Слово на захист їжака

По всій Європі від античних часів стоять колони на честь перемог, то й у Харкові, ставлячи свого часу пам’ятник Незалежності до її 10-річчя, зробили за тим самим принципом. На верхівку скульптор посадив орла, схожого на перевернутий тризуб. І орел типу каже: оце ми, отакі орли, здобули незалежність! А може, й не каже. Мені знизу кепсько чути.

Безпосередньо знизу не сильно можна роздивитися й орла, зате прямо перед глядачем — доволі безглузда статуя десятирічної дівчинки, а за нею — сніп жита, яким оточений увесь низ колони, схожої на заводську трубу, обклеєну лавровими листочками. У снопі чаяться всілякі дрібні істоти: куріпка, метелик, заєць, їжак.

Коли монумент поставили, я була вдвічі старша за незалежність. І швидко віднайшла свій символ на цьому монументі.

Влада каже, що пам’ятник поставлено невдало, там, де ніхто до нього й не прийде. Вона тим специфічна, ця харківська площа Рози Люксембург. А я, чого вже там, люблю цей ненаселений острів із птахом на пальмі, оточений зусібіч зоною непривітного руху, трамвайними рейками. Це місце мені часто навіть сниться, сповнене пустельної загадковості. А тоді, коли пам’ятник був новенький і ще подобався міській адміністрації, мені не раз випадало в задумі сидіти під ним і пити пиво разом із тим самим їжачком — він розташований точно за спиною орла. Навколо кружляв червоний дзвінкий Гольфстрім, шурхотіли прохолодні джипові течії. Меланхолія відступала, я збиралася йти. Їжак лишався там, сонний, розімлілий, із мокрим пахучим носом. Біля нього я ставила пляшку. У чому полягали мої наміри: показати, ніби їжак випив усе сам, чи змусити бодай когось уклонитися незалежності — зараз уже точно не скажу.

І коли ввечері найближчого Дня незалежності ми з друзями забрели на цей острів, то побачили промовисту картину — монумент був зусібіч оточений квітами, крім мого їжачка: у того був характерно мокрий ніс. Отже, комусь, безумовно, належиться честь і шана, а комусь — сік землі, рідкий і живий її хліб.

Мені дуже прикро, що пам’ятник збираються зносити і ставити вже інше втілення незалежності в іншому місці, де рішучі люди донедавна тягли холодильник (то були, за задумом автора, борці за радянську владу). Бо тоді, сидячи коло їжака, я думала, що ходитиму сюди з дитиною. Ось моя мала підросла, добре ходить і говорить — але мого їжака, мого символа тут скоро не стане.

Є символи — знаки розрізнення. Є символи — знаки пошани. Є знаки якості, яким годилося б бути витатуюваними на потилицях президентів.

Але головна символіка — це те, що у нас під нігтями, про що скаже хіба експертиза. Як про кров убивці під нігтями жертви. Як про порошок під нігтями необачного сортувальника. Як про збудників негаданої хвороби. Я не знаю, що там.

Знаю тільки, що ми міцно відвикли від того, що бувають свої прапори, свій гімн, які можна сприймати всерйоз.

Знаю, що не закличу у свідки власних предків, бо вони навряд чи поладнають між собою. Що вони скажуть одне одному — відьми і священики, козаки й непроникні тувинці, гоголівські гончарі й рязанські сибіряки?

Ти говориш про національну ідею, а я скажу: все видно лише в мікроскоп, усе ясно тільки при правильному аналізі ПЛР. Коли висівається на агар і посипається реактивами.

А їжак під пафосною колоною знає і чує землю краще за будь-якого орла. І приймає на сотні антен позивні — усі позивні! — серпневого рівного неба.