Страх, розпач, біль, який відчуваєш щоразу, коли згадуєш, коли знову наткнулась на щось, що пов’язане з катастрофою. Наш Чорнобиль – це страшний урок, який нанесено усьому людству. Зірка «Полин». Похмуре біблійне пророцтво про ріки, які стануть гіркими…
Це символ гіркоти, що буде наповнювати нас у часи неспокою.
Хвіст страшної комети зачепить Землю.
Люди, що втрачають волосся, шкіру й очі,
Прагнуть у безумному страху із дна Борисфену
Багато хто чекатиме ангелів з неба,
а прийдуть не ангели, а чорні хмари.
Не знаю, як саме кожен з нас називає це, але ясно одне: із нами всіма сталося щось, чому не можна знайти аналогів, про що люди навіть не мають уявлення. Це щось - це Чорнобиль. Він був з усіма. І кожен пам'ятає своє.
Ну, що ж. Я побувала там. І ось я повернулась.
Моє здивування та розпач брали своє: Як?! Як можна було перетворити трагедію нашої країни в «показуху» та місце, де можна усамітнитися та спокійно відпочити?!
Ніякої відповіді, тільки переживання та вкотре розчарування в країні, яку з гордістю йменуєш «Батьківщина».
Можливо, так і мало бути... час іде і нам не потрібно акцентувати увагу на тому, що сталось в минулому. Але як? Як можна про таке забути? Як можна не берегти в пам'яті усіх тих нещасних людей, котрі загинули або ж досі страждають від тієї катастрофи?
Cкладалось враження, що я потрапила не в Зону Відчуження, а в хороший курортний комплекс. Так, там дійсно красиво: чисті вулички, повсюди квіти, міський транспорт, двохметрові соми, яких годують приїжджі ради забави, салатики в столовій, привітні люди на перепусках. Здавалось, що всі ті люди намагались сформувати в нас нове ставлення до Чорнобиля. Ніби то все зовсім не страшно, ось дивіться: прилад показує низькі показники радіації, ми перевіряємо вас на кожному перепускному пункті, не запікав наш чудо-прилад, тоді все добре. Ніякої радіації, тут вже все чисто! Це виглядало так, наче в інших катастрофах гине набагато більше людей, ніж від радіації.
Фотографувати в'їзд нам заборонили, реактори також. І то було зовсім смішно, коли перебували у самому серці – біля реакторів: справа фотографуй, зліва – не можна, та і прямо теж – зась! «Всередину будівель не заходити! Такі у нас нові закони.» Та і то ще півбіди: майже на кожному кроці до нас підходили або під'їжджали міліціонери, котрі нагадували про заборони та спостерігали за всім, що ми там робили.
Там, як і раніше, квітнуть квіти та цвітуть сади. Єдине, що змінилось - там зовсім порожньо. І нікому і слова сказати... найкращим було уявляти: я віддалилась від групи, ходила сама, думаючи про те, як там усе було: куди молодь ходила вечорами, що робили вони вдень і як розважались. Життя бурлило у них там, колись.. а тепер – там немає нічого, тільки незагойлива рана, що залишилась у серцях тих людей, що покинули свої домівки.
То як після такого, знаючи, що і як, можна так просто забути? Можна відвести місце для будівництва готелів чи санаторіїв?!