Доба ненависті

"...ненависть сповнена страждань того, хто її відчуває" Шарль Монтеск'є

"Ненависть - почуття, що природньо виникає по відношенню

до того, хто вас у чомусь переважає" - Амброз Бірс.

Чи не забагато ненависті навколо нас?

Чи не грішимо ненавистю ми самі?

Якось так склалося, що у підсумку цього тижня пригадався мій перший тут блог... Чи то межа жовтня-листопаду - настільки прикрий злам осені, чи усе повторюється... Але - сліпці добровільні лишаються такими, а ксенофобія починає переважати у нашому надто сучасному світі арахнофобію та іще величезний список перверсій...

Несприйняття іншого, несприйняття "не свого", а тим паче - протилежного. Якщо говорити про суспільство у політичному розрізі (а наше суспільство досить сильно заполітизоване), то годі чекати на порозуміння сліпих з глухими. А іще прикріш - від тих, хто ненавистю живе... Невже немає у житті чогось кращого у людей?

Ерос і Танатос - два маяки, залишені нам паном Зигмундом... Прагнення до творчості та потяг до руйнації постійно борються і змагаються у душі людини. І у кожного перемагає своє. У когось - на час, а у когось - і надовше... Бо з руїни виборсатися важко. Тим більш - без свого власного бажання і прагнення.

   Кілька мотивів ненависті, що їх вирізняють психологи:

- бажання долучитися до успішності та енергії іншого;

- несвідоме прагнення вивищитися за рахунок приниження когось;

- позбавлення від комплексів шляхом приписування іншому своїх вад.

А отже, скрізь фігурує наше невдоволене самим собою "я" та отой, як повітря необхідний, "інший"...

То чого варта ненависть без міфологізованого Іншого? І наскільки вона згубна (рятівна?) для зболеного "я"?