Державні органи України не ведуть боротьби з проявами расизму і ксенофобії

9 листопада 2011 року весь світ відзначає Міжнародний день боротьби проти фашизму, расизму і антисемітизму

За даними Інституту соціології НАН України рівень толерантності, з 1994 по 2010 р. стосовно росіян знизився у 2 рази (з 80% до 45%), до євреїв - в 3 рази (з 11% до 33%), до кримських татар - у 2 рази (з 9% до 4%), до ромів - у 5 разів (з 11% до 2%). Разом тим відповідно до інформації громадських організацій, кількість лише зафіксованих злочинів на ґрунті антисемітизму та ксенофобії зростає, і, за підсумками 2009 р., склало не менше 35-40 випадків, 2010 року - 70 випадків фізичного насильства над людьми.

Серед причин росту ксенофобі можна виокремити:

• відсутність протидії держави право радикальним та неонацистським угрупованням (проявляється передусім в роботі правоохоронних органів та судової системи);

• маніпулювання історією;

• неврегульованість мовного законодавства;

• маргіналізація й примітивізація частини української наукової та культурної еліти для яких переконання стали замінювати знання.

Незважаючи на десятки і сотні випадків ксенофобської діяльності, які фіксуються правозахисниками щороку в Україні державні органи фактично бездіяльні та реально не протидіють цим ганебним практикам. Так, відповідно до офіційної статистики Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, за профільною статтею 161 Кримінального кодексу України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань», судами України у 2007 і 2010 рр. не було розглянуто жодної справи, а в 2008, 2009 рр. – по одній. При цьому за період з 2004 по 2010 рр. за цією статтею засуджено 5 осіб, і всі - на умовні строки. Тобто реально ніхто не покараний.

На тлі наведеної офіційної статистики та інформації про численні факти прояву ксенофобії, антисемітизму та розпалювання національної ворожнечі, будь-які заяви чи запевнення керівництва правоохоронних та судових органів про «боротьбу» з ганебними явищами виглядають відвертою брехнею. Навіть явно антисемітські та ксенофобські випадки правоохоронні органи часто кваліфікували як «хуліганство» або взагалі не розглядали.

Офіційна статистика свідчить про відсутність реальної державної боротьби з расизмом на нетерпимістю в Україні

Співставивши таку інформацію з численними повідомленнями в ЗМІ та даними громадських організацій, стає зрозумілим, що діяльність українських правоохоронних органів щодо протидії із злочинами на ґрунті расизму та нетерпимості, на перевірку виявляється лише імітацією боротьби й приховуванням реальної картини цих злочинів. При цьому головною метою є не викоренення таких злочинів та покарання винних, а, «замилювання очей» громадськості та міжнародним структурам й інституціям.

Вважаю, що настав час позбутися ілюзій щодо особливої толерантності нашого суспільства та не притаманності йому ксенофобії та расизму. Десятки, а то й сотні свідчень людей, що нещодавно стали жертвами таких злочинів в Україні, демонструють надзвичайну гостроту цієї проблеми в українському суспільстві. Потрібне загальнонаціональне усвідомлення загроз нетерпимості та мобілізація усіх наявних ресурсів суспільства для боротьби як із насильницькими злочинами, так і з проявами дискримінації на етнічно-расовому ґрунті у суспільно-політичному дискурсі, роботі органів державної та місцевої влади, а також на побутовому рівні.