По всій Європі від
античних часів стоять колони на честь перемог, то й у Харкові, ставлячи свого
часу пам’ятник Незалежності до її 10-річчя, зробили за тим самим принципом. На
верхівку скульптор посадив орла, схожого на перевернутий тризуб. І орел типу каже:
оце ми, отакі орли, здобули незалежність! А може, й не каже. Мені знизу кепсько
чути.
Безпосередньо знизу не
сильно можна роздивитися й орла, зате прямо перед глядачем — доволі безглузда
статуя десятирічної дівчинки, а за нею — сніп жита, яким оточений увесь низ колони,
схожої на заводську трубу, обклеєну лавровими листочками. У снопі чаяться всілякі
дрібні істоти: куріпка, метелик, заєць, їжак.
Коли монумент
поставили, я була вдвічі старша за незалежність. І швидко віднайшла свій символ
на цьому монументі.
Влада каже, що
пам’ятник поставлено невдало, там, де ніхто до нього й не прийде. Вона тим
специфічна, ця харківська площа Рози Люксембург. А я, чого вже там, люблю цей
ненаселений острів із птахом на пальмі, оточений зусібіч зоною непривітного
руху, трамвайними рейками. Це місце мені часто навіть сниться, сповнене
пустельної загадковості. А тоді, коли пам’ятник був новенький і ще подобався
міській адміністрації, мені не раз випадало в задумі сидіти під ним і пити пиво
разом із тим самим їжачком — він розташований точно за спиною орла. Навколо
кружляв червоний дзвінкий Гольфстрім, шурхотіли прохолодні джипові течії.
Меланхолія відступала, я збиралася йти. Їжак лишався там, сонний, розімлілий,
із мокрим пахучим носом. Біля нього я ставила пляшку. У чому полягали мої
наміри: показати, ніби їжак випив усе сам, чи змусити бодай когось уклонитися
незалежності — зараз уже точно не скажу.
І коли ввечері
найближчого Дня незалежності ми з друзями забрели на цей острів, то побачили
промовисту картину — монумент був зусібіч оточений квітами, крім мого їжачка: у того був характерно
мокрий ніс. Отже, комусь, безумовно, належиться честь і шана, а комусь — сік
землі, рідкий і живий її хліб.
Мені дуже прикро, що
пам’ятник збираються зносити і ставити вже інше втілення незалежності в іншому
місці, де рішучі люди донедавна тягли холодильник (то були, за задумом автора,
борці за радянську владу). Бо тоді, сидячи коло їжака, я думала, що ходитиму
сюди з дитиною. Ось моя мала підросла, добре ходить і говорить — але мого
їжака, мого символа тут скоро не стане.
Є символи — знаки
розрізнення. Є символи — знаки пошани. Є знаки якості, яким годилося б бути витатуюваними
на потилицях президентів.
Але головна символіка —
це те, що у нас під нігтями, про що скаже хіба експертиза. Як про кров убивці
під нігтями жертви. Як про порошок під нігтями необачного сортувальника. Як про
збудників негаданої хвороби. Я не знаю, що там.
Знаю тільки, що ми
міцно відвикли від того, що бувають свої прапори, свій гімн, які можна
сприймати всерйоз.
Знаю, що не закличу у
свідки власних предків, бо вони навряд чи поладнають між собою. Що вони скажуть
одне одному — відьми і священики, козаки й непроникні тувинці, гоголівські
гончарі й рязанські сибіряки?
Ти говориш про
національну ідею, а я скажу: все видно лише в мікроскоп, усе ясно тільки при
правильному аналізі ПЛР. Коли висівається на агар і посипається реактивами.
А їжак
під пафосною колоною знає і чує землю краще за будь-якого орла. І
приймає на сотні антен позивні — усі позивні! — серпневого рівного неба.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.