До 75-річчя великого терору

З Л О Ч И Н Б Е З К А Р И.

   Коли говорять про вседозволеність культу і пов‘язані з ним репресії, то мають на увазі завжди 37-38 роки Великого терору. І це зучить так і запам‘ятовується, що ні до цього не саджали, ні після, а тільки ось в ці роки. Але потік цей був ні єдиним, ні навіть головним, а тільки може бути одним із найбільших потоків , які розпирали темні зловонні труби тюремної каналізації імперії, у якій, на жаль, існували ми з вами. До нього був потік 29-30 років, який проштовхував у тундру і тайгу мільйонів п‘ятнадцять, якщо не більше, що можна порівняти хіба що з переселенням народів античност, і стало етнічною катастрофою шостої частини світу. Людей, так званих куркулів, а насправді - чесних трударів, які любили свою землю, вивозили цілими сім‘ями без ніяких засобів до існування на холодну і голодну неминучу смерть у необжитих районах тундри і тайги Півночі та Сибіру. Багато з них загинуло в дорозі в товарняках, а всі інші - на місцях. Яничари виконували настанови і інструкції  вождя: «А суть дела та, что борьба( с крестьянами) есть и будет еще более отчаянная, еще более жестокая, чем борьба с Колчаком, Деникиным», і  дальше: «Против же кулаков, как отьявленных наших врагов, у нас только одно оружие. Это насилие», або «Черт с ними, с этими крестьянами – ведь они тоже мелкая буржуазия, а значит пусть и они исчезнут так же с лица земли как рудимент» (В.И.Ленин,Социализм и крестьянство). Але селянин - народ безмовний, неписьменний, скарг не писали, тим більше мемуарів. З ними і слідчі по ночах не корпіли, протоколів не писали - достатньо було постанови сільради. Пролився цей потік, всосався у вічну мерзлоту, і ніхто про них не згадує, зовсім не зачепив совісті людей. Ніхто не відзначає дань пам᾽яті про невинно убієнних. Робилось стільки зла в неоголошеній війні проти власного  народу, що прийшлося б кожний рік і в кожний день це робити. Знищення землероба - цим було переламано хребет найбільш активній і культурній частині селянства і народу в цілому, залишивши в душах тих, кого оминули репресивні дії, такий страх перед можливим покаранням, що він у більшості не минув і донині.

    Але цього "виховного заходу" - страху - було замало системі, й світ явив українському народові голодомор 1932-1933 років. "Ось на землі буде дешевизна у всьому, і подумають, що настав мир..." Чим погано? "Але саме тоді, - мовить далі пророк Ездра, - і зійшли на землю біди - меч, голод і велике сум‘ятя. Від голоду загинуть численні жителі землі, а інші, які перенесуть голод, загинуть від меча". Здається, страх був основою життя і можна було б зупинитись виродкам - їхня ціль досягнута. Але маховик було запущено: косіори, чубарі, вишенські, балицькі, кагановичі, ягоди, єжови, смірнови. берії, молотови і мільйони інших , подібних до них, нижчі по ієрархічній службовій драбині бюрократи всіх мастей, аж до сексотів, не знайшли в собі волі і особистої мужності протистояти диктату "вождя народів", приласкані, допущені до корита влади воїни - іроди повинні були відробляти свій "хліб", якого так прагнули. По суті, за словами  А. Ахматової, світ поділився на тих людей, які саджали і які сиділи, а між ними - "гниюче болото", з мовчазної згоди яких творилося і твориться зло. Найспекотніше місце у пеклі чекає на тих, хто в часи морального падіння, залишається байдужим, - пересторогою звучать слова Данте Алігєрі. Після був потік 44 - 46 років, де гнали по стічних трубах цілі нації: кримські татари, інгуші, прибалти, месхетинці, чеченці, - із 650 тисяч дві третини загинуло, а ще мільйони і мільйони тих хто побував у полоні, вивезених у Німеччину на роботи. Вони теж не писали. А потік 37-38 років прихватив і поніс на Архіпелаг людей з посадою і освітою. Революція, як та гадюка, що почала їсти себе з хвоста, нарешті добралася до голови. Слід відмітити, що революцію мали б святкувати 25 жовтня  в день  її проведення, але червоногвардійці  повстали, щоб вона святкувалась 7 листопада « в  день рождения нашого вождя  и создателя армии» - Льва Троцького. Вони, як павуки в банці, почали нищити одне одного. Доносили всі на всіх, бичували та шельмували  інших: брат пішов на брата, син на батька, відказувалися від батьків і дітей..., щоб самому скласти голову через якийсь час. Маятник годинника історії був зупинений, навіть пішов вспять, - в сторону звірства і дикунства. І робилося це після прийняття найгуманнішої Конституції 1936 року в найдемократичнішій країні, яка постійно, і сьогодні,«удосконалюється»,а в основі її - брехня, лицемірство, фальш, цинізм, словоблуддя та зло-дійство. Епоха породжувала павликів морозових, стаханових та різного роду дегенератів, кремлівські жінки яких сиділи в тюрмах. Психоз та істерія доходила до крайнощів: так, голова уряду червоної України, якого Ленін називав «человек выдающейся воли», П‘ятаков запропонував власноручно розстріляти…, – ось його ж слова, які писав сталіну, коли був заарештований: «Чтобы доказать лояльность к партии, я готов расстрелять всех эсеров, осужденных по первому процессу, включая собственную жену», жінки Калініна, Молотова, Постишева та інших давили клопів в концтаборах, а за них навіть не заікнулись. Ще дальше в своїй аморальності пішла донька полум‘яного більшовика Г.Гринька, яка захотіла знищити свого батька. Віршомаз дем‘ян бідний(на голову і совість) бажав бути присутнім при розстрілі: «Я пошел с великим удовольствием. Для революционного вдохновения». Ленін істерично писав: «Зажиточные крестьяне - это вампиры, это пауки, это кровпийцы. Смерть им!». Крупська згадувала що Ілліч сідав в лодку і бив прикладом по головах зайців, які безпомічно скупчилися на льоду. Ще один приклад: Горький спитав цього ж типа, чи любить він Бетховена. «Я люблю музыку, но сейчас такое время, что надо наивных людей бить по голове», -  відповів вождик.  Боже! Боже!...Морок і тьма  поглинули  все людське…