Моя Нігерія у Львові...
Ось я збираю друга до
Львова на Форум видавців, тобто складаю докупи всі наявні українські переклади,
цікавлюся, як ідуть справи з візою, повідомляю про нього львівських знайомих. Чомусь
мені це уявляється симетричною картиною: я пишу листи за чорним ноутбуком
білими руками, а він відкриває чорними руками ноутбук, схожий на пащу
бегемота-альбіноса, і перевіряє пошту; машина поморгує червоним оком.
У нього звучне повне
ім’я-прізвище: Адеремі Раджі-Оєлад, і зараз він уже ходить Львовом. Тобто
Львовом нині ходить помітна частина моєї Нігерії.
Моя Нігерія складається
із загадкової дитячої книжки з оповіданням про лева та стильними картинками.
Складається з можливого мало якою мовою, крім англійської і російської, Амоса
Тутуоли з його неймовірним колоніальним акцентом. Складається ще з деяких
сучасних поетів, вірші яких знаходились в Інтернеті й перекладались.
Зрештою, з Ремі Раджі
так і було. Той знайдений вірш починався словами: «Гіркота учорашніх горіхів
кола у моїх братів на вустах…»
Гіркота була правильна
і спричинила, серед іншого, появу на моїй полиці трьох книжок, відісланих
оказією з однієї з точок перебування автора — зі Стокгольма.
Взагалі, гарно бути
перекладачем. Є така зовсім не африканська, а, навпаки, північна казка про
жінку, яка виявилася замкненою в хаті страшного велетня. Невідомий голос
підказав їй: отут стоїть кошик зі шкурами усіх земних тварин і птахів —
одягайся. Лисяча шкура жінці підійшла, і вона втекла з полону в такому образі.
Чимось таким і займається художній перекладач: він приміряє шкури. Незвичайні —
слизькі, колючі, кудлаті, ні на що не схожі, тимчасово перетворюючись на їхніх
господарів. Моя улюблена книжка Ремі — його найперший «Врожай сміху» — якраз
дала мені відчути весь кайф того, що, нап’явши оцю іншу, обвішану бісером і
брязкальцями шкуру, мені не треба робити надзусиль для перевтілення. Зовні
екзотичні пальми, хамелеони, нектарниці населяють дуже схожу землю — таку, яка
звикла обдаровувати достойних, та й не лише. А стосунки із землею буквально
лежать у фундаменті, на якому стоїть будь-яка поезія.
Я таємний
водяний міх,
млеко
солоне у соковитих хатках горіхів
Я загадка
пальми,
вічнозеленого
коріння, соку й осердя
Я пальма,
брость м’якоті й вина
в
оазі смаку і спраги
Їхнє язичництво перемішане
з християнством в іншій, густішій пропорції… Але чи це я маю розповідати,
скажімо, своїм знайомим, які в ранній юності майже всі пробували ворожити хоча
б на картах, накликати шару перед іспитом або духів Лева Толстого чи там
Пікової Дами? Персонажі Амоса Тутуоли, які раз у раз залишають на перехресті
жертовний глек із чимось їстівним для духів, цілком би з ними порозумілися.
Якісь вірші раптово
отримують в українській реальності жахливо чітке історичне відображення: «Темрява злітає / Там де падає селянин / Ми
пожинаємо / Щойно достиглі біди / Збираємо / Слину в землі / Сіль і пісок /
Плачемо й пожинаємо / Врожай отрути / Що нею жили Землі прошито / Де вовк / Вівчареві
сват…» Двадцять другий рік, тридцять третій? Або вірш, у якому раз у раз повторюється
і тлумачиться: «Відаю колір твоєї тиші…»,
і — чорна пітьма, червона кров, жовта пропасниця, біла порожнеча. І я не питаю,
що це за тиша. Слово, яке намагаються підбити пострілом, задушити в горлі, — ми
бачили, як це буває. Ми теж знаємо кольори цієї тиші.
Проте я б не мала
приводу стільки розповідати про ці вірші, якби в них не було нерозв’язної
загадки. З якою сам Ремі як її носій мені не допоможе. Він-бо в передмові до
своєї книжки згадує прислів’я йоруба, винесене в заголовок цього допису: «Сміх
усюди однаковий — від нашого краю до країв білих людей». У нас би сказали
навпаки: сміх — він і в Африці сміх. Сміх з’являється то фоном, то окремою
темою, то соло — часто там, де взагалі не до сміху. Але це не звична, говорячи
науково, реакція на комізм. Дослідники смішного згадують про це явище зазвичай
доволі коротко: щось таке екстатичне, обрядове, чого зараз майже не буває.
Може, й англійське laughter тут — не точний відповідник.
Хоча ні, один ключ до
чорного сміху в мене таки є. Красива дитяча книжка африканських казок, а серед
них така: «Коли сміх проганяє страх». Там цілий народ самим сміхом, без зброї,
без узагалі будь-якої агресії зупинив і налякав армію завойовників.
Тож Ремі,
цілком звичний до Європи, зараз бродить Львовом із повними кишенями хамелеонів
і цих, як їх, горіхів кола, з пилком нетутешніх рослин на плечах куртки. А
вночі на новому місці до нього з пляшкою чогось смачного з’явиться Богдан-Ігор
Антонич. І Ремі поставить перед ним ноутбук із перекладами, а сам прочитає
вголос англійською: «Хамелеон наділив мене даром тисячі шат…»
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.