспропорцій у соціально-гуманітарній сфері;
створення безпечних умов для життєдіяльності населення;
забезпечення інформаційної безпеки.
Але особлива увага у Стратегії національної безпеки України приділяється тому, що досягнення вищезазначених стратегічних цілей потребує кардинального реформування сектору безпеки і оборони, вдосконалення механізмів правового, організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення національної безпеки.
Це обумовлює, зокрема, такі пріоритети державної політики національної безпеки:
комплексне реформування всіх складових системи забезпечення національної безпеки і забезпечення ефективного керівництва та управління ресурсами на всіх етапах реформування й розвитку вказаної системи;
системне вдосконалення законодавства з питань національної безпеки;
підвищення скоординованості та ефективності діяльності державних органів, відповідальних за реалізацію зовнішньої політики, якісне підвищення їх професіоналізму та аналітичного потенціалу;
покращення ресурсного забезпечення сектору безпеки і оборони;
зміцнення функціональної спроможності сектору безпеки і оборони, насамперед правоохоронних і розвідувальних органів;
періодичне проведення комплексних оглядів сектору безпеки і оборони;
кардинальне підвищення ефективності підготовки кадрів, у тому числі вищої кваліфікації для сектору безпеки та формування відповідного державного замовлення;
удосконалення безпекових режимів, зокрема режиму охорони державної таємниці.
Визначальним пріоритетом державної політики України на довгострокову перспективу залишається і досягнення рівня обороноздатності, достатнього для стримування інших держав від застосування воєнної сили проти України, а в разі виникнення воєнного конфлікту – достатнього для відсічі збройної агресії та локалізації (нейтралізації) збройного конфлікту. Практична реалізація вказаного пріоритету, передбачає безумовне фінансування заходів щодо закупівлі сучасного озброєнням, бойової і спеціальної техніки у визначених термінах і обсягах. Водночас це має супроводжуватися виконанням й інших заходів, які знайшли своє логічне відображення у нещодавно затвердженому Главою держави Стратегічному оборонному бюлетені України [8].
Серед цих заходів, зокрема: кардинальне удосконалення системи управління підготовкою держави до збройного захисту національних інтересів;
підвищення оперативних і бойових (спеціальних) можливостей Збройних Сил України та інших військових формувань;
уточнення та безумовне виконання державних цільових програм реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу;
створення Президентського кадрового резерву для сектору безпеки та оборони;
кардинальне реформування військової освіти та науки.
Таким чином, складне зовнішнє та внутрішнє становище у контексті забезпечення національної безпеки України зумовлює необхідність розробки та проведення такої політики національної безпеки, яка б загальмувала розвиток негативних тенденцій у секторі безпеки та стабілізувала безпекове середовище України. Як видно із вищевикладеного, передусім потребує посилення інституційна спроможність системи забезпечення національної безпеки.
І насамкінець, державна політика завжди є своєрідний продукт змагання окремих людей та груп, більшою мірою це результат політичної гри, а не логіки. Важливим є те, хто приймає участь в оцінках і прогнозах та яка інформація була прийнята до уваги, тобто знайшла своє відображення у кінцевому документі (наприклад, у Стратегії).
Динамічність та неоднозначність світових процесів, проблеми суспільного розвитку України, комплексний довгостроковий характер завдань щодо забезпечення національної безпеки висувають підвищені вимоги до якості політики національної безпеки, які у свою чергу трансформуються у необхідність належного наукового обґрунтування вказаної політики.
Це обумовлено тим, що як свідчить міжнародний досвід, проблеми щодо забезпечення національної безпеки мають розглядатися ще на стадії свого зародження, а технологія розробки та практичної реалізації політики національної безпеки має інтегрувати всі компоненти політичної активності держави і базуватися на надійних теоретичних засадах. Це дозволяє здійснити поглиблений, і що важливо – системний аналіз сукупності проблемних питань, які виникають в процесі розробки та реалізації вказаної політики. Тобто вказана політика має бути передусім системною.
Звичайно, це, як правило, створює певну напруженість як при визначенні принципів і пріоритетів політики національної безпеки, так і (що частіше) – в процесі її реалізації. Головна причина на поверхні. Вона зумовлена обмеженістю ресурсів, які можуть бути спрямовані на вирішення того чи іншого проблемного питання, пов”язаного із забезпеченням національної безпеки. Тобто завжди має місце дискусійна ситуація у суспільстві, між ним і владою, серед керівництва держави щодо вибору та “ціни” інструментів політики, за допомогою яких передбачається досягнення тих чи інших цілей політики. Тобто дискусій навколо вибору пріоритетів спрямування наявних ресурсів у контексті забезпечення безпеки.
Водночас очевидним є й те, що за будь-яких умов пріоритети політики будь-якої держави, мають бути спрямовані на забезпечення її геополітичних інтересів, територіальної цілісності та незалежності, політичної стабільності, прогресивного соціально-економічного розвитку. При цьому у сфері внутрішньої політики, як правило, головним пріоритетом є об’єднання нації для вирішення завдань духовного, культурного та матеріального порядку на ґрунті загальної стабільності та злагоди в державі, ненасильницького розв’язування внутрішніх суспільних конфліктів, а у зовнішній – планування та здійснення зовнішньополітичних акцій в контексті забезпечення національних інтересів.
У кінцевому ж підсумку пріоритети державної політики щодо забезпечення національної безпеки, визначаються стратегічними цілями і завданнями, які передбачені Стратегією (або аналогічним за змістом документом). Тому основні положення Стратегії дозволяють значною мірою зняти невизначеність стосовно результатів вищезгаданих дискусій навколо пріоритетів державної політики та вибору і “ціни” інструментів політики, за допомогою яких передбачається реалізація національних інтересів.

Література:
1. Указ Президента України від 8 червня 2012 року №389/2012 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року “Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України” // режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/14823.html.
2. Закон України “Про основи національної безпеки України” Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 39, ст.351 (зі змінами та доповненнями) // режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/964-15.
3. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. : Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред. Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – С.145.
4. Государственное управление в сфере национальной безопасности: словарь-справочник / состав.: Г.П.Сытник, В.И.Абрамов, В.Ф.Смолянюк и др./ под общ. редакцией Г.П.Сытника – К.: НАДУ, 2012. – 2012. – С.291-293.
5. Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141. (зі змінами та доповненнями // режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2222-15.
6. Государственное управление в сфере национальной безопасности: словарь-справочник / состав.: Г.П.Сытник, В.И.Абрамов, В.Ф.Смолянюк и др./ под общ. редакцией Г.П.Сытника – К.: НАДУ, 2012. – С.118-123.
7. Государственное управление в сфере национальной безопасности: словарь-справочник / состав.: Г.П.Сытник, В.И.Абрамов, В.Ф.Смолянюк и др./ под общ. редакцией Г.П.Сытника – К.: НАДУ, 2012. – С.355-357.
8. Указ Президента України від 29 грудня 2012 року №771/2012 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від “29″ “грудня” 2012 року “Про Стратегічний оборонний бюлетень України”// режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/771/2012.