Про політику, виявляється, приємно не говорити

А ще я зрозуміла, що не злукавила перед італійками, коли назвала Україну найкращою. Моя країна саме така, адже у неї є гарні книжки, чудові міста, прекрасні люди, до неї приїздять захоплені туристи.

У всіх людей бувають відверто погані дні. Коли нічого не виходить – і край. І так само бувають ну дуже хороші. Як у мене сьогодні.

Усе через чудову погоду. Чи через те, що я виспалась. Чи ще чомусь, але день видався неймовірним.

На «Книжковому арсеналі» було дуже багато людей і книжок. І кортіло накупити купу літератури. Я обмежилась «Трьома листками з вікна» та «Домом на горі» Шевчука. Ще дивилась на Забужко, але мій бюджет не витримав би. Узагалі «Арсенал» дав надію. По-перше, книжки українських авторів видаються. Хай невеликим накладами, але ж вони є! Є ще й усілякі конкурси на зразок «Коронації слова» (він просто найвідоміший), є молоді талановиті автори. По-друге, тішать українські переклади (особливо сучасників). Нехай так само малими тиражами, нехай не надто доступні широкому загалу. Але ж є перекладачі, що доносять до нас творчість іноземних авторів рідною мовою. І за це їм велика повага і подяка.

… Далі я шукала біля «Інтерконтиненталю» якусь крамницю дорогих подарунків (знайома попросила). Недалеко зупинилось двоє жінок-іноземок, які з усіх сил намагалися розібратися з картою. Виявилося, що їм треба було на Ярославів Вал. Моя англійська не дозволила пояснити, як пройти, тому я трохи побула гідом. Туристи були з Венеції і захоплено розповідали, що у Києві їх уразили в першу чергу архітектура, простір та ресторани. Щоправда, більше говорила одна, моторна, гарна жінка. Інша, повна та повільна, мовчки йшла поруч, важко віддихуючи. Коли я сказала, що Софія, повз яку ми саме проходили, була збудована ще в ХІ столітті, італійка, та, що жвавіше, була здивована та захоплена. Вона кілька разів вигукнула: «Аж в ХІ столітті!» та навіщось переказала мої слова подрузі.

Приємно вразила обіцянка приїхати в Україну ще раз, адже це «особлива країна». Італійки також спитали, чи давно я сама живу у Києві. Коли я сказала, що ні, але дуже люблю це місто, бо вважаю його своїм, вони зауважили, що вся Україна моя. «Так. Я люблю свою країну і вважаю її найкращою в світі», - відповіла я.

Ми дійшли до Ярославового Валу і розпрощалися. Але буквально за сотню метрів на мене чекали інші подорожні. Теж двоє жінок. Із Бєлгородської області. Вони шукали метро, щоб дістатися Хрещатику. Я сказала, що швидше пішки, провела їх до Софії і показала дорогу вниз. Жінки, яким «перехоплювало дух від архітектури», подякували мені та побажали вийти заміж за гарного чоловіка. Причому одна (старша) наполягала, що краще виходити за іноземця, адже їх багато приїжджає, а я гарна та розумна, а інша (вона щиро посміхалась та була в захваті від того, що я закінчила журфак) казала, що головне любов. У такому разі можна навіть за іноземця.

…Крамницю я так і не знайшла, і пішла Володимирською. Ноги самі собою повели на Пейзажку, звідти – на Андріївський.

Я спускалась поночі Андріївським узвозом. Було тепло і майже безлюдно. Світили ліхтарі. І я зрозуміла, що страшенно люблю Київ (не новина, але щоразу усвідомлювати це приємно) – старе-нове місто. Київ – просторий. І водночас – місто на долоньці, адже усе найважливіше, що передає неповторний дух столиці, знаходиться майже поруч.

А ще я зрозуміла, що не злукавила перед італійками, коли назвала Україну найкращою. Моя країна саме така, адже у неї є гарні книжки, чудові міста, прекрасні люди, до неї приїздять захоплені туристи. А оскільки у нас усі розмови рано чи пізно зводяться до політики, то хочу сказати, що брехливі політики та економічні негаразди не вічні. І, виявляється, так приємно про них не думати і не говорити!