Три уроки від Білорусі: як жити не слід

Урок №1 - любити і вчити свою мову. Урок № 2 - не плазувати перед Росією. Урок № 3 - працювати над розвитком демократії.

Коли деякі знайомі кажуть про Білорусь, що там добре жити, а двірник отримує більше, ніж в Україні викладач університету, коли рекламують якість білоруської «молочки» та ковбас, коли запевняють, що на вулицях там чисто аж до блиску, я завжди заперечую, що там немає свободи слова, а «бацька» сидітиме в президентському кріслі, поки його не винесуть уперед ногами. Але десь у глибині душі все одно сидить отой черв’як сумніву, що вимагає доказів. Днями про життя в Білорусі я дізналась від самих білорусів.

Моя просторова орієнтація в Києві поки вимірюється категоріями «тут я ходила», а не поясненнями на зразок «піти прямо до червоного будинку, за ним повернути наліво», тому, коли туристи просять показати дорогу, то в якості бонусу одержують безкоштовного гіда. Так було вже з двома італійками та росіянками. Так учора було і з білоруським подружжям. Вони спитали, як пройти до Андріївського узвозу. Закінчилось усе тим, що ми пройшлися Подолом, Андріївським, Пейзажкою і якось опинились на Лук’янівці. Увесь цей  час я розповідала їм про Київ та розпитувала про Білорусь.

Не варто, мабуть, говорити про те, що екскурсія була україномовною. Віднедавна жоден російський акцент не здатен підкупити мене настільки, щоб я перейшла на «вєлікій і магучій». Хіба співрозмовник попросить. Білоруси не просили. Вони навпаки декілька разів під час прогулянки робили компліменти моїй українській, питали, чи скрізь вона така гарна, дивувались, чому персонал готелю переходить на російську з ними – «Мы же все понимаем». А ще несподівані друзі, як діти, тішились «бурулькам» та назвам українських місяців. Їх здивувало, що я ще й змогла пояснити семантику цих назв. Вони свої місяці тільки назвали, розшифрувати не змогли. І взагалі бідкалися, що білоруської не знають, бо в школі вчили лиш кілька років і то по пару годин на тиждень, а в Білорусі все російською. І це був урок номер один. Без мови немає нації, немає знання традицій, немає справжньої любові до країни.

Урок номер два – це плазування перед Росією. Білоруси бідкалися, що без газу і нафти, звісно, нічого не зробиш, але настільки прогинатися під сильного сусіда – це вже занадто. Вони навіть говорили про те, що бояться, що рано чи пізно приєднаються до Росії остаточно і безповоротно.

Ще один урок – відсутність демократії. Туристи розповіли, що на вибори вже давно не ходять, бо хоч і є інші кандидати, але зрозуміло, що перемога дістанеться Лукашенку. І телевізор мої нові знайомі теж не дивляться – там безкінечне «у нас всьо харашо». У світлі останніх виборів та «покращень» це для України також болюче питання.

А ще подружжя скаржилось на відсутність бізнесу, тому що з величезними податками та державним тиском він просто не може виникнути, на неможливість нормально працювати державним підприємствам, тому що їх обкладають просто гігантськими податками. Більше того, я ледь не заплакала, почувши фразу «Один руководитель предприятия говорит: если бы у нас условия были такие же, как в Украине, мы бы давно смогли нормально жить». Виявляється, хтось мріє жити в наших умовах. Але як би приємно не було це чути, я розумію, що це не тому, що вони чудові, а тому що в них погані. Ось такий парадокс.

Із білорусами ми попрощались у центрі. У них залишились найтепліші враження про прогулянку, у мене – запрошення до Мінська.

І як завжди після таких випадкових/невипадкових зустрічей, у мене з’являється багато думок. По-перше, вкотре вражає небажання України вчитися на чиїхось помилках. Здавалось би, негативний досвід білорусів, які у питаннях відсутності демократії чи підпорядкованості Росії «на крок попереду», має щось означати. Але чи то Білорусь маленька в очах, чи цей приклад надто очевидний, Україна повільно, але впевнено останнім часом повторює дії північного сусіда. Хоча наша країна і на своїх минулих помилках не вчиться…

А час би вже почати. Інакше в якийсь із днів прокинемося зі своїм «батьком», призначеним великою Російською імперією, 20-відсотковою явкою на вибори без вибору, українською – мовою нацменшини – і зрозуміємо, що ми як погані студенти – забагато спали і замало вчились.