Кризові явища у public policy України ( за тенденціями осені 2011 року)

Україна, як незалежна держава вже перейшла рубікон двадцятиріччя. Чимало політичних процесів і соціально-економічних трансформацій вже минуло,але водночас їх залишковий відгомін лишився і дав початок

Я підтримую своїх колег фахівців з політичного профілю які вважають що лише одних модернізацій них чинників змін замало для відповідності української політичної системи і держави вимогам часу взагалі. Неодмінним фактом який має не припинятися ні на мить -  це еволюційні зміни. Звичайно штучними методами , а тим паче репресивними  буде проблематично змінити психологію поведінки громадян не викликавши внутрішнього протесту який за сприятливих чинників ладен мобілізуватися в радикальній формації. Це зміни які вмотивовуються, які ініціюються самою державою взагалі, а якщо конкретизувати то гравцями в державно - управлінській, політичній, економіко-фінансовій, соціальній  та комунальній сферах.

Як мікро приклад, місцевого змісту  уявімо житловий будинок який вже в експлуатації більше 50 років і жодного разу не модернізувався за всіх виборчих і політичних обіцяного місцевої влади. Виникає питання, чи при таких умовах життя кожен мешканець будинку не буде там смітити чи всі свої сили спрямовуватимуть на його догляд? Звичайно ні, бо звернення громадян до місцевої влади ігноруються чи нівелюються через бюрократичне зволікання. Але якщо ,все таки ремонт буде проведений, коли без вставляння зі збоку влади міста чи району створитися ОСББ, навряд чи чекати  треба що 99% мешканцями такого будинку буде демонстровано  байдужість до впорядкованості їх житлового комплексу, адже силу громадської думки, а точніше силу громадського осуду не тактовним буде применшувати.

Логічно припустити тут , що вище описаний приклад  ( не) поступу місцевої владної вертикалі суспільству демонструє що і на загальнодержавному рівні кризові явища у public policy українською владою демонструється на-гора і зараз. У світлі останніх тенденцій євро інтеграційної політики України та соціальних протестів певних верств населення дозвольте виголосити певні судження.

Ми всі були свідками як цьогорічного ще не завершеного осіннього кварталу були проведені поряд із студентським протестами  , демонстрації чорнобильців та афганців перед ВРУ щодо неприпустимості зменшення соціальних виплат за їх пільгами. Держава для останніх пояснювала своє рішення через необхідність скорочення дефіциту державного бюджету і суттєвого зменшення його видаткової частини. З першого погляду виглядає безапеляційно правильно, легальні важелі впливу на ситуацію влада мала, але чи не волюнтаристським це рішення було? Чи пенсії та соц. привілеї афганців і чорнобильців були аж занадто високими, аби саме їх скорочувати, а не скажімо виплати колишніх народних обранців, суддів, президентів, вищому керівництву армії та спец. служб? Дійсно це питання, адже таким підходом до вирішення дефіцитного характеру бюджету країни сучасна влада в Україні не лише продемонструвала , а й задекларувала на мою думку свою від сторонність від громадянського сектору, свій привілей до безапеляційного монологу зі свого боку,  а не  до компромісного партнерства, не до комунікаційного діалогу із громадянами , які все таки є її джерелом легалітету і легальності в перспективі виборів 2012 року. Взагалі ця проблема нагадала про не вирішенні проблемні місця діалогічного зв'язку громадян із владними інституціями, а саме заморожені питання розбудову і нормативного наповнення функціонування інституцій референдуму і перспективних в українських реаліях інституції плебісциту різного рівня. Зваживши на ці прогалини в комунікації із своїми виборцями гравці від державної влади могли б суттєво зняти напругу в суспільстві.

Якщо ж розглядати ці протести з позиції структурованості то при всій своїй радикальній практиці( ламання парканів, штовханням з міліціянтами) на мій суб'єктивний погляд не вистачало с координованості, масштабності і критичнішої вимогливості, отже не вистачало суто структуровано-мобілізаційного чинника. Звичайно тут дискусійним лишається питання - а чи здатні мобілізовувати громадян відповідні профспілки та асоціації? Чому опозиційні партії широко і публічно не підтримують протестуючих навіть ціною високого політичного ризику до конфронтації із владним політичним режимом? Маючи нагоду хочу від свого імені відповісти на такі непрості питання, і розпочну з того, що на порядку денному дискусія і реальні законодавчі дії щодо введення змін до прав, обов'язків профспілок і неодмінні державні гарантії і відповідальність в разі порушення державою забовязань перед тою чи іншою профспілкою. Я не кажу що має бути обов'язково своєрідний "профспілковий кодекс", але нове юридичне наповнення такого інституту як профспілка має чи не вперше з радянських не корекційно а комплексно відбутися. Щодо слабкого партійного посередництва опозиційних  груп між протестуючими і урядом з парламентською більшістю і президентом то припускаю що це так відбувається бо серед опозиції не має злагодженості дій і колективної програм підтримки протестуючих, відсутня тут головне - стратегія законодавчих змін, не окремі закони ,які провалюються більшістю в парламенті навіть без захисту своїх позицій опозиційними політиками, а саме комплекс законів і законодавчих змін . Варто додати що назвати таку " поміч" протестуючим опозицією варто - не продуктивною, не своєчасною. Опозиція як той неуважний студент , коли не може гідним чином підготуватися до навчального процесу постійно куняє на заняттях і не може похвастатись своєю професійною оперативністю і конкретністю відповіді на наявні вимоги і ризики часу.

