Політична порожнеча

Іде 20-та річниця незалежності України. За цей час наша держава до кінця так і не визначилася зі своїм зовнішнім і внутрішнім вектором розвитку.

Все більше громадян перестають вірити, що дочекаються часів процвітання України, дотримання тут законів і порядку.

Люди розчаровані у владі. Вони не розуміють, чому маленька групка олігархів жирує, в той час як інші з усіх сил намагаються звести кінці з кінцями.

Чому конституційна норма про безкоштовну медицину поширюється лише на пацієнтів Феофанії, для решти – вона платна. Чому Конституція виконується якось по-особливому: для «еліти» існують права, для решти – лише обов’язки.

Люди не розуміють, чому потрібно давати хабарі за винесення законного судового рішення. У зв’язку з чим одним можна виїжджати на зустрічну смугу, а в інших за це забирають водійське посвідчення.

Людей обурює, що задля комфортного проїзду однієї людини на пів дня перекривається транспортний рух для інших. Що під час візиту закордонного гостя українці не мають права виходити на балкон і відкривати вікна у власних домівках.

Народу незрозуміло, чому під прикриттям економії коштів закриваються школи і садки, в той час як олігархам списуються мільярди гривень боргових зобов’язань. До речі, звернімо увагу на те, що рішення Верховної Ради від 12 травня про списання 24 млрд. грн. боргів підприємств ПЕК залишилося майже непоміченим на фоні активного обговорення подій 9 травня у Львові. Технологія?

У той же час, влада діє так, як дозволяє їй діяти народ. І це не пафос, це – об’єктивна реальність.

Українці елементарно не знають своїх прав. Придбавши в супермаркеті прострочений товар, лише одиниці ідуть відстоювати свої права, тоді як переважна більшість несуть його додому.

Ми самі ж сприяємо корупції, бо не знаємо, в які терміни чиновник по закону зобов’язаний видати ту чи іншу довідку.

Ми продовжуємо платити необґрунтовані тарифи за неякісні житлово-комунальні послуги і не хочемо самоорганізовуватися задля власного ж блага.

Чому в Україні можлива ситуація, коли вчорашній антигерой може перетворитися на національного месію? В нас не стане якіснішою влада, поки ми делегуватимемо туди лідерів громадського антирейтингу, поки вважатимемо, що вибори нічого не змінюють.

У нас політичні ток-шоу, які складаються із беззмістовних взаємних звинувачень політиків, зашкалюють за популярністю. Тоді як програми National Geographic чи трансляцію культурних заходів ніхто не дивиться.

Самі ж організатори «політичного цирку» визнають, що ніхто не зацікавлений в експертному обговоренні тих чи інших проблем, пошуку оптимального варіанту розвитку подій. А от штучне зіштовхування контроверсійних ідей, політиків з протилежних політичних полюсів – дає рейтинги. І суспільство саме цьому сприяє.

Увесь політичний дискурс сьогодні складається із коментарів і заяв про те, хто у чому винен, хто що зробив не так. При цьому всі розуміють, що істини у цій дискусії знайдено не буде.

Будь-яка ініціатива влади, погана чи добра, обов’язково знайде критику опозиції. Натомість під час розгляду законопроектів опозиційних фракцій, інколи популістичних, але часто й корисних, провладна більшість не дає жодного голосу «за».

Відповідно й суспільство сприймає політикум як щось неефективне, паразитуюче, непотрібне.

Описаний стан можна умовно назвати політичною порожнечею. Чому політичною? Тому що в Україні саме ця сфера є визначальною по відношенню до інших. Ніби в країні щось обговорюється, приймаються якісь рішення, підписуються закони, а результату немає – Україна продовжує топтатися на місці.

Поки кожен не буде знати своїх прав, усвідомлювати своїх обов’язків, вірити у власні сили, порожнеча продовжуватиметься. Ми будемо й далі обирати тих самих політиків, дивитися ті ж самі ток-шоу, сперечатися між собою в очевидних речах.

У свідомості українців побутує політичний міф про те, що у нас немає своєї національної ідеї. Певним чином це підкреслює якусь неповноцінність нашого народу.

Але вона є: усі прагнуть миру, порядку і добробуту. Усі хочуть європейських стандартів життя, права вільно пересуватися по світу і не принижуватися у посольствах, почувати себе, врешті-решт, повноцінними людьми.

Так вже склалося, що по своїй природі людина найперше прагне до задоволення фізіологічних потреб. Доступність житла, їжі та одягу – ось що зараз найголовніше для пересічного українця. Все інше залишається похідним.

І несправедливо звинувачувати народ у тому, що він «мислить шлунком». Так проявляється інстинкт самозбереження. Це ті потреби, які об’єднують людей різних політичних поглядів і на задоволення яких потрібно спрямовувати основні зусилля.

Разом з тим, це не означає, що питання мови, історії, культури та ідеології – не важливі. Якраз навпаки!!! Це цементуючі поняття формування будь-якої нації.

Проте сьогодні будь-які спроби звести ці питання до єдиного знаменника приречені на провал. Поки вони не об’єднують і не зміцнюють українське суспільство, а радше служать громовідводом від соціально-економічних проблем.

Комусь стало краще жити після закону про червоні прапори? Чи, може, хтось назве область України, де дискредитується чи ущемляється російська мова?

Очевидною є штучність цих процесів, які активно підтримуються ззовні і відволікають нас, гальмують наший розвиток.

Водночас, українці чомусь переконані, що хтось вирішить за них їхні проблеми. Не вирішить: ні Росія, ні Європа!

Кожна держава у зовнішніх зносинах захищає свої власні інтереси. На жаль, Україна розглядається світом як своєрідна буферна зона, в розвитку якої насправді не зацікавлений ніхто. Тому пора відходити від невиправданих патерналістських настроїв і розраховувати лише на власні сили.

Поки ми будемо змінювати закони, тільки керуючись аргументом «бо того вимагає Європа», ми приречені бути об’єктами зовнішніх політичних відносин, а не їх суб’єктами.

Доки ми продовжуватимемо кожного разу плазувати перед Росією, в нас дуже скоро закінчиться перелік «предметів для розмови» для чергових «харківських угод».

Чи може мати перспективу наша зовнішня політика, яку на даний час можна порівняти зі стійкою на шпагаті? За законами фізики та анатомії людина з такої позиції рухатися не зможе.

Тому настав час визначатися. Час змінювати себе, своє оточення. Час відмовлятися від негативу і переходити до конструктивного обговорення наших подальших кроків. Спершу ми повинні дати відповідь самим собі куди ми ідемо і саме головне – для чого.

Тоді у нас з’являться передумови для майбутнього. Тоді порожнеча заповниться реальним змістом.