Казочка про Збайдужіле Сонце

То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі...

Одного ранку Сонце завагалося - а сходити, як звично, на небо, а чи ні. Позирнуши тоскним оком на землю й на поснулих мурашино-дрібних людей, вирішило, що ніц поганого за один день не станеться. Зрештою, електрику вони собі мають, та й взагалі... Не будеш кожного дня добрим, ще й для усіх. Та й  цінуватимуть більше, як почекають.

Із такими думками Сонце перевернулося на другий бік, та й захропло.

А люде прокидалися. У темній мряці снувался їхні заблукані думки, скуті переляком та нерозумінням. Хтось намагавсь дошукатися відповіді, хтось складав плани виживання у облозі та запасавсь сірниками, а хтось починав проповідувати нову мораль. Наразі незрозуміла й самому мовцеві, вона таки знаходила поціновувачів. Коли людям лячно - вони ладні вхопитися за будь-що.

Та наступного дня відпочиле Сонце знову зійшло, і всі забулися про той прикрий інцидент. Лиш острах тонесеньким, ледь помітним павутинням вчепився їхніх очей.

Дні минали за днями у земних клопотах, роботі й відпочинку, аж якось збайдужіле Сонце знову вирішило влаштувати собі маленький відпочинок. Цього разу на землі то сприйняли набагато спокійніш - адже втямили, що то не назавжди, а таке собі тимчасове зло, що із ним краще не завдавати собі зайвого клопоту, а просто - перечекати.

Довго те діялося, а поступово стали люди не пізнавати себе. Їх очі, остаточно заткані павутинням збайдужіння й кволості, відучилися розрізняти барви і світло. Хтось за тим сумував, а хтось призвичаївсь і навіть вважав за певну полегкість - орієнтуватися у цьому - оновленому - світі, не зазираючи іншому в очі, аби не наштовнутися на так само мертвий, як і в себе, погляд.

В темряві не видко, хто кинув камінь, а хто простягнув руку допомоги. І люде перестали сподіватися на чиюсь підтримку. Вони стали сильними, байдужими і злими. Ні, вони не стали самотніми, як не здатна ними стати зграя сліпців. То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі.

Коли Сонце позирнуло на землю після чергового спочинку, то побачило, що вже нікому там не потрібне. Можливо, колись, потім настане його час. А зараз можна відпочити, поки зомбовані мерці із затканими павутинням очима й серцями попровалюють си черепи камінням, щедро наготованим для самозахисту у світі, де нема, на кого сподіватись.