Останньою ж тенденцією є традиційна вже для нинішньої влади і своєрідний з про вокативними наголоси вияв ефективності і публічності державної політики у внутрішніх координатах країни і у "діалозі" із країнами учасницями ЄС, насамперед. Ця своєрідність виявляється  в наступному фактовому навантаженні : По - перше , вже у світлі згаданих тут протестів,  факт загородження території насправді вже не ВРУ високим парканом, до якого законодавці за їх словами не мають значення але не планують його знімати і не збільшувати озброєну охорону. Якщо пригадати наприклад парламенти Угорщини і Великої Британії то здається та їм жодного натяку на закритість доступу до владної законодавчої інституціями громадянами не має, але нажаль вітчизняна практика в політиці демонструє інакший рівень парламентської культури. По друге, факт авантюрних ігрищ політичних груп , що зараз мають доступ до державної влади в країні щодо трансформаційних перетворень виборчого законодавства. Весь лакмус ситуації в тому , що внесення виборчого законопроекту депутатами від більшості  є «відверто провокаційним», бо з одного боку, в пояснювальній записці до документу вказано, що законопроект розроблено робочою групою, створеною Президентом, але він суттєво відрізняється в низці важливих норм від першоджерела. А Венеціанська комісія виявляється оцінювала не той проект, що розглядатиме Верховна Рада. Суттєві зміни стосуються можливості скасування реєстрації кандидатів, дозволу одночасно балотуватися і в одномандатному мажоритарному та багатомандатному округах, неточності щодо вимог до нарізки округів. Народні депутати, яких ми жодного разу не бачили на засіданні робочої групи діють всупереч погодженого Президентом тексту, адже саме за ним було останнє слово щодо документу. І по третє, факт "переносу" зустрічі Президента України Януковича В.Ф. із очільниками ЄС в Брюсселі щодо парафування угоди про асоціації ЄС і України в грудні 2011 року. Логіка президента партнерам з ЄС пояснюється через таку вимогливу провокацію української сторони,  як або ви вказуєте і прописуєте українську гарантію її євро інтеграційної політики ( плюс напевне влада в Україні намагається натякнути ЄС на неможливості давити на неї у напрямку які виборчу систему обрати і як судити колишніх очільників уряду Тимошенко і її саму за " зловживання закону")  або звт і асоціація може зачекати в часі і Україна може досягти більших економіко-фінансових успіхів із "скоординованою співпрацею" із країнами СНД, а точніше насамперед із РФ. Як громадяни соборної країни ми маємо зрозуміти ,  о взагалі державна влада має захищати вітчизняний інтерес до кінця, але та ліня поведінки із ЄС, яку демонструє президента і його команда в уряді і парламенті характеризується на мою думку як авантюрна і шантажна про вокативна. Виникає риторичне і саркастичне питання - а хто до кого долучається? Україна до ЄС ? Чи ЄС до України, до  її " най ринковішої " економічної системи з якою мірятись силами бояться економіки 2азійських тигрів", насамперед Китаю? Як нам добре знано весь євро інтеграційний шлях України до асоціації , звт з ЄС характеризувався імплементацією численних нормативних договорів , координацією України і ЄС економічних, соціальних, політичних перетворень, тобто ознаменувався логікою "євро інтеграційного поступу". Тобто завершуючи хочеться резюмувати, що нажаль через свою не професійну міжнародну компетенцію нинішня влада в Україні готова нівелювати українські здобутки у євро інтеграційному напрямку.

Україна вже 20 років самостійний геополітичний гравець, вона багато в чому себе зарекомендувала як країна широких громадянського потенціалу, колосальних природних ресурсів, як країна яка є учасницею багатьох політичних, економічних співтовариства, але влада якої  не має жодного права насамперед перед мною, перед всіма громадянами України, позбавляти Україну міжнародної довіри, дозволяти собі розмовляти із геополітичними союзниками і партнерами на "підвищених тонах", а не робити в середині своєї країні реальні, повноцінні реформи.