Кандидати в депутати сахаються влади як чорт ладана

Як розрізнити "королів" і "пішаків"

Головне під час виборів з’сувати, серйозний кандидат чи грає варята. Справді бореться за мандат чи розчищає плацдарм для переможця. Працює на себе чи створює імідж політичній силі. Перед нами « король» чи «пішак»?

Завдання «піхоти» можуть бути найрізноманітніші. Один відпрацьовує виборчі технології, інший спеціалізується на критиканстві, ще хтось додає собі бали перед майбутніми виборами. Схожі сценарій апробовано як на парламентських, так і на президентських виборах.

На президентських виборах 1999 року  мало хто звернув увагу, що в Євгена Марчука не було серйозної економічної програми. Львівський штаб запитував: де програма? У відповідь чули  лише запевнення: готується.

Позиціонували генерала армії як сильну руку, колишнього керівника СБУ, який прийде до влади і наведе порядок. Наводили приклад Алжиру, де шеф контррозвідки став лідером країни і провів демократичні реформи. У Львові рейтинг кандидата зашкалював – до 70 відсотків.

Влада свідомо працювала на Леоніда Кучму і всіляко боролася з штабом Євгена Кириловича. Чого тільки не робили. Викопували останки жертв репресій і показували пальцем, самі знаєте на кого.

Першого разу таємниця відкрилася, коли на прийомі з нагоди дня Львова голова облдержадміністрації підвів Леоніда Кучму до одного з керівників штабу Євгена Марчука у Львівській області.

– Це ваші головні конкуренти…

– Штаб Симоненка? – перепитав Леонід Данилович.

– Марчука!

Президент усміхнувся, підійшов до «конкурентів», приязно привітався  і чокнувся чаркою.

Це пізніше стало відомо про домовленості між Кучмою та Марчуком. Генерал після виборів ніби мав стати прем’єр-міністром, а згодом приємником  Кучми. З перших днів було очевидно, що Марчук другорядний кандидатом. Не було достатнього фінансування і, головне, кандидат так і не оприлюднив свою економічну програму. Як можна реформувати країну без перемін в економіці? Але електорат про це так і не дізнався.

На жовтневих парламентських виборах «королів»  в Галичині будуть розпізнавати за двома ознаками. Перша – це серйозні бізнесмени чи заможні люди, яким потрібний депутатський  дах. Друга – це впливові громадські діячі, до авторитетного слова яких прислуховується громада.

Перші хочуть захистити свій бізнес чи врятуватися від  агресивних конкурентів. Дехто з них  надіється змінити правили гри в економіці. Другі – хочуть  змінити всю країну. Це лідери політичних партій чи громадських об’єднань, керівники високо рівня. Вони добре відомі в регіоні за конкретними справами. 

Задовго до виборів штаби моделюють ситуацію. Вивчають реальних кандидатів і визначаються з інструментарієм, як понизити рейтинг лідерів перегонів. І якщо за три місяці до голосування у Золочівському, Перемишлянському та Миколаївському районах Львівської області несподівано з’являються три нові кандидати, шанси яких дорівнюють нулю, але кожен з них має у своєму райцентрі невеликий вплив, це далеко не забавки районних князьків. У Перемишлянському окрузі вимальовуються два реальні кандидати, в одного з них, скоріше лідера, потрібно забрати голоси. Уперед, як на шаховій дошці, рушила «піхота». Невидимий режисер, керівник штабу чи провідний політтехнолог, починає свою гру. Звичайний виборець бачить лише надводну частину айсбергу. У складних перипетіях йому складно зрозуміти, що відбувається насправді. Та й чи потрібно?

У Городоцькому виборчому окрузі соціологи та експерти серед провідних кандидатів задовго до старту вважали  бізнесмена Ярослава Дубневича.

Його  називали партнером і другом   колишнього генерального директора «Укрзалізниці» і нинішнього  голови Львівської ОДА Михайла Костюка. Несподівано  бізнесмен  виходить з партії «Відродження», членом якої з дня заснування був Костюк. Кажуть,  між ними пробігла чорна кішка. Кандидат не дав письмово запевнення, що після перемоги працюватиме з владою.

Далі події починають розвиватися за дивним сценарієм. Партія влади висуває кандидатом у депутати до Верховної Ради  по Городоцькому округу Івана Білака, голову Самбірської райдержадміністрації, колишнього бізнесмена і фермера.

Ще кілька місяців Іван Іванович навіть не мріяв про депутатський мандат, про що щиро говорив в інтерв’ю на львівському телебаченні. Не приховував, що в партію влади вступив, аби врятувати свій бізнес.

Всі побачили кадри, як у вихідні дні чи після робочого дня  керівник району їде на свою ферму, сідає за трактор і фізично працює на  сімейний бізнес.

Чому Іван Білак несподівано змінив думку, однозначно важко пояснити. Очевидно, не зі своє волі. Велике фермерське господарство та переробна фірма «Білаки» потребують щоденної уваги й праці. Новий хід фермера для багатьох залишається загадкою. Але факт залишається фактом, тепер в одному окрузі будуть два кандидати, яких нині модно називати українськими господарями. Один від влади, інший – від самого себе.

Партію влади окрім Івана Білака буде представляти ще заступник голови ОДА Михайло Яновський. Обласна організація Партії регіонів висунула відставного генерала міліції у Дрогобицькому виборчому окрузі. Виникає запитання: а який тут розігрується сценарій? Експерти сходяться на думці, що «регіоналам» у разі поразки буде вигідно перевести стрілки на місцеву владу. Це вони програли, а не Партія регіонів. Дуже зручна нагода, щоб губернатора відправити у відставку.

За десятками видимих і невидимих подій стоять конкретні політтехнологи і керівники штабів – нічого просто так не відбувається. Для досягнення мети виставляють непрохідних конкурентів чи, навпаки, топлять реальних претендентів, які комусь не догодили. Замовляють проплачені соціологічні дослідження. Це вибори, на яких, як і в нашому житті, поряд ідуть правда і брехня, честь і підлість.  Тільки у більш загострених і жорстких  формах.

Ніколи не забуду, як в Городоцькому районі священик агітував не за свого односельця,  з яким у дитинстві корови пас, а за бізнесмена, власника м'ясо-переробної фірми. Переміг односелець,  а отцеві потім багато-хто руки не подавав.

У Галичині  на виборах є своя особливість. Конкуренцію піар-фірмам складають священики-піарщики, які за щедрі пожертви возносять кандидатів ледве не до лику святих.  На агітмайданчики виходять навіть єпископи і митрополити. Вони агітують за багатих «королів».